Запланували стадіон, колгоспний Сад культури й відпочинку з власним санаторієм, добудовують клуб і закінчили нову школу!
— А чому ви в такому раю не працюєте в школі? — єхидно спитав Чернуха.
— Мене залишили при кафедрі рослинознавства, а зараз я маю змогу сполучати... Пилип Данилович запросив мене на тимчасову роботу. Тільки школа якась у нас...
Розмова про школу найменше цікавила Василя Петровича. Він невиразно погодився, спробував потиснути руки Валентини Сидорівни і ще раз поскаржився:
— Мені важко. Ви такі рідні мені, як сестра...
Валя хутко звільнила свої руки і сіла на диван. Василь Петрович хотів сісти коло неї, але Валя рвонулась і пішла до стола.
— Прошу вас триматись на відстані, так зручніше. Бо інакше ми з вами дуже посваримось,— сказала Валя.
— Ви... Ви не розумієте моєї душі! — скрикнув Чернуха.
У Валі затремтіли губи:
— Я не героїня для водевіля!
Примруживши очі, наморщивши лоба, Василь Петрович видушив посмішку.
Та в коридорі почувся тупіт, і в кімнату швидко зайшли Антін Порада і сестра його Поля. Обоє спинилися біля порога, відчувши напружену атмосферу в кімнаті. Василь Петрович і Валя разом глянули на гостей — на юнака з розумним високим лобом і на зовсім молоду дівчину, підкреслено вродливу. Проти неї Валя здалася скромною і непомітною.
— Ви ніби злякались, чого стали біля порога? — нервово засміялась Валя.
— Вона мене гнала з такою хуткістю, що я тепер можу змагатись в естафетному бігу,— протираючи окуляри, сказав Антін.— Валю, це моя сестра. Страшна дівчина, познайомтесь, співає, як канарка.
— Я поспішала, бо кортіло подивитись нову зорю, відкриту цим вченим астрономомг звіздочотом. Питаю, до якого сузір'я належить його нова зоря? Мовчить,— знявши з себе пальто, сказала Поля.
На Василя Петровича ніхто не звернув уваги, тільки Антін підозріло подивився на руденьку борідку. Василь Петрович зрозумів, що його присутність зайва, і, скориставшись з такої слушної нагоди зникнути, швидко одягнув пальто, глянув ще раз на Полю і, кивнувши головою, пішов.
— Що це за козерог? — спитав здивований Антін.
— Ви мої добрі генії, рятівники! — з робленим розпачем крикнула Валя.— За це я почастую вас чаєм.
З гумористичними подробицями Валя розповіла про події, що відбулися в цій кімнаті кілька хвилин тому. Антін і Поля попадали зо сміху на канапу...
— Я давно вже хотіла на вас подивитись,— присуваючи ближче чашку, сказала Поля.— Антошка тримає вас у секреті, конспіратор... Правда, я жодної зорі ще з неба не схопила, зате допіру на вулиці схопила цього астролога і жреця. Йде і мріє про вічність. Раз мріє про вічність — зрозуміло, куди він іде, і наказала вести мене до вас. Втекти нашому астроному не пощастило, довелося скоритись. Уявіть собі, ходить, зітхає.
— Слухайте, дівчатка,— перебив Антін,— одне прохання: говоріть одна одній "ти". Ми всі комсомольці і люди свої. Тільки ти, Палажко, не обіжай Валю, бо матимеш справу зі мною,— вдарив себе кулаком в груди Антін.
— Це для мене найстрашніше. А Валя мені подобається...— одверто призналася Поля.— Одного не втямлю, чим ти їй сподобався?
— Цього ти й не втямиш ніколи, але прошу тебе, сестро, не підривай мого авторитету,— сміючись, попрохав Антін.
Поговоривши в такому стилі, Поля глянула на годинник і сказала, що їй треба йти. На неї чекають товариші...
— Приходь до мене, Валю,— запросила Поля.— Антошку ми не пустимо в кімнату. Поспіваємо й потанцюємо, у нас родина велика й весела. Батько — справжній патріарх, і завжди цілий гурт хлопців. Приходь обов'язково, доволі конспірації! — посварилася Поля Антонові і вийшла.
Попереду з журналом іде Валентина Сидорівна. За нею Бася-зоолог обережно несе ажурний кістяк голуба. На відстані двох кроків позаду Басі йде Віктор Мартинов і обома руками тримає біля своїх очей збільшений розріз курячого яйця з зародком курчати. Високо над головою, піднявши руки, Сашко Мостовий несе фігури кількох співочих пташок на гілочці і шуліку з жовтими намистинками очей. А за Сашком ступає з порожніми руками Марко Бубир і робить мавпячі гримаси в спину своєму другові.
Процесія зайшла в клас. Учні охоче схопилися на ноги, весело відповіли на привітання Валентини Сидорівни і знову сіли. Вовка впіймав Марка ззаду за сорочку і затримав. Той хвицнув ногою і побіг до парти.
Валентина Сидорівна показала, де поставити допоміжні приладдя. Сашко стукнув дзьобом шуліки в потилицю чижа, а Валентина Сидорівна строго зауважила:
— Мостовий, не пустуй, поламаєш! Постав і йди на місце.
Сашко покірно пішов, ще раз озирнувшись на шуліку, ніби йому не хотілося з нею розлучатись.
Ніхто не згадував про перший урок Валентини Сидорівни в цьому класі. Школярі тепер кожного разу нетерпляче чекали природознавства, і про це знала вчителька. Вона щоразу дуже уважно готувалася до уроків і заздалегідь обмірковувала, з чим прийде до дітей. Не так суворо, як Ольга Карлівна, але вміло молода вчителька тримала в руках цей розхристаний клас. На заняттях була тиша. Встановилися справді дружні стосунки між викладачем і учнями, без фамільярності і без запобігання. Дівчата особливо полюбили Валентину Сидорівну.
Відразу зуміла зацікавити дітей природознавством нова вчителька. Розповідаючи матеріал наступного уроку, Валентина Сидорівна не обмежувалася підручником, бо знала багато цікавих, схованих від недосвідченого ока фактів з життя природи і розповідала яскраво, захоплено. Завжди приносила багато наочних приладь і книжок — десь роздобувала їх сама, бо в школі їх було дуже мало.
Навіть Сашко Мостовий знав природознавство, хоч завжди скептично ставився до шкільної науки. Він — один з несвідомих прихильників завідувача школою Платона Юліановича Курокута, який проповідував, що шкільна наука своє віджила і непотрібна для життя.
Правда, Сашко ще знав трохи хімію, яку викладав Кужіль, і суспільствознавство та історію — дисципліни Ольги Карлівни. Любив працювати і в майстерні у Івана Семеновича Шостака. Але, як не дивно, Сашко не знав географії, хоч і викладав її Василь Петрович...
Здалося Сашкові, що само собою прийшло примирення з Валентиною Сидорівною. Але то тільки так здавалось... З обережністю, обміркованою заздалегідь, підійшла до нього молода вчителька. Поставила собі за мету — приручити цього недисциплінованого хлопця.
Дуже зраділа Валентина Сидорівна, коли Сашко вперше запитав її. Розповідь про Дарвіна вона пов'язала з роботою Мічуріна і пообіцяла навесні організувати ділянку мічурінського городу і садка, налагодити в школі тераріум для дослідження природи і метеорологічну станцію. Можна зразу починати підготовчу роботу... Сашко спитав — хіба школярі можуть принести якусь користь? Уважно й докладно пояснила Валентина Сидорівна, як школярі можуть працювати з новими, корисними, але не пристосованими до нашого клімату рослинами і навіть виводити нові сорти... Пообіцяла школярам показати колекції, гербарії й оранжереї Інституту рослинознавства. Під час зимової перерви вони підуть туди на екскурсію... Учителька зверталась з цією розмовою переважно до Сашка і кілька разів перепитувала, чи він її зрозумів? Така увага до Сашка здивувала клас, а сам хлопець був до краю задоволений і був вдячний учительці.
З неменшим задоволенням довідалася Валентина Сидорівна, що Сашко несподівано приніс у біологічний кабінет живого дятла, якого він чи виміняв, або, можливо, відняв у знайомого хлопця. Після цього став майже постійним відвідувачем кабінету біології, допомагав — спочатку недбало, ніби неохоче — юннатам і цим зворушив добре серце Басі-зоолога. Навіть вона пробачила йому за вирваний хвіст сороки Рябки. До того ж Рябка вже красувалася з новим хвостом, що встиг знову вирости за цей час.
Одного разу випадково Валентина Сидорівна зустріла Сашка ранком в центрі міста. Зустрілися вони на розі, і Сашко не встиг втекти або зробити вигляд, що не помітив учительки.
Валентина Сидорівна привітно посміхнулась, Сашко відповів на привітання, але на його обличчі вчителька прочитала внутрішню боротьбу, чи то хотів утекти, чи то швидше закінчити розмову. Звичайно, Сашко збрехав, сказавши, що ходив у крамницю шукати зошити. Просто йому було нудно, і він пішов провідати свого друга Ромку Фоміна, що півтора тижні лежав хворий... Сашкові було не по собі, бо Марко Бубир раптом охолонув до Сашка і тільки в школі підтримував з ним зв'язки. Поза школою майже не зустрічавсь. І, напевне, тому "Чорна рука" не розвернула своєї діяльності, бо залишився тільки один головний організатор її — Сашко.
Після перших слів Сашко знову підозріло насупився, але поговорити з Валентиною Сидорівною йому самому кортіло... Вони дійшли до інституту, і вчителька запропонувала познайомитись з роботою наукового закладу. Учителька розмовляла з своїм учнем, як з дорослим, з товаришем. Сашкові цікаво було подивитись першому із всієї школи інститут, про який розповідала на уроках Валентина Сидорівна, і, повагавшись трохи, він погодився.
Цікавість і допитливість цього хлопця, зіпсованого вулицею і вихованням, вразили Валентину Сидорівну. Сашко невтомно розпитував її, швидко сприймав усе і запам'ятовував. Латинські назви рослин звучали для нього дивною таємницею. Але виявилось, що деякі рослини навіть не мали назви нашою мовою, а тільки латинською. І скільки тут колекцій! А Сашко думав, що він багато знає! Все ж таки часом намагався вдавати, що його ніщо не дивує, а раптом щиро, по-дитячому вигукував, зачарований тією чи іншою колекцією, і сірі, холодні очі хлопця спалахували променистими вогниками.
Особливо вразили Сашка оранжереї, де вже визрівав бавовник, колосилися нові сорти зернових культур, якихось дивних трав і бур'янів, а поряд цвіли орхідеї і росли пальми, апельсини, лимони... Повітря насичене вогкими випарами і запахом прілої землі, свіжого листя, квітів; тут стояло гаряче літо! Сашко вперше бачив оранжерею.
Валентина Сидорівна ходила в виглядом господарки, розповідала про свої наукові досліди, пильно оглядала якісь кущики і розпитувала добродушного служника, схожого на старовинного жреця, про температуру і опилення... Тепер вона здавалась Сашкові носієм незвичайних таємниць, і він ввертався до неї з покірливою повагою, дивився очима, повними уваги.
Після огляду колекцій і оранжереї Валентина Сидорівна привела Сашка в свою лабораторію і показала великий блискучий мікроскоп, що стояв на столі проти вікна.