Знають також, що обов'язком їх є працювати разом над зміною теперішнього світу. Але в який спосіб, то ще не знали. Мали свої старі звичаї, а не були свідомі того, котрі задержати, а котрі покидати.
Їмость догадувалася, що в Івана липкі руки, але мовчала. Не признавалася перед панотцем. Та й нащо? Це би злому не зарадило, дало би притоку лиш до гризоти. Щоби наймит не крав, на те треба дозору господаря. А такого дозору не буде, чи служитиме Йван, чи хто інший. Відрядити ж Івана їмость не хотіла. Бо хоч він ненависний, упертий і неласкавий, то зате до роботи ліпший, як усі дотеперішні наймити. Правда, робить лиш тоді, коли йому хочеться. Отже-таки вся робота в свій час була виконана.
Із житом же сталося вчора таке, що Йван замість чвертки взяв цілий корець. Він злагодив чвертку, та, опріч того, стояв кірцевий мішок у стодолі. Іван припізнився дома на обіді, а як вертав, то мусив бігти, щоби перездогнати робітників, бо вони вже йшли до роботи. У поспіху схопив Іван кірцевий мішок із житом і затаскав його до свого складу. Як пропихався тим вузьким переходом між соломою й стіною, то помітив, що обмахнувся. Але вже ніколи було завертатися. Подумав собі, що зате на другий раз не візьме нічого. Коли ж їмость дивуватиметься, що жито неоднаково видає, то він скаже, що, мабуть, дівки зле вчора рахували, як подавали на машину. Не боявся того, що може не стати кіп до рахунку, бо він для безпеки завсіди рахував менше кіп, аніж було їх на ділі.
Для панотця було це дуже вигідно, що жито не видає. Аж просилося жалуватися щодня перед Славком, що панотець бідний, не має відки грошей устарати. Бо панотець не мав наміру зчиняти сварки, вона приходила сама непрошена. Але сьогодні було небезпечно розмовляти при обіді за жито. На таку розмову не хотіла ніяк пристати їмость. Панотець роздумував над тим, чи не вдалося би якось утягнути до цієї розмови Йвана. На разі не міг нічого придумати. Але був певний, що трохи згоді якось воно само на те зійде. Зачне Йвана випитуватися, для чого жито зле видає? На те Йван відповість, або що не знає, або взагалі не схоче відповісти, лишень своїм звичаєм щось недотепного відворкне. На оба способи матиме панотець нагоду висварити Йвана. Бо є Йвановим обов'язком знати, чому жито зле видає. Скоро намість відповіді лишень бомкне щось сердито, то тоді може панотець удатися до їмості або й до війта з запитанням, чи йому як господареві прислугує право звідуватися в наймита за причину злого видатку.
Надіється панотець, що в такім випадку кождий обстане за ним, а не за Йваном.
Така розвага вложила панотцеві до серця постанову дати спокій Славкові з житом раз назавсіди.
Волить що інше для нього прибагнути, як уже покінчить з Іваном. Тож Славко заживав тим часом супокою від батька.
А Славкові треба було супокою. Панотець навіть не припускав, як тяжко поранив його душу. Вже не розпука, але просто дур чіплявся Славкової голови там, під лубином. Не тільки батьківські напади, але навіть материна оборона боліли Славка. Оборона, може, більше, як напад. Яке ж буде материне обличчя тоді, як вона дізнається всю правду про Славка?! Тепер уже не тільки гризота Славкові, що скажуть родичі йому, але також, що скаже батько матері за її сьогоднішню оборону?
Славко розумів, що пора вже така близька, що мусить уже доконче держатись якоїсь одної постанови. Здавалось йому, що ще зараза може його врятувати від цього клопоту. Сказав би родичам, що він хорий, мусить іти до шпиталю. Тож тепер не має часу думати про ніяку кар'єру. Тільки новий клопіт, що чей же в шпиталі не сидіти йому ціле життя. Колись-таки та вилічиться. Але все відсунув би журу хоч на кілька тижнів. Правда, родичі цим дуже гризлися б, особливо мати. Та нічого діяти, іншого рятунку Славко не видів.
Постановив собі сказати при найближчій нагоді, що йде до шпиталю. Це його трохи вспокоїло. Отже ненадовго. Зараз мелькнула йому така думка: "Відки ж узяти ту заразу, коли навіть вона не хоче мене чепитись? А може би, ще собі її напитати? Адже це не велика штука!"
Ця думка йому подобалася. Постановив собі ходити до Варвари так довго, доки не заразиться. Але тут знов стояла нова біда на перешкоді. Славко не мав відваги сам іти до Варвари. Коби його хто туди завів, хоч перший раз, то він би вже змовлявся за кождий раз із Варварою, де й коли вона має на нього ждати. Але хто ж його заведе? Кому би він міг признатися, що хоче зайти до Варвари? Не було такого. Ще найліпше, якби його Варвара де стрітила так, як тоді в неділю, та й сама закликала. Як на лихо, не міг її ніде побачити. Зважився навіть раз іти попри її хату, але нічого з того не вийшло, лишень страху набрався. Сам не знає, чого боявся. Але, йдучи попри її хату, так закрадався, що на пальцях ступав. Малий вітрець, шелест трави нагонив на нього такий страх, що він приоставав і ось-ось не пустився навтеки.
По півночі, як збудився, мріяв про ту заразу. Ось він сидить собі під лубином, а то нараз з'являється Варвара. Зовсім так несподівано, як Лорд. Киває на нього пальцем і простацькими словами кличе його до себе на забаву, Славко згоджується, тільки каже, що тепер днина, хтось може побачити.
"То прийдіть увечір", — говорить Варвара.
"Добре! — згоджується Славко. — Жди на мене на дорозі коло своєї хати. Але пам'ятай, щоби-сь була, бо як тебе не застану, то вернуся".
Варвара справді дожидає. Він таки зараз умовляється з нею, щоби ждала так само завтра. За кілька днів зараза показується. Правдива зараза: та велика, що кидається на ніс, на горло, що на неї треба доконче йти до шпиталю. Славко видить, як батько його, ще нічого не свідомий, уже заздалегідь смакує в собі в розмові про те, що не має чим удержувати Славка на судовій практиці. Ходитиме по хаті та й солодко приговорюватиме:
"А тобі, Славочку, вже час подаватися на практику. Але я, бігме, не знаю, відки ти візьмеш гроші".
"Не треба мені грошей, — покривлятиметься Славко батькові також солодким голосом, — бо я не йду на ніяку практику".
Батько аж забудеться з дива:
"А що ж ти думаєш робити?"
"Іду до шпиталю, бо я хорий!"
Тяжче вимовити оці слова та й уже все полагоджено! Скоро забракне Славкові відваги, щоби ці слова промовити, то він заплющить очі, а все-таки своє скаже. Про всю решту, то вже Славкові нема жури, бо родичі зо страху самі допитуватимуться. Піде просто до шпиталю. Але як? Славко також не має відваги сам зайти там. На таке діло, може, його мати повезе? Але, мабуть, не випадає. Певне, напишуть до швагра, щоби приїхав та й повіз Славка. Так є, це ще найліпше. Потім по шпиталю належиться йому ще один рік відпочинку. На це вже мати допевне пристане. За цей рік щось уже доконче придумає. Не буде бавитися ні в які фантазії, лиш думатиме про діло. Але це слово "фантазія" завдає Славкові нової жури.
"Ага! Не бавитися в фантазії, — лютиться сам на себе. — А що ж це все є, як не одна фантазія? Я ще не зійшовся з Варварою, ще не знаю, чи взагалі вдасться мені з нею зійтися, не знаю, чи вона дійсно заражена, не знаю, чи та зараза вхопиться мене, а вже з тої причини взяв я собі рік відпочинку. Що ж це, дурню, як не фантазія?!"
Так себе корив Славко й сердився на себе. Перевертався на всі боки, мучився і вкінці додумався до такого: "Моя голова на це задурна, я мушу когось порадитись". Тільки кого? Прийшло йому на думку, що Потурайчина. Признається перед Потурайчиним до всього. Десь незабаром повинен Потурайчин з'явитися в Вороничах, адже вибори вже розписані. Він, певне, так саме журиться своїм арештом, як Славко своїми іспитами. Один перед одним жалуватиметься на своє горе. Славко вже навіть уложив собі цілий план, у який спосіб поведе розмову, щоби виринула нагода признатися перед Потурайчиним до всього. Питатиметься передусім Потурайчина про його арешт. Очевидно, Потурайчин жалуватиметься на несправедливий засуд. Тоді Славко скаже йому: "А я маю ще більшу гризоту", — та й признається до всього. Може, навіть намовить Потурайчина, щоби пішов з ним до Варвари. Адже це поміж товаришами водиться, що один одного проводжає до таких жінок.
По такій постанові вспокоївся Славко зовсім. Ждав, як покажеться в селі Потурайчин. Але його серце мучилося далі. Намість про іспити — роздумував собі тепер про Краньцовську. Уважав її за зрадницю. Правда, вже вибив собі з голови, що вона з нього кепкує перед чоловіком, та зате набрав переконання, що вона забавлялась Славком із нудьги.
"Панські примхи, а я через них стілько мушу терпіти!"
Чув, як якась біда, наче хробак, точить йому серце, й точить, і точить. А воно болить, болить і болить. Не раз затаїв у собі дух і наслухав, коли його там у серці перестане боліти. Ждав, та не міг діждатися тої хвилі. Тоді вже його поривала лють не тільки на Краньцовську, але й на себе самого.
Його душа так привикла мучитися, що не могла без муки жити. Ледве вдалося йому заспокоїтися дожиданкою на Потурайчина, як уже почав гризтися Краньцовською. То сумував, то лютився на неї й на себе, то, нагадавши собі, які він має надії, соромився тяжко сам перед собою. Коли навіть на хвилинку забував про Краньцовську, то журився Лордом. Що буде з собакою, як Славко виїде з Воронич? Одним словом, не міг Славко спекатися душевних мук ніяким світом. Його серце за тим тільки й пазило, щоби знайти собі якусь гризоту. Одинокою його розрадою був забобон. Славко все мав надію, що за його теперішнє горе та дасть йому забобон доконче якусь потіху.
"Допевне, Потурайчин справить мене на добру дорогу!" — міркував собі й дожидав Потурайчинового приходу з великою нетерплячкою.
Діждався. Через кілька днів прийшов Потурайчин до Воронич скликати передвиборчі збори. Зійшлися читальники всі до одного. Надіялися довідатись уже раз, як мають змінити свої давні звичаї, щоби стати до боротьби зі старим пережитим світом. Загадали обновити своє життя, хоч би через те мали піднятися не знати кілько труду, тож слухали Потурайчинової промови з увагою й завзятком.
Він пояснив їм, що теперішні вибори до сойму дуже важні, бо на цій каденції змінити мають посли виборчу ординацію до сойму. Як буде замало мужицьких послів, то настане така виборча ординація, що потім не поможуть мужикам ніякі зусилля.