Лише зараз ті стіни підвелися од страшних вибухів. Стіни, окроплені Грицьком Розпустіним за умовними наказами Іліодора, який, хитро знаючи схильність цариць до містики, наказував являти її щоразу, коли богомілки рушали на обід. Ех, Києве, Києве...)
Словом, престол зацікавився Гришкою, аж так, що той переселився до інших золотоверхих споруд, до Пітера, якого вже тоді слід було переіменувати на Ленінграда, бо саме туди перемістилося кубло потаємних світових інтриганів, які робили усе, щоби переінакшити світову історію. А заразом і мораль, і, нарешті, легалізуватися разом зі своїми збоченницькими викрутасами. А тоді вони ще сиділи там нишком, аби повалити Миколу II-го; й, ліквідувавши царата, безборонно могли перевалити на нього провину за смерть Пушкіна.
Лютячися, що Романови страждають лише на гемофілію, хворобу таку, розрідження крові — за допомогою якої несподівано вознісся при дворі Грицько, уміючи чарами замовляти кровотечі, так вдало, що в цариці навіть менструації припинилися. Це страшенно лякнуло світову підерію, яка, як відомо, ніколи не знала, що то є, місячні.
— Треба вбити Распутіна! — вирішила вона.
Й не за менструації, звісно — через те, що двір царський надто зміцнів за допомогою оргональної сили святого старця. Тим, що єдиний престолонаслідник був у безпеці, захищений надійно од спадкових царських хвороб.
— От що, Феліксе, — наказали вони Юсупову. — Бери й їдь до Пітера.
— До підера? — зрадів, не розчувши, князь.
— На жаль, навпаки. Доведеться тобі там одружитися.
— Вийти заміж, ви хотіли сказати? — похнюпився граф.
— Ба, ні: завівся в Росії великий сексуальний гігант, Распутін, і до того ж натурал; зараз уся Московія прославляє в пресі його небачені подвиги, й це дуже шкодить наближенню нашої всезагальної мети.
Тут князь задумався. (Знав він про цю мету — випідерення усіх соціальних верств на Землі). Адже підерали висунули страшну таємну доктрину, жаскішу навіть за марксову "класову боротьбу": вона полягала в тому, що сексуальні антоганізми поміж статями є найбільшою перешкодою до всезагальної любови, ліквіднувши її, можна покласти кінець усім чварам, які беруть початок із сімейних. Гадали вони.
Й не лише гадали, але й діяли; Юсупов їде до Петербурга й бере шлюб із небогою батюшки-царя. Пушкін у труні б перекинувся, довідавшись про таке: адже кап-у-кап повторювався його сценарій!
Підерали зачаїлися, чекаючи на постріла. Всесвітній гомосексуалітет напружився, очікуючи на радісну новину; однак її не було та й не було...
— В чому річ? — обурювалися вони на Юсупова. — Одлучимо од тусовки!
Переляканий граф белькотів:
— Не можу наблизитися до нього на дистанцію пострілу, Распутіна охороняють краще за самодержця.
Так воно й було; однак підерали мали збоченницькі мізки й лише ними змогли вигадати нечуваного підступу:
— Слиш, Гріш, — почув несподівано в телефоні Распутін голос Юсупова, — якщо ти вже лікуєш усю царську сім'ю, то й мене мусиш.
— Резонно, — погодився той. — Од чого ж тебе лікувати?
— Од гомосексуалізму, — була підступна відповідь.
— Ти сказився, азіяте, — мало не кинув Распутін слухавки, подавившися з неї зненавидним слівцем. — Я такої бридоти не практикую.
— Як ти придворний чудотворець, то мусиш, — наполягав Юсупов, який був, як і всі гоми, надто настирним. — Гемофілію знешкоджуєш, то й гомосексуалізм — не проблема тобі. Цим ти ще зміцниш царську сім'ю, а це твоє Боже покликання.
Знав казуїст, на що налягати, адже був добряче підучений на це своїми партнерами.
Словом, зустрілися вони на прийомі. А чим хлист міг ще лікувати "страждущого"? Поклав на порозі, заголив, та й ну шмагати батогом:
— Не ганьби царственної небоги! Одлучися од гузна!
Так він його знахарював, а треба сказати, що Юсупов був дуже невеличким, але напрочуд гарненьким типчиком, що мимоволі, бичуючи, Грицько де-не-де й замилується на його пропорції. Словом, вилікував Распутін Юсупова. Із активних на пасивного. А тоді — назад.
Жахнувся, затрясся трон, чуючи близьку загибель.
— Чого ти зволікаєш? — лаяли Юсупова соратники. — Ти ж до нього на прийоми ходиш, вальни!
— Еге, — засмутився той. — Сеанси лікування я проходжу голяка. Де б то револьвера заховати? В гузно?
Похнюпилися змовники, знаючи, що нема такого гузна; може, десь і є, але не в Юсупова, (бо надто він мініатюрний весь був).
І вже нащадки Геккерена вигадали нову підлість. Вже пушкіський меморандум зблід, зникаючи зо тла історії: вже утверждалася нова версія, за якою усі таємні перипетії-колізії перекладалися на ще не поваленого царата.
— Слиш, Гриш, — застогнав у телефоні голосок Юсупова, якого Грицько лагідно величав уже "Маленьким". — Слиш, щось я заслаб, не доїду сьогодні на процедури.
— Як? — жахнувся чудотворець. — А як же я?
— Ти мене вчора так напроцедурив, що я й на ноги не здіймуся. Слиш, приїзди ти тепера до мене, сотвори таку милість.
Наче й благав він, знаючи вже свою владу над розтлінником, який розтлив увесь царський почет, не сподіваючися навіть, що хтось таке може зробити і з ним. Розхвилювався хлист, не знаючи, що по той бік дроту "Маленький" мастить салідолом... ні, не те, чого б він хтів, а Бороненого "нагана", вганяючи до його барабана опецькуваті набої.
— Я вже й зброю намастирив, — двозначно маніжився голос у рурці. — Ну? Який же ти після цього "Распутін"? — натякав він на метафоричність значення прізвища Гришки.
Дантес би позаздрив на таке — адже тут треба було викликати супротивника не на дуель, а на навпаки.
— Лише охорону із собою не бери, — кокетував перверсивно граф. — Ми й без неї дамо собі раду, еге?
Ось! Оце був пунктик, якого найбільше остерігався найманець світової підерії, йому свідки були непотрібні за двох причин, і другою була та, аби ніхто не знав правди, а кривда прокляттям упала на вінценосне гніздо, яке б укривалося незмиваною ганьбою спаплюженого конкубінату.
І хоч у Григорія було тоді безліч невідкладних справ — укотре слід було міняти склад кабінету міністрів Росії, надавати пільги інородцям, скасувати подушне на селян у рідній Тобольській губернії, відновити менструального цикли в цариці, аби вона не відчувала себе надто німкенею — та багато чого ще треба було тоді Распутіну встигнути; але він покинув усе к бісовій матері. І поїхав...
Теж к бісовій матері. Разом з царатом.
І тепер жоден у світі не має сумніву відносно того, що дантесового пістоля націляв у Поета не хто інший, як російський реакційний престол!
Отак-то, панове філологи.
__________________
Експонат
Небо було дальтонічних кольорів, і я подумала, що воно нагадує музей, адже також складається з прихованих зображень. Вони, як люди, належать собі лише подеколи, а вважають, що навпаки: надто коли вважають про все навколишнє.
Тут я визирнула крізь вікно, у музей той навколишній, й одразу помітила його. Не тому, що мав при собі двох людей ескорту, а тому, що він крізь шибку звідтам визирав поглядом, який ні машині, ні йому не належав. Автомобіль котився, а зір, зупинений, тягнувся з нього стінами нашої споруди, і, якби мав на кінці гвіздок, то видряпав би на цеглі досконалу лінію.
Підвладність — ось яка боротьба точилася в тих зіницях. Прибулець довгенько стояв перед фасадом, змагаючися з ним, а всі інші чекали, першим не витримав шофер й одвів очі.
Одразу стало ясно, що вся трійця розмовляє різними мовами, намагаючись спиратися на ту мову, неіснуючу, яка криється десь посередині їхніх трьох, геть перекладних. Мені слід вийти, зустріти їх, але я чомусь цього не робила, вперто очікуючи.
Іноземцями нас, музей Лесі Українки, не здивуєш, у нас бували й японці; я пригадала, як один довго розглядав експозицію, а витріщився на дитячу Лесину пісеньку, написану нею нотно, вражений, він прикипів до неї, доки несподівано не роззявив свого східного рота й не видобув гортанного звуку. Я тоді подумала, що такими модуляціями мешканці Занебесної виявляють подив, але завважила, що він задовгий. Доки не виник інший звук, це коли гість осягнув наступний звук; отак він проспівав увесь нотний запис, після чого щасливо посміхнувся:
— Карашьо, — сказав він, киваючи на клаптик паперу з пісенькою.
Потім почав усе спочатку, вправніше, так, що позбігалися не лише працівники, але й відвідувачі — оторопіло дивлячись, як по-японському адаптуються перші пісенні спроби Поетки. Коли він почав утретє, акомпануючи собі руками й ногами, то в мене виникли сумніви, чи збігаються наші нотні грамоти, потім вирішила, що він, здобувши несподіваного натхнення, почав імпровізувати. Виявилося, ні, перекладач пояснив, що гість з країни Сонця, яке сходить, виявив у такий спосіб приязнь; і я подумала, чи наважилася б я, потрапивши до Японії, на подібне. Доки гостя не одтягли в іншу залу — насилу запропонували послухати позаминуле століття, що я навіть показала йому звідти фонограф Едісона, виманюючи його, і той, забачивши справжнього воскового циліндра, зачарований, рушив од нот.
А ця трійця, лімузинова, не поспішала. Оглядала споруду, неначе бригада будівельників, щоб узятися до тинькування. Або агенти страхової компанії, які складають собі уявлення про нерухомість, перш аніж її зрухомити. Певне, помітили мене в вікні, тому що одразу рушили до входу. Привітавшись, я запитала гіда:
— Ви перекладач?
Той знітився, я збагнула, хто він насправді, хоча белькотів про міністерство іноземних справ.
— Ви перекладачка? — запитала я в дівчини.
Та повільно розгорнула до мене свою красу, яка не могла належати означеній касті. Що я змушена була зрозуміти — вона мистецтвознавчиня, тобто консультант — навіть не стала казати "ні".
— Це кіннозаводчик, — пояснила вона.
— Хто? — подумала я чомусь про кіномистецтво.
— Коней вирощує, — розтлумачила вона.
Тобто правди не сказала.
Він почав сам говорити голосно й погано, як це роблять усі іноземці, хто англійцями не є, доки я збагнула, що це не англійською, і зрозуміла, що його зовуть Роберто, але він не є італійцем, а справжній швейцарець за національністю. І що він має великий кінний завод, з чого й живе. І, видать, непогано, що його тут ескортують у чорних лімузинах, і я тоді подумала, чи не з тих він відвідувачів, як один канадець, гордий з того, що мандрував Києвом самотужки, прочитав вивіску нашого музею, завітав, і довго вимагав, чому він, фахівець лісового господарства, не бачить нічого тут про дуби та сосни, бодай про берези.