д. Останнє пропонується на те, щоб ми не почували себе, ніби живемо на ласкавому хлібі.
Сталось це в добі, коли ми існували на 20 чеських корон денно. Коли дружина і я мусили витрачати силу часу на фізичні господарські праці. Коли нас обоє мучили недуги, проти яких ми не могли ні купити ліків, лише лікувались травами, що самі собі сіяли в садочку або вишукували на полях. Коли навіть замість чаю, що я до нього призвичаївся ще з Московщини, ми вже протягом кількох років уживали сушених пелюсток із троянд.
Очевидно, що така пропозиція була королівським жестом збоку чесних сестер.
Я поїхав до Ужгороду, щоб їм подякувати й особисто подивитись на запропоновану нам садибу. Також треба було вияснити чимало дрібних питань, зв'язаних із переїздом.
Сестри були незвичайно врадувані, що ми їхній княжий дар приймаємо.
— Але, — сказала з жалем одна, — трохи нас огірчує мала несподіванка: перед кількома днями залізнична управа перенесла стаційку, що була майже в сусідстві з нашим дімком, кілометрів зо два, далі від Ужгороду. Та й тому якось зарадимо. Можемо дати вам маленьке авто. Навчитесь керувати — і буде ще ліпше.
— Та керувати автом я вмію. Навіть маю й чеський "вудчі ліст" (шоферський пас).
Отже все було навіть ліпше, як гадалось нам у Мельнику. Та не хотіли ми й сідати на шию милим сестрам. Коли б ми продали в Мельнику хату, що все ж таки помалу звільнялась від боргів, — можна було б за пропонований "бегінаж" дати бодай якийсь грошевий реверс. Крім того дружина працювала над великим романом, що вимагав випозичування друків із більших празьких книгозбірень, а також і вишукування наукового матеріалу.
Сестри ж тим часом мали привести до порядку наше майбутнє житло. Таким чином, було умовлено, що на весні року 1939-го ми остаточно оселимось під крилом Василіанського Чину на Підкарпатті.
Але вже з осені року 1938-го почались знані події. В березні вже не було й Чехословаччини, не кажучи вже про її сучастку — Підкарпатську Україну. Самі бідні сестри побували вже й в Хусті, і на Словаччині, і в Відні, і — нарешті, опинилися самі на еміграції в Празі. Навіть був момент, коли ми самі хотіли були кілька сестер прийняти до своєї мельницької хатки, але ж і того не дозволили обставини.
Так скінчилось і з цим проектованим переселенням.
Та ж усі ті переселенські проекти з метою дальшого спокійного нашого існування, мали одну спільну рису: нам показано, що Господь може в кожній хвилині сповнити всі тужби людини, але ж усякі людські розрахунки все робляться "наосліп" і можуть, замість сподіваної радості та щастя, привести до смутку, біди або й смерті. Без сумніву смерть загрожувала нам однаково і в Сан-Паулу, і в Коїмбрі, і в Барселоні, і в тім маленькім Мінаї, де було переважно мадярське, пригороднє населення.
Тому то ці спогади й занесено до цього тому.
***
Коли я докінчив ці спогади, щиро здивувався й сам, скільки затрималось у пам'яті випадків смертельної небезпеки в перебігу життя однієї, презвичайної, середньої людини! Та ж я прожив першу частину життя в свідомому й чесному XIX-му столітті, а далі проіснував цілком упорядковано в модерній добі, що все так хвалиться своєю культурністю. А тим часом повторюю, я ще свідомо опустив десятки нагод, що загрожували мені не явною смертю, але тільки меншим-більшим каліцтвом, довшою-коротшою стратою працездатносте, або, нарешті, просто тимчасовим стражданням. Я, наприклад, не згадував про те, кілько разів мені дали в аптеці не той, що було слід, лік; що раз дали мені такий лік, від якого цілком розм'якли мені очі (рогівка); що двічі помилково я дістав замість ліку — отруту; що колись мене вкусила за язик оса, прихована в соковитій грушці, то ж розпухлий язик мало-мало мене не задушив. Не згадав я й про те, як на пасіці мене до спотворення пожалив рій, як власний мисливський пес прокусив мені литку. Не зазначив і не міг би зазначити всіх тих випадків більшого поранення всяким струментом — столярським, мулярським, різьбарським і подібним, що, здавалося, я вмів із ним дуже добре заходити. Коли — многократно з розгону торохкався головою об низький одвірок, коли шматки розпеченого вугілля летіли з багаття, чи печі просто у вічі; коли на мене перекидались посудини з кип'ячим олієм, окропом чи юшками, в руках запалювався у пляшці спирт, у найближчій близькості падали зі стін цегли, із дахів черепиці чи величезні льодяні смоктуни, коли зривався з драбин, падав у різні ями, коли й на рівному доводилось упасти з розгону дуже небезпечним способом, коли доводилось залитись питвом, поперхнутись їжею, проковтнути риб'ячу кістку і т. д., і т. д., без кінця.
Отож Ангел Хоронитель мав зі мною аж надто клопоту.
Але ж, напевне більш-менш того самого зажила всяка старша людина, що прожила рухливіше життя. Однак більшість із нас ані не усвідомили собі, якою небезпечною стежкою перебігло їхнє життя. Видима річ, що тут мова мовиться не про людину, що з самої своєї професії стало заграє з небезпекою, скажім лікарі на епідеміях, експериментатори та рентгенологи, робітники на фабриках вибухових і отруйних предметів, нарешті кожен, хто часом і кілька літ уряд (кілька літ!) перебував на фронті у війні, де стояв день у день очі в очі перед смертю, яка могла його забити найрізноманітнішими способами модерної війни?
Здивувало мене й ще одне помічення, коли я дописав ці спогади. Заграючи зі мною тим чи іншим манером, смерть здебільшого незабаром його повторювала в малій модифікації, немов би я викликав її на "біс". Чи є це якийсь, незнаний нам "закон природи", чи це прояв милості Божої, щоб людина, перейшовши ту саму небезпеку двічі, мала уже досвід, як від неї вискусовувати.
А, зрештою, як справедливо говорить Тома Кемпійський: — "Нічого не повинна так стерегтись людина, як самої себе". Бо ж тільки через власні нерозважні вчинки можемо ми втратити милість Божу, а тоді вже нам не поможе жодна обережність. Бо ж ніхто інший, як Бог керує життям і безмежно великого космосу, і безмежно малого мікрокосму, всередині поміж якими стоїть безмірно обмежена, але ж і безмірно зарозуміла людина.
9.XII.1941.
[1] Фельдшер.
[2] Пикник — приналежний будовою тіла до типу пикничного, якому відповідає т. зв. сангвінічний темперамент.
[3] Температуру.
[4] Аспірину.
[5] Ґустав Доре (1832–1883), славний французький маляр-графік, ілюстратор Біблії.
[6] Віщунка.
[7] Опера Ж. Бізе, в якій виступають тореадори.
[8] З підготовчого класу бурси.
[9] Забезпечник.
[10] Кількості
[11] Дробу
[12] У тодішніх часах православні духовні семінарії справді виводили атеїстів, така в них ішла агітація соціалістів, ось наприклад і Сталін теж був із духовної семінарії.
[13] В 1896 р. до Диканьки, де тоді батько Василя був парохом, приплентався якийсь дурисвіт-заклинач бліх і мишей. Дідичі та диканська інтелігенція повірили заклиначеві, що дуже обурило молоденького Василя. Він описав цю подію та переслав до найбільше поширеної тоді газети "Син отечества" в Петербурзі. Опис видрукували та запросили малого Королева на постійного співробітника.
[14] Автор був ветеринарним лікарем, звідси ж у нього багацько лікарських висловів.
[15] Загальновживані вислови-оповідки.
[16] Апарат для випалювання, вигаданий Пакеленом.
[17] Німрод був "великий мисливець" (Книга Битія 10 і дд.).
[18] Товаришів.
[19] Аркадійська молодь. Аркадія була зразком ніби весело-безбоязної країни.
[20] Секстус Проперціус, римський поет (50-15 пер. Хр.), автор пристрасних, сильних елегій.
[21] Гра слів: замість "до апогею" (до верчика).
[22] "Життя за царя" — назва ультрапатріотичної московської опери композитора Глінки.
[23] Глікоген (полісахарид) — рід цукру, в який перемінюються в людському чи тваринному організмі білковини (мука, цукор). Глікоген збирається в печінці й м'язах, даючи їм джерело енергії.
[24] Ольга Сербиновська, перша дружина В. Королева.
[25] Зовнішні звірячі насікомі.
[26] У скрутних (трудних) речах.
[27] Драматичний талант (артистки).
[28] Рукопис цих споминів (які трактували головно про діячів нашого театру), запропастило "Українське Видавництво" в Кракові.
[29] Колись у Греції назва міфічної країни на півночі; сьогодні в розумінні найбільш на північ посунені країни Азії й Америки.
[30] Запалення олегочної.
[31] Флагеланти — була секта "бичівників", які себе під час процесій прилюдно бичували.
[32] Лікарські терміни: анамнез — пригадки передісторії недуги; діагноз — ствердження, яка це недуга.
[33] Егоцентрик — це людина, яка все зводить до свого власного "я".
[34] У повісті Н. Королевої "Предок".
[35] Жур-фікс — прийняття, звичайно вечором. Згаданий далі проф. П. Рорбах, протестантський богослов, пропагував порозуміння між Україною й Німеччиною.
[36] Вуличний продавець часописів.
[37] Вечірнє "Чеське Слово", з 5. XI., 1941 (ч. 288) пише таке: "Бенеш інтригує в еміграції (чеській в Лондоні) точно тими ж методами, якими вже в Празі всіх людей, котрі йому не придавались, або ж відставив, або ж товариські руйнував".
[38] Колони