Жаїра. Том 2. На волі

Ольга Мак

Сторінка 30 з 52

Було йому важко й сум­но, а перед очима стояла синьоока Тінь, в якій завжди бачив джерело своїх поглядів і своїх бажань.

"Тіне моя, чому вона не має твоєї душі?!"

А притулена до нього Жаїра, слухала биття його серця і думала про той шлях, який не є найліпшим, але лишається одиноким...

* * *

На другий день раннім ранком Татаурана немало був здивований, коли до нього підійшов Піра — син Асу — і сказав:

— Морубішабо, нас, отроків, учора не допустили до ньємонґаби. Мужі племени мають свої справи, жінки й дів­чата — свої. А ми, отроки, також хочемо мати свої справи і радити над ними, як мужі на ньємонґабі. Дозволь нам, морубішабо, на отрочу ньємонґабу.

Брови вождя піднялися вгору, але не заламалися су­ворими трикутниками, лиш радісно затріпотіли, припухлі дитячі уста готові були засміятися, але він удав поважного і спитав:

— Як же воно буде тоді, Піра? Рада мужів племени постановить одне, рада отроків — інше. Тоді почнеться війна між нами? Як гадаєш?

Заклопотаний Піра не знав, що на це відповісти й люто потер свого носа.

— Зачекай, морубішабо, — сказав. — Зараз дам тобі відповідь.

Лишив Татаурану і вихром погнав до оки, а Татаурана дивився вслід малим п'ятам і всміхався:

— Побіг до Тіні на пораду, — догадався, і йому радіс­но і легко стало на душі.

За хвилину вернувся задиханий Піра і доповів:

— Не буде ніякої війни між радою мужів племени і ра­дою отроків, морубішабо! Морубішаби осель коряться ве­ликому морубішабі цілого племени. Рада отроків корити­меться раді мужів, морубішаба отроків — морубішабі оселі. А що ухвалимо — спитаємо тебе. Чи так добре?

— Так добре! — хитнув поважно головою Татаурана, хоч йому хотілося вхопити Піру й обцілувати його розчімхану голівку. — А хто ж буде морубішабою отроків?

— Ще не знаємо. Скличемо раду і на ній постановимо, — засяяв очима щасливий хлопець і додав несміливо тоном гарячого прохання: — Дозволь нам запалити власне вогни­ще, морубішабо...

— Ну, звичайно, — згодився морубішаба. — Яка ж то рада без вогнища? Мусите обов'язково робити так, як роблять мужі племени. Ідіть і починайте з Богом!

Піра виструнчився, потім схилився перед морубішабою і відійшов, стараючись твердо ступати ноженятами, як це робили всі мужі і юнаки, що одержали важливе доручення.

"Лепський з нього отрок — гідний син свого, батька і свого дядька, — думав Татаурана. — Маючи таких отро­ків, плем'я не повинно журитися майбутнім. Боже, дай їм сили докінчити те діло, яке почали ми!".

Потім в'ін покликав кількох чоловіків і оповів корот­ко всю розмову.

— Не втручайтеся до них! — наказав. — Хай палять власне вогнище, хай радять, як уміють, хай привчаються. Коли почали справу за порадою Тіні — напевно не зроб­лять нічого поганого. Постанови ради отроків шанувати ревно! Майбутньому морубішабі зробити малу аканґатару і арауе. Коронуватиме сам Аракшо. Зараз іду до нього...

Незабаром на краю оселі палало нове вогнище, біля нього зібралися отроки. Всі вони були збуджені і радісні, але рівно ж і заклопотані, бо ніхто з них не знав, як по­чати раду, коли ще нема морубїшаби.

— Підім по Білого Крука! — пригадав Піра. — Білий Крук завжди є на радах. Він старший від нашого морубішаби і від ради племени. Спитаємо його, як зробити першу раду племени?

А мудрий Аракшо вже знав, що без нього не обійдеть­ся, бо стояв при вході до своєї оки, вбраний в білу святкову туніку, на якій добра Тінь вишила два круки чорними нит­ками: одного на грудях, другого на плечах.

— Аракшо, Аракшо! — загукали хлопчаки. — Ми прийшли...

— Годі вам! — суворо гримнув Аракшо, ховаючи під бровами щасливу усмішку. — Не знаєте, як проситься піяґу на раду? Беріть під руки і ведіть!

Хлопчики в першу хвилину захлиснулися від щастя: не будь-хто, а сам старий і мудрий Аракшо згодився прий­ти на їхню раду, і оце їм випала честь вести його під руки! Де й взялося вмить пальмове листя!

— Дорогу для ніг Білого Крука, дорогу! — задзвеніли на цілу околицю дитячі голоси. — Сам мудрий Аракшо йде на першу раду отроків племени арес!

Батьки й матері, стоячи оддалік, із сльозами радости слідкували за урочистою процесією, в центрі якої біліла святочна туніка жреця, оточена малими голими постатями і обкурена порохами, що здіймалися з промітаної дороги.

— Аракшо йде на раду отроків племени арес!

А під окою проти ранкового сонця сидів гурт дівчат і кінчав роботу над білим одягом для Тіні. Та й скільки там тієї ррботи? Зшили два полотнища, підрубили долом і на розрізі для голови, що йшов від плеча до плеча, — тільки й всього. До того ще білий пояс. Але білих поясів, мистецьки виплетених з білих ниток, в оселі досить — нема чим журитися. А білих квітів? Хто ж би журився в пралісі білими квітами? Є орхідеї, є туберози, є магнолії, є чудесні біло-оксамитні зірки, що змагаються з орхідеями, вростаючи в стовбури старезних дерев, саме цвітуть дикі помаранчі — білих цвітів є, скільки душа забагне.

І коли вже Тінь, вбрана в усе біле й щедро закосичена доброзичливими дівчатами в білі квіти, засоромлена і ра­дісна, вийшла з оки, її перестріла Жаїра. Хотіла показатися великодушною і заговорила перша. Але ненависть у неї була сильніша від великодушности, і питання вийшло схо­жим на кпини:

— Ну, як же ти — вже подужала?

— Подужала, — відповіла спокійно Тінь. — Я відразу подужала, як прийшла до цієї оселі.

— Це так тобі здається...

— Залежить, як розуміти хворобу... А ти — одужуєш також?

— Я? — здивувалася Жаїра. — Я ніколи не була хвора.

— Це так тобі здається... — багатозначно відповіла Тінь.

Жаїра поспішила відійти, а в душі знову спитала себе, чому вона так боїться тієї немічної істоти?

Коротка розмова, почата з добрими намірами, скінчи­лася терпко й залишила ще гіркіший осад...

Святково скінчився цей день в оселі. Рада отроків од­ноголосно вибрала своїм морубішабою Піру. Бо Піра пер­ший почав справу, Піра говорив з Татаураною, Піра вже вславився тим, що піймав колись дуже велику рибу, і, вла­сне від неї дістав своє справжнє ім'я[29], Піра сміявся, коли йому пробито вухо, Піра мав найбільшого в оселі батька. Словом, Піра показався найгіднішим на пост вождя отро­ків, і Піру вибрали. Сам Аракшо власноручно укоронував його червоною аканґатарою, що її під час наради вже вспіли зробити найкращі того роду майстри племени, і до­ручив йому таке ж червоне берло з пір'я. Піра тішився і пишався невимовно, а його батько — великий добродуш­ний Асу — ще більше.

Перед вечором Татаурана знову скликав раду племени і представив їй молоду зміну. Мужі тішилися, обнімали за плечі отроків, які сьогодні зайняли почесні місця в рад­ному колі.

— Ареси, — сказав Татаурана, — тепер буде радити морубішаба отроків — Піра. Послухаймо, що він нам скаже.

Схвильований і вкрай збентежений Піра змушений був встати і говорити.

— Слухайте, ареси, — почав він, наслідуючи старших. —Зараз радитиму я, морубішаба ради отроків, Піра — син Асу... Я не вмію ще добре говорити, але я навчуся... Ми радили, щоб помогти мужам і юнакам племени... Ми будемо вчитися робити стріли і добре стріляти з луків... Наша рада завжди слухатиметься ради мужів і морубішаби... Ми хочемо бути такі, як наші батьки... І... і... Я не вмію ще добре радити. Хай радять інші.

— Добре радив Піра, добре! — загукали мужі, а найголосніше Асу. — Він мудрий і сильний отрок! Ми зробимо йому місце в радному колі мужів — хай слухає і вчиться!

Рада скінчилася великим бенкетом, на якому їли ба­гато м'яса, солодощів, овочів, і пили засолоджену медом воду.

Але молодий морубішаба, забувши на мить свою гід­ність, не витерпів, покривився якомусь юнаку і сказав:

— Отроки мають свою раду і свого морубішабу, а ви, юнаки, —— ні. Ага!

Юнак гордо надувся:

— Ми не потребуємо: нас і так допускають на ради, а вас — ні.

— А ми підростемо — і нас також допустять!

— Ну, то ж треба чекати ще...

* * *

Дні спливали далі, і, хоч Макуко запевняв, що бандейрантів ось-ось не видно, стежі не доносили нічого підозрі­лого. Зрештою, дістатися до оселі не було так легко. Ареси вже добре вивчили місцевість і знали, що небезпека найскоріше могла прийти із сходу, де були досить вигідні просмики поміж перехрещеннями гірських кряжів Паранапікаба і Достатку[30]. Кряж Паранапікаба добре боронив з полудня, а Гори Достатку, що йшли рівнобіжно з течією Ітараре вздовж її східнього берега, були зовсім непрохідні. Не було також безпечно з заходу, але там від західнього берега Ітараре вглиб країни тягнулися поля — Кампос Жарайс — і, щоб пройти їх, треба було витратити багато часу. Північна сторона була цілковито безпечна, бо власне на півночі, поміж Горами Достатку й рікою Ітараре лежала таємнича й непрохідна околиця Матері Індіянської Землі — Землі Співучого Каменя. Отже, напасти на оселю неспо­дівано, тим більше окружити її — було не такою простою справою.

Натомість, з кожним днем непокоїло аресів все більше, що не вертались Пірауна, Арусаві та Вотупока, які пішли до племени ґварані. Їх могла спіткати лиха пригода в до­розі, коли підбурювання на війну набрало такого широкого розголосу.

В оселі оминали вже називати їхні імена вголос (адже всім відомо, що викликання мертвих ніколи не приносить добра), а бідна Сабія очі свої виплакала за Пірауною. Але — що ж? — дарма!

І вже тоді, коли в найбільших оптимістів зникла всяка надія — вони повернулися. Це було пізно увечорі, і біль­шість мешканців оселі спала. Тільки Татаурана з стар­шими мужами племени, яким тривога проганяла сон з очей, сиділи на окаеті при погасаючому вогнищі. Тоді з пітьми безшумно виринуло три міцних, мов з міді вилитих, поста­ті і зблизились до гурту.

— Наші! — підскочив перший Аканґасу.

— Наші! — підхопили інші. — Післанці вернулися!

І вмить ожила оселя. Посунули з ок старі й молоді, навіть діти. Вже голосила з радости Сабія, обіймаючи чо­ловіка, вже молодого Вотупоку окружили брати, сестри й батьки, і лише один Арусаві стояв смутно сам один, бо не мав в оселі ніякої рідні. Було йому боляче й важко на душі, що, відбувши таку далеку дорогу, наражаючи своє життя для племени, тепер почув себе немов чужим.

Втім підійшла до нього незнайома дівчина вся в біло­му, зняла з себе вінок з білих квітів, одягла на його голову й обняла.

— Я знаю, ти — Арусаві, — промовила ласкаво.

27 28 29 30 31 32 33