Але, мабуть, цей старий червоний рубака, який добре знав, що таке війна, пожалів нас, бо на фронт ми потрапили аж у 1942-му. А дото— ді наш навчальний полк вештався по тилах —аж за Уралом, біля Абакана. Гриші, як найосвіченішому серед нас, присвоїли звання молодшого лейтенанта. Дістав призначення на посаду командира стрілецького взводу. Ми, ясна річ, опинилися під його началом. Аж у липні 1942 року потрапили на фронт, який на той час був на Дону. Наш полководець роздобув кілька старих книжок про тактику сухопутного бою і став їх штудіювати. Яка, власне, тактика може бути в масштабах взводу? Проте він у бій без плану не вступав. Замучив старших командирів своїми пропозиціями та клопотаннями про підсилення його взводу снайперами, кулеметниками, саперами, розвідниками, додатковим боєзапасом. Це мав бути ударний підрозділ. Спершу від нього відмахувалися, та коли він блискавично взяв дві висоти, причому з найменшими втратами, стали виконувати будь— які його забаганки. Пробивати їх допомагав його друг, командир роти Іван Северин, який, виструнчившись, твердо, ніби молотом по ковадлу, чеканив: "Таваріщ палковник, ето необходімо для усілєнія агневой мощі..." Отож коли підійшли до українського кордону, в штаті взводу вже було п'ять снайперів, два мінометних розрахунки, шість кулеметників, два сапери, три головорізи-розвідники на чолі з узбеком Іскандеровим, десятеро автоматників, радист, санітар і "водітєль" кобили, бо весь боєзапас ми не могли нести на руках. Якби всі підрозділи РСЧА були укомплектовані так само, то, напевне, вже на той час узяли б Берлін і забули б, натомість стрілецькі взводи мали на озброєнні лише царські трьохлінійки та зрідка кулемети "Максим".
І якщо попередня служба збереглася в моїй пам'яті суцільним шматком часу, не розбитим на хвилини, години і хвилини, то період битви за Дніпро і підготовки до неї можу відтворити буквально посе— кундно, ніби у відеокамері. Погляд, жест, усмішка, постріл, вибух, удар, запах, віяння вітерця — все у пам'яті навічно. Ми дивились і не могли надивитися, дихали — не могли надихатися. Ніби входили у нове життя. Його відлік почався після того, як наші носи вловили рідні українські пахощі. В них аромати і стиглих яблук, і димів від спаленого картопляного бадилля, і свіжість Дніпра, від якої віяло свіжовипраним рушником. Це був ніби десерт після всього, що ми нанюхалися впродовж року війни, — смороду розкладених тіл, плавленого металу, порохових газів.
У лісах Придніпров'я дороги були переважно піщані, а тому складалося враження, що ми тупцювали на місці, перетираючи пісок на порох. Піша колона розтягнулася на кілька кілометрів. Я озирнувся, але погляд пролетів лише половину визначеної дистанції, бо зустрівся з іншим. Синім і ніжним, як місячне сяйво. Не хотілося від нього відриватися... Якби бійці не пожартували, що зверну шию, а це перед боєм не бажано, то так би і йшов — обличчям назад, ногами вперед. І де воно взялося, це яснооке кирпате диво на мою голову, а точніше, на серце? З Гришею сталося таке ж нещастя. Закохавсь у медсестричку Наталю. Запитаєш, чому ж нещастя? Бо дико хочеться жити, а це на війні може обернутись або ж нечуваними подвигами, або, навпаки, підлим боягузтвом. Наталя була білою лілеєю серед будяків — довгонога, гнучка, високочола, білолиця, ну, справжня тобі панянка. Гришина мама таку нізащо не затвердила б на роль нареченої. "Ой, не нашого це поля ягода...", — сказала б, похитавши головою. Зазвичай дівчата на війні належали офіцерам — командирам полків, батальйонів і рот, а ці — нам. Мабуть, таки щось було у нас таке... ну, дніпровське. В очах діда засвітилася гордість.
— Може, хтось нам і заздрив, але тихо, непомітно. Я не бачив, щоб на війні, солдати чи офіцери билися через дівчат. Філософія була така: життя воїна не довговічне, отож і до нас може черга дійти. І таких прикладів, коли дівчина загиблого діставалася його товаришу, ми силу-силенну. І не тому, що дівча — легковажна хвойда, просто на війні день ішов за десять літ, отож час, відведений для жалоби, минав за кілька годин... Людей підганяли любов і смерть. Все було набагато простіше і складніше водночас, ніж у мирному житті.
Те, що називають любощами, вперше сталося між нами в ніч на Івана Купала ще на Курській дузі. Ні, це було зовсім не те, що я не раз бачив у штабному бліндажі, коли без попередження вривався на доповідь — п'яний перегар, голі тіла, що ніби корчилися в агонії, стогони коханців, які заходилися від пристрасті. Я навіть уявити не міг, щоб моя Оленка погодилася на таке гидомирство. У нас усе було по-іншому. В тому дійстві — лише почуття. Високе і гостре, заточене на зразок куль і снарядів, а тому яскраве і вибухове. Нам здавалося, що ми десь на хмарі, а не в окопчику під лісочком, за сто метрів од передової. Не забивало нам дух од пристрасті, диха-
лося рівно, серця билися в такт. Не могло бути ближчої близькості, ніж ця. Нам здавалося, що проникли одне в одного глибше, ніж це взагалі можливо. Стали одним цілим. Яблуком, яйцем, Сонцем, Місяцем чи Землею. Чи розбурханим морем? Щось аж занадто довго висить в небі ворожа ракета, зазираючи своїм єдиним великим білим оком в наш окопчик. А може, це цвіт папороті? Тоді ми й справді знайшли своє щастя. З того боку вдарили кулемети, відчахнута кулею віть берізки впала на наше сховище, ніби намагаючись прикрити від біди. Потім над головами розірвалося кілька мін.
— Гриша, ти живий? — гукаю у темряву.
— Ні, я тільки що воскрес, — чую його голос і дзвінкий Наталчин сміх. Вони теж знайшли свій цвіт папороті...
Підійшли нарешті до Дніпра — нашої купелі й колиски. Але тепер це —межа, між волею і неволею, життям і... Варіантів, як завжди, кілька — смерть, безсмертя, ганьба. Останнього ми боялися найбільше. Над річкою — гори, ніби звідкілясь котилася велика хвиля і враз скам'яніла, вражена красою Славутича. Є поміж цими узвишшями одне, найвище, найзначиміше, з якого видно інший бік світу. Чув від старих, що гора та Свята, бо приховує у собі якусь таємницю та магічну силу, і хто володіє нею, той володіє світом аріїв. Оце ми на ній якраз і сидимо. Зараз вона наша, а чиєю була тоді? Ну, звісно, німчури, котра усілася на ній, ніби горобці на соняшнику, і п'ють з неї силу. Через три дні ми мали брати ту гору штурмом. В'язали плоти із соснових брусків та очерету, латали і смолили старі довбанки, які знайшли в лозах під берегом. Якось уранці Гриша зібрав взвод і, малюючи на піску кола, стрілки й квадрати, став пояснювати свою стратегію. Снайпери мали залишитися на березі й гасити вогневі точки противника, головорізи-розвідники повинні були непомітно дістатися протилежного берега і розчистити його від ворогів для кулеметників та автоматників...Раптом чуємо голос нашого "особіста" майора Воронова: "Лейтенант Дудка, ка мне!" В царській і радянській арміях до підлеглих звертались як до собак. Гриша підійшов, віддав честь, відрекомендувався: "Такий-то такий, за вашим наказом..."
— Па-а-че— му вас не было ночью в расположении части?
— Я..., — силкувався щось пояснити Григорій.
— Опять со своей блядью кувыркался в стогу?
Усіх хлопців ніби струмом вдарило. З Гришею так не можна було чинити.
— Не смій! — закричали ми в три голоси, намагаючись зупинити товариша, але було пізно.
Почулося характерне "хрясь", ноги майора підлетіли вгору, а його жирна дупа гучно гепнулася на пісок.
— Взять его! — заверещав майор.
На Гришу налетіло з півдесятка таких же пузатих, як і майор, "особістів", звалили його і ну гамселити чобітьми. Можеш уявити наш стан? Товариша б'ють, а нас від страху ніби спаралізувало, адже підняти руку на "особіста" — неминуча смерть. Мабуть, Гришу там і доконали б, якби не втрутився командир роти Іван Северин. Проте зупинити розкручений енкавеесівський маховик йому було не під силу. Нашого командира заарештували. Оскільки льоху чи чогось подібного, що годилися б для каземату, поблизу не було, нашого товариша посадили під сосною зі зв'язаними за спиною руками. Через кілька годин військовий трибунал присудив його розжалувати та розстріляти, "как дєзєртіра і предателя советской родіни". Неподалік сосни, де він сидів, двоє бійців стали копати для нього яму. Наталю до нього не підпустили, вона стояла за кілька метрів, притулившись скронею до стовбура берізки, вся виплака— на і випита горем до дна і, здавалося, навіть деревце тремтіло від її розпачу, а моя Оленка обійнявши її за плечі, повторювала: "Тримайся, тримайся..."
Ноги самі привели нас до штабу нашого 955-го стрілецького полку. Він розташовувався неподалік, прикритий маскувальною сіткою, натягнутою між чотирма соснами. Роздратований голос, який належав Іванові Северину, когось переконував, що взвод Григорія Дудки незамінний під час штурмових операцій, просив зателефонувати у штаб дивізії, щоб там скасували вирок. Потім почувся басок комполку майора Давидова: "Товарищ генерал-майор, с кем я эти горы покорять буду? С местными ополченцами, которые винтовку в руках держать не умеют?.. Прошу отложить исполнение приговора до окончания операции... Пусть смоет кровью... Да не расшатается дисциплина... Бойцы его любят и уважают. Да вы поймите, они все равно фактически смертники."
Останнє слово нас вразило. "Ми — смертники.". До якого пекла не готувався б солдат, завжди сподівається вижити. В бій йти набагато легше, ніж на страту. Виходить, нас усіх уже списали.
Гришу відпустили. Майор Воронов на прощання процідив крізь зуби:
— Помни, мои люди с тебя глаз не спустят, если что, пристрелят, как собаку.
Ми на цих словах лише переморгнулися. Бо Дніпро вміє зберігати таємниці, йому голки під нігті не заженеш, і не затопчеш ногами, і на переляк не візьмеш, він сам кого хочеш в баранячий ріг скрутить. Якщо не влучать снайпери у товсті зади воронівців, то проблему вирішить гострий ніж нашого головного зарізяки Іскандерова. І оком змигнути не встигнуть. Бо на війні є місце не лише для любові, а й для гідності. За образу нашого товариша ця гидь мусить відповісти. А Дніпро мовчатиме, він наш брат і спільник.
— Гришо, ми й справді смертники? — запитали його, коли повернулися в розташування взводу.
— Брехня! Не смертники ми, а безсмертники! — обійняв нас усіх трьох.