А Сталін же кіно дуже любив, одначе надто вже захопився іншим його різновидом, реалістичнішим: тепер усі режисери та гримери працювали над вишколом великої кількості різноманітних подвійників. Отож не дивно, що на екрани вийшов лише один вітчизняний фільм – "Падіння Берліна", де роль Сталіна виконував не він сам, а двометровий двійник – актор Дікій. Він так майстерно перевтілився в миршавенького вождя (справжній зріст 1 метр 46 сантиметрів без вмонтованих у чоботи чотирнадцятисантиметрових прихованих каблуків), що за це його навіть випустили з ув'язнення, де перебував десять років. Навіщо його там катували? Аби якнайшвидше надати вигляду потрібної вікової категорії, щоб вірогідніше сприймався на екрані. Ось чому він весь час про це мовчав.
– От скажі, – вождь замріяно випустив на Берію пасмо гутого диму з люльки, – якщо терорист перєодягьнеться двійником когось з охоронців? І й підкрадеться до мене? Га?
Берія проковтнув борлак. Однак тут же з переляку пригадав, що має заготовочку:
– Я подбав про цє. Знайшов вам такіх охоронців, яких ніхто ніколи не зможє зрозуміти й ніколи не зможють підмінити.
Вождь на це округлив очі:
– Та ну? Де?
– Як мовознавцеві вам кажу – я знайшов у горах Менгрелії таке село, де мешькає плем'я горців, які мають цілком відокремлену мову. Її ніхто на Землі не досьліджював. Ці неграмотні люди можуть спілкуватися усно лише між собою, а в сусідніх поселеннях їх не розуміють геть. Якьщьо ми їх усіх перевеземо до Москви й поставімо на варту першого ешалону, то жоден чоловік на планеті імені Земля не зможе увійти з ними ув мовний контакт, а не те, шьчоби перевбратися в когось двійником.
Сказав це і втратив голос, бо уперше побачив, як очі Сталіна зблиснули щирою дитячою радістю, наче якась брила спала з душі вождя.
Двійники були зручні ще й тим, що, побільшивши кількість ескортів, практично унеможливили шанси відстежити маршрут руху. Особливо Сталінові подобалися моменти, коли дві кавалькади перетиналися на перехресті і два вожді махали крізь вікно ручкою один одному.
Звісна річ, була й небезпека заколоту двійників. А що як хтось із них стане переконливішим за оригінал і захопить владу? Отож усіх міністрів мучила непевність: ніхто й ніколи точно не знав, з ким насправді має справу – з натуральним вождем, чи підставним – то яка ж тут може бути змова?
А якщо між дублікатів виникне заколот? Чи проста забастовка – що тоді? Бо ж розрізнити їх іноді не вдавалося навіть двійникові Берії. Такі забавки дуже подобалися Сталіну, адже саме вони ефективно зменшували можливість палацового перевороту.
Також завдяки дублерам сильно зросла міжнародна вага СРСР – бо вождь міг особисто приймати вдесятеро більше делегацій од братніх народів. Тепер подвійники поділялися на першу, другу і третю категорії – останні для геть віддалених африканських побратимів.
– Та їм однаково, – сміявся крізь вуса вождь, – ти їм замість мене хоч Леніна покажи – не відрізнять.
Та й внутрішня економічна ситуація значно поліпшувалася – особисті зустрічі Сталіна з трудовими колективами країни вдесятеро збільшилися, що викликало нечуваний трудовий ентузіазм та зростання продуктивності праці.
А от для найважливіших зустрічей Сталін залучав самого Вольфа Мессінга. Той проникав у душі високих співрозмовників, перемішував їхню підсвідомість зі свідомістю, підслуховував усі їхні думки, а потім уголос видавав їх за свої, доводячи всіх до екстазу. А далі нав'язував їм власні
ідеї про сугестивні здібності Вождя. А той крізь шпарину радів, що чаклун для цього й вусів не клеїть, не одягає кітель, не курить люльку, а спокійно сидить, кучерявий, босоніж у халаті, маскуючись лише за допомогою гіпнозу.
У Кремлі давали камерний концерт із уривків п'єс про Сталіна, отож у МХАТі загримували акторів Ліванова та Абрикосова під Сталіна та Берію, посадили в авто, та й заїздить воно в Спаські ворота, а майор ДАЇ вкам'янів, забачивши крізь скло цих двох. З нього потім покепкували колеги:
– Ну, ти чудак, та це ж актори Ліванов з Абрикосовим!
От він далі стоїть на посту, аж із Кремля виїздить авто, а в ньому сидять уже справжні, натуральні Сталін і Берія. Тут майор перегородив їм дорогу, з широкою усмішкою всунувся в салон:
– Ну ви, бля, й артісти!
...Пристрасть до подвійників мала таємні корені. Річ у тім, що Сталін і сам був дублером самого себе. Ще геніальні Ільф і Петров звернули увагу на велетенську кількість пам'ятників коню Пржевальського, яких було понатицяно по країні. Це був своєрідний натяк митців на стовідсоткову подібність Сталіна до Пржевальського, адже, як уже згадувалося, видатний дослідник мандрував весь час через Горі – рідне село вождя, часто зупинявся в його оселі. А коли на світ з'явився маленький Сосо, – то зафундував чималу суму на освіту юного Джугашвілі. Отак той опинився не де інде, а аж у церковній семінарії.
Тим‑то цей осетин Джугашин (Джугаєв) додав собі суфікс "швілі", викликавши посмішки в сусідів, адже більше ніде й ніколи по всій Грузії не траплялося такого штучного прізвища – Джугашвілі. Причини до гумору були й інші, адже "джуга" по‑місцевому означає жужелиця – рештки від металовиробництва. На підтвердження того є факт, що псевдонім "Сталін" взято як протиставлення до означеного терміна.
Щоби приховати цю таємницю, на батьківщину він відрядив цілий гурт науковців‑біографів, які розшукали кожнісінького, хто хоч трошки знав щось про дитинство вождя.
Вождь сидів, понуро перебираючи ці письмові свідчення; одібравши непотрібні, жбурнув у камін. Берія схвально кліпнув на це.
– Поназаписували, – зітхнув Сталін. – Пошьлюхай, кацо, може, всіх їх... – він красномовно кивнув люлькою на вогонь, що пожирав папери.
– Усіх цих вчених? – наважився уточнити Берія, і Сталін ствердно пихнув люлькою.
– І всіх цих землячків, – він подивився на папери, що лишалися на столі, а потім шпурнув до багаття і їх. – Тежь мені, кожен пишє, шьчо я грався на березі річки в лапту. Наче не бульо іньших ігор?
Після цього всіх опитаних односельців було знищено разом із родинами, а увесь чеченський народ було депортовано геть за межі Кавказу. Коли, самотньою, померла Сталінова мати, то вождь навіть не приїхав на її похорон, щоб не відновити місцеву пам'ять про себе.
То хто він насправді, цей загадковий горянин?
Справа з двійниками зайшла так далеко, що часто він плутав себе із самим собою. Бувало, що йому навіть спадало на думку: "А що, якшьо мама народила двійню, а одного сина в неї вкрали в роддомі? Й потім ми жили і виховувалися окремо, як це буває в індійських фільмах. А що, якшьо існує шє один справжній я?"
Став він до того двійникуватий, що вдивлявся в Сєрго Орджонікідзе, неначе в деркало, – так той був схожий на вождя.
– Слюхай, Сєрго, зголи вуса, друже.
Той не зголив, і навіть не збагнув, що ж сталося, коли його не стало...
...Політбюро пильно наглядало крізь шпарину, як голий вождь, немов дитя, натхненно борюкався з чотирма Істоміліними. Це було, як гратися в піжмурки, лише з незав'язаними очима. Під час любощів він не скидав своїх чобіт (Берія пильно це контролював), і не тому, що це виглядало дуже сексуально, й не тому, що мав у них приховані чотирнадцяти сантиметрові таємні каблуки, а тому, що на ногах у нього пальці давно позросталися в копита. Такі, як і в коня Пржевальського.
І щоразу щиро радів, коли під час коїтус‑контролю вдавалося виявити з‑поміж дівчат справжню, що підтверджувало анкетування комісії, даючи невимовну втіху немолодій уже людині. Був непідробно радий, весь такий генераліссімий.
– Як ви їх відрізняєте, хазяїне? – допитувався Берія.
– Головне, що я їх не розпитую, – всміхнувся димом крізь вуса вождь.
...Згадує Берія:
"От узять Горького, коли він повернувся до еСеСеРу, поставивши попередню умову, що тут буде заборонено Достоєвського – надто вже прагнув колишній Пєшков стати найбільшим російським письменником, – то Ягода, який досконало знав усі слабкості прозаїка (мав із ним спільне дитинство у Нижньому Новгороді), перегримовував його, немов Діда Мороза, у толстовську бороду й запускав у московський натовп. Ходіння в народ – то була давня улюблена забавка Горького, лише тепер він не босякував (вік не дозволяв), а чинно мандрував по забігайлівках, вивідуючи чаяння простого люду, нотуючи матеріал для майбутнього шедевру.
Безліч персонажів назбирав він, не здогадуючись навіть, що всі вони були перелицьовані під народ сексоти. Навіть сам Ягода не оминав нагоди загримуватися, скажімо, в ремісника і, змінивши інтонацію, навіювати митцеві нові творчі ідеї – письменника навіть не насторожило те, що всі ці співрозмовники неодноразово натякали: а не зле було, щоби хтось написав романяку про Сталіна, бо дуже вже народ спраглий такого художнього твору; і щоб назвати його, приміром, "Батько".
– Ви ж уже "Матір" створили? – міркували всі вони вголос, перехиливши чергову чарку. – То за чим стало?
Робили це так вдало, що буревісник революції не розпізнавав підсадних чекістів, бо був захоплений новою ідеєю – загальним образом простого московського люду, який потроху укладався в текст. А тоді Ягода перейшов до інших натяків: умовив Горького відвідати Соловки, де перебували за ґратами митці, які не бажали творити образ великого вождя. Однак і тут Горький не допетрав натяку. Ба, навіть тоді, коли його син загинув у автомобільній катастрофі – так нічого і не збагнув. Возив Ягода Горького і на Біломорканал, будований теж незгодними. Письменник і тут не здогадався, що в разі відмови він теж опиниться тут.
Правда, бували й інші варіанти: Булгакова всіляко агітували написати п'єсу про молодого вождя, але той упирався, незважаючи навіть на безкоштовний морфій. Дивно, але переконала його обіцянка нової друкувальної портативки та трикімнатної квартири. Дружина дуже на цьому наполягала, та щойно Булгаков сотворив "Батум" – невдалу п'єсу про Сталіна, вона відразу заторохкотіла на той світ од буцімто ниркової хвороби".
...Берія дуже боявся Сталіна, бо був чоловік, якого він боявся ще дужче – особистого начальника вождевої охорони тов. Власюка. Цей страх і змусив міністра діяти, щоб знайти спосіб підставити охоронця.
Ліквідувати Сталіна було дуже непросто, адже всі харчі перевірялися кількома інститутами м'ясо‑плодо‑овочо‑фруктохарчування.