Отож урятувати його могло тільки диво. І все ж таки, намагаючись не видати себе зайвим рухом, Оснач обережно визбирував сухі очеретяні стебла і клав на себе, щоб хоч якось замаскуватися. Зараз це було єдине, чим він міг зарадити собі.
— Партизана закопати, чи як?! — долинув до Святослава голос одного з поліцаїв.
— У бо лото його, — різко і владно наказав офіцер по —німецькому. — Кулеметники, обстріляти острів і навколишні плавні.
Поки німці з усіх трьох кулеметів прочісували Кричинецький, поліцаї за десять кроків від Оснача занесли тіло старого на болото, стоячи на купинах, розгойдали його і кинули в трясовину.
— Легкою смертю відбувся, — процідив той, вищий зростом поліцай, що стояв ближче до Святослава. — Його б у гестапо. Хай би з ним ще там "порозважалися". Вони вміють.
— Тепер з ним бог розважається. У господа, кажуть, своє гестапо, — п'яно реготнув другий поліцай. — Та й болото наше не згірше біблійного пекла.
— Якби німці не поперлися з дурної голови на Кричинецький, все було б гаразд. Ми б цього тюльчиного флоту дочекалися тут, на сухому. Посиділи б ці десантники, посиділи і вийшли б.
— Ото істинно. То було б по-нашому. А тепер, бач, есесівець вже нам не довіряє, того й гляди самих у гестапо запроторить.
Поліцаї вийшли на берег і, закуривши, стежили, як трясовина повільно поглинає тіло Крижаня.
— Поталанило тобі, Святешний, що офіцер послав за підводою. Вже й за твій упокій довелося б випити.
"Ось він, Святешний! — сумовито всміхнувся Святослав, — спрагло облизуючи порепані, притрушені пилюкою губи. — Маріїн заступник! Шкода, що офіцер відіслав тебе, шкода!"
— Якщо й пішов би, в трясовину за хлопцем не поперся б, — зневажливо процідив Дмитро. — Все ж таки трішечки цей брід знаю.
— Чому ж не повів, коли знаєш? — в'їдливо поцікавився другий поліцай.
— Бери й веди, якщо такий розумний. Пішли, офіцер кличе. І не розпускай язика.
Обережно повернувши голову, Оснач бачив, як вони поспішливо, боячись потрапити під кулеметну чергу, піднімаються на пагорб. Несподівано один з кулеметів ударив по заростях, в яких він ховався. Кулі проорали вологу землю за якихось десять сантиметрів од ліктя Святослава, а зрізані стебла очерету лягли, наче з-під коси, на голову і плечі. Осначу ще й добряче пощастило, що "косарем" той німець виявився досить недбалим. Ще кілька таких черг, і моряк виявився б перед ним, наче посеред викошеного лужка.
— Як ви спромоглися втратити на цьому болоті стількох людей, фельдфебеле? — запитав офіцер, і тільки тепер, ледь припіднявшись, Оснач побачив, що він ще далі відійшов од груші і стоїть якраз навпроти нього. Десантник сильніше втисся в землю і заплющив очі. Коли ж це все закінчиться?! Коли він виплутається з цієї проклятої "трясовини"?
— Не вірю, що моряк був один, пане офіцер, — відповів фельдфебель. — Російські десантники влаштували тут справжнісіньке побоїще.
— Десантники? Отже їх було кілька? Де ж вони тепер?
— їх встигли вивести в степ.
— Хто це зробив? Одного провідника повісили, другий загинув у трясовині. Чи, може, в цьому селі брід знає кожна дитина? Тоді селян треба перевіпіати!
— Перевіпіати, а село спалити! — охоче підтримав його фельдфебель, — навіть якщо й не знають.
"На жаль, я чудово розумію все, що вони говорять! — відкрив для себе Оснач, на якусь хвильку забуваючи про небезпеку. — Цікаво, що сказав би про мою вимову справжній німець? Роздобути б форму німецького офіцера... Німців тут небагато, здебільшого румуни. А для них навіть я був би справжнім німцем... Спочатку виборсайся звідси, генію від розвідки, — скептично розвіяв власні фантазії. — Господи, забралися б вони звідси до дідька! І ніяких хуторів! Негайно в степ... Подалі звідси".
— Де загинув обер-лейтенант? На болоті, чи вже на острові?
— Поліцаї стверджують, що десь по дорозі до острова. Але це тільки припущення. Свідків не існує.
— Треба втопити і поліцаїв. Це неподобство, що проти десантників кидають німецьких солдат, у той час, як російські мавпи відсиджуються по домівках! Кулеметники, ще раз "пройтися" по острову!
"Невже?! Без прочісування плавнів? — усе ще не вірив своїй долі Оснач, коли кулеметні черги затихли і вся кавалькада мотоциклістів і вершників рушила до села. — Щось не схоже на німців. Хоча... офіцер, мабуть, навідався сюди з районного центра і тільки для того, щоб на місці з'ясувати, що тут відбувається. А їхав з твердою впевненістю, що йому випаде найлегше — допитуватиме десантників".
Усе ще не вірячи в свій порятунок, Оснач обережно виповз з укриття й роззирнувся. Ні, засади, здається, нема. Не може бути! Уцілів! Живий! Один з усього десанту. Розповідатиму потім хлопцям, як воно все тут колотилося — не віритимуть. Сам не вірив би.
"Яструб! Над островом... Над плавнями... Господар!"
Сприйнявши його появу, як віщий знак, десантник звівся на коліна і благоговійно простежував його неспішливий, державний лет.
13
"Представником 3 Району" — Радомир Оснач вирішив так називати його про себе — виявився чоловік років шістдесяти п'яти. Зовсім лисий, з мідною засмагою, по-східному вилицюватому обличчі, він скидався на артиста масовки, якого загримовано під тібетського далай-ламу. Навіть широкий зеленуватий піджак його дещо нагадував халат. От тільки колодки орденських планок на вилозі дещо вибивали Представника 3 Району, і з "костюму", і з образу.
— Мені сказали, що ви приїхали сюди за листом Маркіяна Маркі— яновича Вандевури, — мовив Оснач, відрекомендувавшись. — І дуже хотіли зустрітися зі мною.
— Ну так, бачите, співпало, що ми, бачите, одночасно... — розгублено всміхнувся Представник 3 Району, так і не назвавши себе. — І кожен у своїй справі. А тут раптом скарга. Та ще й така, що за всіма параграфами до "дєла".
— Я правильно зрозумів: вас прислано з райкому партії?
— З райвиконкому. Позаштатний інструктор, — мабуть, не так часто доводилося цьому Представникові 3 Району розмовляти з журналістами, щоб він міг одразу визначити тон розмови. Тому ініціатива поки що належеала Осначеві. — Аж райком в курсі, в курсі, все за параграфом.
— Ви можете ознайомити мене з листом Вандевури?
— З листом товариша Вандевури, — м'яко уточнив Представник. — Будь ласка, будь ласка. Для вас не секрет. Познайомтеся. Щоб усе за параграфом.
І, поки Оснач читав-перечитував цього, написаного на аркуші зі шкільного зошита рівною чіткою в'яззю листа, — невідривно стежив за ним, намагаючись вловити щонайменші зміни в настрої журналіста. Він передбачав, що розмова буде нелегкою, проте мав намір виконати свою місію до кінця. І чекав слушного моменту.
Десантники, що опинилися на острові Кричинецькому, були названі в листі "групою дезертирів, які переховувалися в глибокому тилу ворога"; учень Захар Шаблюк "неповнолітнім зрадником, що вихопився провести фашистів на острів"; директор школи Віктор Гнатович Грунтовий — "людиною з низькими моральними критеріями, яка підтримує прагнення "декого" видати Захара Шаблюка за юного героя", користуючись при цьому "свідченнями нащадків колишніх зрадників Батьківщини" та "послугами найманого журналіста тов. Оснача", котрий, як з'ясувалося, "є внуком одного з дезертирів, що проліз до редакції обласної газети, оспівав подвиг зрадника і дезертирів у своїй близнірській повісті, опублікованій, з недогляду редакції, в газеті військового округу, а тепер ще й збирає матеріал для нарису... знову ж таки про зрадника-виродка 3. Шаблюка".
Прочитавши все це, Оснач тільки сумно всміхнувся і втер спітніле чоло. "Моральний садизм, замішаний на демагогії, — згадав він слова директора школи. —... як найвищий прояв цинізму". Тоді йому здалося, що Грунтовий перебільшує, згущує фарби. А виявилося: ні. "Моральний садизм, замішаний на демагогії" — це якраз про Ван— девуру. Цей чоловічок будує свій душевний комфорт виключно на трясовині демагогії і садизму. І, що найдивовижніше, почувається вдоволеним.
— Скажіть, — запитав Радомир Представника 3 Району, — ви, особисто ви, вірите тому, що написано в цьому папірці?
— Ну, як вам, е-е, сказати? — розвів той руками. — Маркіян Маркіянович — людина шановна. Вірю я, чи не вірю — не має ніякого значення. Моя справа, е-е, маленька, моя справа — перевірити. Щоб усе, е-е, за параграфом.
— Я знаю, що Вандевура — колекціонер, етнограф. Він допомагає районному музеєві. Знає свій шкільний предмет. І все ж таки в мене особисто склалося тверде, але цілком професійне враження, що це людина, яка часто вдається до негідних засобів, і то не безкорисливо. Ви наважитеся передати цю думку журналіста голові райвиконкому і секретарю райкому партії, чи мені слід зробити це самому?
— Чому ж, передам-передам. Все ж таки ви — журналіст. А думка преси, та ще й зараз, у часи, е-е, перебудови...
"Магія титула "журналіст обласної газети" все ще діяла на цю людину. — Зауважив Оснач. — і про "перебудову" не забув згадати. Можливо, ще не все втрачено".
— В такому разі, прислухайтеся до моєї думки, навіть з огляду на те, що, коли вірити Вандевурі, мій дід був дезертиром, який, зважте, із зброєю в руках до 1944 року боровся з ворогом у його глибокому тилу.
— А хіба це відбувалося в 44-ому? — аж тепер на обличчі Представника 3 Району з'явився зблиск зацікавленості тим, що так хвилювало Оснача. Як-не-як, він був фронтовиком і вважав, що де в чому з того, що стосується війни, він таки здатний розібратися. — Двоє моряків— дезертирів у 44-му? На острівці? Стоять на смерть? У своїй морській формі? Хоча могли б перевдягнутись. — поспішливо розкручував логіку викладених у листі "фактів".
— До того ж, один із них, останній з десанту, (бо ті двоє моряків висадилися на Задністров'ї в складі десанту), — Святослав був нагороджений за своє "дезертирство" орденом Червоної Зірки і підвищений у званні — з рядового до молодшого лейтенанта. А закінчив війну капітаном морської піхоти. У відставку пішов полковником.
— Один із них — тобто ваш, е-е, дід... — розуміюче кивнув Представник 3 Району.
— Як загинув другий десантник, Федір Романчук, ви дізнаєтеся з цієї повісті, — видобув Оснач зі спортивної сумки вже досить-таки зіжмакані газети.
— Це про неї, е-е, мовилося в листі — там, де йшлося, е-е, про повість?
— Про неї. Я давав її читати Вандевурі.
— Товаришеві Вандевурі, — тактовно уточнив Представник 3 Району.