Він пройшов половину Європи, воював у Польщі, Франції, Норвегії".
Щоправда, в читача може зародитися сумнів: невже син великого землевласника, член нацистської партії, з таким військовим досвідом і послужним списком загарбника, не зміг дослужитися до вищого звання, ніж єфрейтор? Одначе, авторові, як то кажуть, видніше. Та ба, рівно через абзац уже сам єфрейтор раптом говорить:
"Не розумію... Невже мене, німецького офіцера, звичайна дівчина взяла в полон?"
Оскільки авторові так і не вдалося з'ясувати, хто це був: офіцер чи єфрейтор, а сучасний читач, навіть середнього шкільного віку, добре знає, що в гітлерівській армії, яків жодній іншій армії світу, єфрейтори до офіцерського корпусу не належали, то погодьтеся, що, після такого "відкриття", далеко не кожному підліткові цікаво буде читати цей твір далі.
* * *
Повість Василя Лиса "Сині проліски", з цілком зрозумілих причин, не вписалася в серію "Юні герої", адже головний герой її — український юнак Василь Порик, що став не лише Героєм Радянського Союзу, але й національним героєм Франції, здійснив свій інтернаціональний подвиг уже в зрілому віці. Проте хотілося б докладніше зупинитися на тій частині твору, в якій замальовується дитинство майбутнього легендарного "лейтенанта Базиля".
І річ зовсім не в тому, що це відповідає провідній темі й меті огляду. Василю Лису вдалося досягти того, чого майже не вдається досягати всім іншим авторам книжок про юних героїв: він досить докладно, переконливо і на хорошому художньому рівні зумів показати істинні джерела мужності Василя Порика, формування цього майбутнього офіцера як особистості. Його любов до рідної землі починалася з залюбленості в легенди й повір'я свого села Соломірки, з пісень та обрядів, на які таке щедре Поділля. А його світогляд формувався у читанні "Гавроша", у дитячих іграх-боях на уявних барикадах революції і в справжньому двобої з куркулем Коробкою, якого Василь разом зі своїм другом Андрієм Рибаком допоміг викрити як ворога Радянської влади. Василь був свідком того, як загинув сільський комсомолець Олексій, але смерть його тільки додала хлопчині мужності.
Та й освячена легендами "Кармелюкова криниця", яка так вразила уяву хлопчини, теж стає втіленням отого життєдайного народного джерела, завдяки якому Порик немовби перейняв мужність і звитягу національного героя України Устима Кармелюка. Опинившись у фашистському полоні, на землі далекої Франції, Василь ніколи не забував свого краю, не забував, хто він, яку країну представляє і які ідеали відстоює.
Прочитавши цю повість, мимоволі подумаєш, що все ж таки слабко ми популяризуємо наші твори про таких героїв, як Василь Порик, бо, за відповідної пропаганди книжки "Сині проліски" та роботи серед читачів, вона могла б стати помітним явищем в нашій літературі[24].
ВЕЛИЧЧЮ ЖИТТЯ
Підбито підсумки Всесоюзного літературного конкурсу імені М. Островського на кращий твір про молодь. Одним із лауреатів премії став наш земляк, письменник Андрій Шишкін. Нею відзначено рукопис повісті А. Шишкіна "Четвертий семестр", яка готується зараз до друку у видавництві "Молодая гвардия".
* * *
Є щось символічне в тому, що одним із лауреатів премії конкурсу, що носить ім'я талановитого письменника, людини надзвичайної долі Миколи Островського, названо саме Андрія Шишкіна. Свого часу, представляючи цього молодого письменника читачам "Комсомольської іскри", я вже говорив про те, що, коли не боятися сміливих порівнянь, то ім'я Андрія Шишкіна з цілковитим правом можна називати в ряді таких імен, як Микола Островський, Олексій Маресьев, Владислав Титов... Адже в характері його, в життєвих принципах, у самому розумінні Шишкіним смислу і свого цілком конкретного буття, і життя взагалі є та риса, присутній той, не позначений жодним точним терміном духовний і душевний зв'язок, який споріднює його з цими людьми.
Андрій пізнав їхнє буття і вивірив його на власній нелегкій долі; він учиться в них мужності жити з найбільшою користю для людей, і, безперечно, став тим учнем, що підносить мужність своєї долі до найвищого щабля — до героїзму терпкого будня, героїзму свого болючого повсякденна, яке завжди виповнене таким дріб'язком побуту, такою приреченістю на медичні процедури, які здатні зломити не те що вразливу творчу натуру, а й істоту, витесану з кременевої скелі.
Бо й справді, розповідь про людину, доля якої склалася так, як в Андрія Шишкіна, колишнього військового льотчика, інакше й не охарактеризуєш. Про небо, про польоти Андрій мріяв з дитинства. І, на відміну від багатьох своїх однолітків-мрійників, зумів зробити свою мрію метою, якої вперто досягав і якої врешті-решт досяг.
Перейнявши професію батька, військового пілота, він і сам не раз злітав у небо, щоразу вражаючись і красі землі, яка стелилася попід хмарами зеленаво-блакитними чи сріблясто-білими килимами, і незайманості небесної височіні. Його колеги, його ровесники вже ставали космонавтами, і це пробуджувало в Андрієві до часу притамовану сваволю ікарів усіх часів та епох. Сваволю, що зрештою стає апофеозом мрії, духу, апофеозом одвічного пошуку, який, на жаль, нерідко завершується трагічно.
Потайки Андрій теж мріяв про космонавтику, про свій власний крок у Всесвіт. Одначе мрія — мрією, а тим часом, на нього чатував військовий аеродром, тренувальні і навчально-бойові польоти, які вже ставали звичністю. Зуміти злетіти і зуміти повернутися... Хто з пілотів не знає цієї простої, як бетон, і всеосяжної, як сам ризик їхньої професії, істини?! І треба ж було статися так, що, пройшовши, як заведено казати у льотчиків, усі випробування на "міцність крила", Андрій Шишкін несподівано зазнав катастрофи саме на землі, в один з найсонячніших і найрадужніших днів своєї молодості, в ситуації, яка сама по собі настільки банальна і безглузда, що варта того, аби все життя запитувати себе і долю: "Як, ну як це могло статися?!"
Відтоді минуло кілька років і не хотілося б переказувати подробиці цієї трагедії. Скажу лише, що Андрієві довелося пройти і через усвідомлення того, що йому вже ніколи не злетіти в небо, і через усвідом лення того, що вже ніколи не пройтися землею, якою так звик милуватися з піднебесся. І були в його житті вже дві клінічні смерті, були найскладніші операції, під час яких найславетніші хірурги столичних клінік почувалися, наче студенти під час заліку з хірургії; були вироки консиліумів і потаємна віра лікуючого лікаря в те, що "цей пілот виборсається"... Та й опікувався ним лікар, як пацієнтом-унікумом.
Життя йому врятували. Але справа в тому, що жити віднині Андрій Шишкін повинен був так, як колись довелося жити Миколі Островському. Це порівняння з'явилося невипадково. І не в мене першого. Друзі, які ніколи не залишали Андрія в біді самотнім, побачили, що ця людина здатна на подвиг. Мужність, з якою колишній пілот терпів і біль, і всі муки свого нового становища, засвідчували: він — людина незвичайної сили волі. І цілком природно, що першими книжками, які йому подарували в лікарні, виявилися книжки Миколи Островського та книжки, в яких досліджувався сам життєвий і творчий шлях цього письменника. То був не просто натяк, то був заклик: залишайся мужнім! Ти маєш гідного вчителя — тож учися в нього!
А щойно Андрій нарешті розпрощався з лікарняними палатами і перебрався до своєї одеської квартири, де він живе разом із матір'ю, навідався до нього вірний товариш Валерка, з яким вони починали свій шлях в авіацію, з яким "ставали на крило", ще коли були курсантами Качинського училища льотчиків. Навідався і залишив досить дивний подарунок — друкарську машинку. Від імені всіх офіцерів. Гроші спільні — ідея його, Валерчина.
Зараз Андрій пригадує, що тоді він ще й дивувався і навіть трішечки обурювався. Ну навіщо йому ця машинка?! Йому, військовому льотчику, офіцерові — і раптом якийсь канцелярський атрибут! Проте подив досить швидко розвіявся, а машинка залишилася. Стояла собі на столі серед книжок і зваблювала: ану спробуй! А й справді, якщо взяти і спробувати? Ні, йшлося не про вміння друкувати. Звичайно ж, цьому ще треба було вчитися. А поки що варто спробувати... Хоча б настільки, щоб подолати опір клавіші. Але виявилося, що це не так уже й просто: клавіша була впертішою. Й оскільки руку йому паралізовало, то пальці не слухалися, і натискати ними Андрій не міг.
Дізнавшись про це, друзі "спорудили" для нього щось схоже на великий і досить-таки незграбний металевий наперсток. І потім, при випробуванні його, хвилювалися не менше, ніж конструктори при старті космічного корабля. Якщо одягнути цю незграбу на найміцніший палець правої, а потім, для твердості, затиснути його лівою рукою і натиснути на клавішу — вона піддавалася. Отже, "конструкторська думка" перемогла.
Скільки їх, ось таких знахідок і перемог, довелося пережити згодом його друзям, щоб допомогти Андрієві, безпомічному, нерухомому, підводитися, сидіти у кріслі-колясці за письмовим столом, харчуватися... І кожна з цих непомітних для нас, здорових людей, перемог-досягнень вже була своєрідним подоланням. А всі разом стали подоланням отого найважчого і найнебезпечинного, що тільки може чатувати на людину, особливо на митця, — тягару дріб'язковості буття, тягару будення. Можливо, існують якісь вдаліші визначення, але я просто не здатен відшукати їх стосовно саме цього життєвого випадку.
Чимало людей захоплюється нині подвигом Миколи Островського, подвигом його Павки Корчагіна. Проте Андрій пішов далі звичайного читацького захоплення. З допомогою друзів він зумів роздобути матеріали, завдяки яким з'являлася можливість простежити останні роки життя відомого письменника, його роботу над романом "Як гартувалася сталь". Маючи їх, Андрій не просто вчиться в Миколи Островського, як учень — у вчителя-митця, а пробує осягати його погляди на життя і боротьбу, на покликання літератора в суспільстві. І наслідком цього осягання стали перші розділи повісті "Подолання", присвяченої розкриттю образу Островського в ці найтяжчі, але й найуславленіші роки його життя.
Початок творчого шляху А. Шишкіна видався вдалим. Незабаром повість вийшла окремою книжкою в одеському книжковому видавництві "Маяк".