Власниця одного з цих численних закладів упізнала Шарля і запропонувала гостям столик "на природі". Це, здається, влаштовувало всіх. Особливо Роксану, яка запевняла присутніх, що їй найкраще їсться на свіжому повітрі.
— Своєї пречудової фігурки не боїтесь зіпсувати? — жартома поцікавився П'єр.
— Ми кинемо в атаку усі наявні у нас резерви, і з тих калорій вічно голодній армії, П'єре, повірте мені, не залишиться нічого. Доведеться просити додатковий пайок солдату першого року служби. Це вже ми, як втягнемося з Вітольдом у нескінченні дні навчання в літніх і зимових таборах, чи просто в полі чи в лісі, то тоді нам знадобляться додаткові калорії... У випадку їхньої відсутності компенсуватимемо свіжим повітрям, — щиро сміялася Роксана.
Шарль тільки вдавав, що щось розуміє з того, про що щебетала Роксана, а може, тільки прислухався до милозвучного голосу телезірки чи мелодійності української мови. Якщо П'єр здебільшого мав вираз задумливого українця, то Шарль, як більшість французів, час від часу дружелюбно посміхався, і так, ніби він щось з тих Роксаниних жартів розумів. Невідомо, чи розжував щось з того легковажного плетева слів П'єр Пастернак, але перед тим, як вивчити меню, він намагався щось з усього того, що випалила Роксана, перекласти мовою Віктора Гюго, Оноре де Бальзака і Бонапарта Наполеона своєму приятелю Шарлю. Мабуть таки йому щось з того всього вдалося досягти, бо Шарль сміявся ще більше.
— Звідки ви, П'єре? — поцікавився Вітольд, щоб дещо відволікти співбесідника від бездумної легкості й надмірних веселощів, як йому здалося, його нареченої.
— Я сам француз, — відповів середніх років русявий П'єр. — Жан П'єр Пастернак. Таке моє прізвище повністю. Народився в Парижі. Я правнук українських емігрантів епохи білої гвардії і московської аристократії. Більшість з українців після революційної хвилі еміграції, тобто сімей з колишніх малоросіян, аристократичного походження, як то родини Розумовських, Терещенків, Оболенських, Довгорукових, — він чомусь так і сказав "Довгорукових", а не "Долгорукових", — Муравйова-Апостола і ще доброї сотні родин формально належали до російської еміграції, хоча наші діди, прадіди не забували свого українського походження. У перші дні незалежності України, нам, нащадкам київських князів і козаччини, захотілося побувати на батьківщині предків, про яку ми знали тільки з історії Бантиш-Камінського, Аркаса. Я й Оболенський-молодший взяли участь у Першому Всесвітньому Конгресі українців у Києві, в палаці "Україна". Мене сприйняли, як належно, а от мого приятеля і ровесника Оболенського-молодшого з неймовірною увагою. Адже більшість з українців, як я там довідався, вважали, що Оболенські — це представники російської аристократії.
— І я так гадала, — втрутилась Роксана. — Цікаво, а чи є вами сказаному, П'єр Жан, документальне підтвердження?
— Звичайно. Родовід переважно має кожна родина. А документальне підтвердження — у відомому серед аристократії родовіднику Модзалевського В. П. Він називається — "Малоросійський гербовник". Здається, у чотирьох томах. А може, у п'яти. Не пам'ятаю. Знаю, що останній том він не закінчив.
— Що сталося? — Роксана поклала меню. її, вочевидь, зацікавила розповідь Жан П'єра про родовід малоросійських аристократів, про який вона вперше дізналась в далекому Парижі, на березі Сени.
— Він, здається, помер від серцевого нападу, — відповів Жан.
— Слава Богу, — емоційно вихопилося у Роксани. — А я вже надумала Бог зна що, П'єр Жан. Гадала, москалі вбили або зарізали, — і розсміялася.
— Звіть мене просто П'єр, — попрохав він. — Жан — це моє друге ім'я. Ми, коли стаємо дорослими...
— Ви, певне, католик? — запитала вона.
— Ні. Я православний.
— А я подумала... У західних українців переважно по два імені. Вони католики. Мабуть, це зручно. Підросла, вибрала собі ім'я, як нареченого, яке і який сподобалися. У моєї подруги, наприклад, ім'я Олена. І вона постійно соромиться.
— Чому? — поцікавився "Доктор Живаго". — Гарне ім'я.
— А їй не подобається, і вона при знайомстві називає себе на російський зразок — Альона.
— Альона якраз пішло від українського — Олена. Згадайте історика Ключевського. Він, як визначний історик, на запитання журналістів, якщо я не помиляюсь — "як розмовляли в Київській Русі?" — чітко відповів: "Так, як сьогодні розмовляють малороси. Київська професура, що просвіщала московитів ще в сімнадцятому столітті, вимовляла завжди тільки — Київ, а не Кієв, Олена, а не Єлєна".
— Цікаво! Я б хотіла після весілля ще раз приїхати до Парижа. Він мене зачарував. — Роксана виглянула з-за обкладинок широкого формату меню, глянула на Мироновича, лагідно додала: — Зачарував, як Вітольд... З першого погляду. А ще — ви, П'єре, — обернулася вона до свого найближчого по столику співбесідника. — Я б хотіла організувати телепередачу "Аудієнція" з родиною Оболенських і вами, П'єре. Ви мене теж зачарували...
— Дякую, — посміхнувся "Доктор Живаго". — А чому б вам не розпочати серію телепередач з Терещенків? Тут родина Терещенків більш відома, ніж...
— Не заперечуватиму, якщо мене після медового місяця відпустить до Парижа мій найдорожчий...
— А чому б нам не провести і медовий місяць тут? — підхопив цю думку Миронович.
— Ні, Вітольде. Медовий місяць в моїй уяві — це голубі, аж сині води Атлантики, вічнозелені пальми, золоті піски на островах полудневих морів, блискучі шоколадні спини аборигенів і білосніжні, як мої весільні сукні, вітрильники на голубому обрії моїх мрій, — вона схилила голівку на плече Мироновича. — І щоденна, і щонічна аудієнція з тобою, любий. Я там братиму в тебе інтерв'ю на піску, під пальмами... Це ж така екзотика...
"Даватиму", — хотілося сказати Мироновичу, але він стримався.
— І даватиму, — розсміялася Роксана. — Фори у два очки... Якщо боєць симулюватиме і не виконуватиме своїх статутних положень, — і розреготалася. — Чи не так, любий?
Двоє офіціантів сервірували стіл і терпляче, схиливши голови, спостерігали, як іноземці вибирали страви й категорично заперечували, коли їм пропонувалося що-небудь із жаб.
— Тільки не з жаб.
— А я спробую, — вперто сказав Миронович. — Бути в Парижі і не поїсти жаб.
— Фу! — безцеремонно фукнула Роксана і скривила своє гарненьке личко, яке одразу чомусь стало неприємним. — Вони все одно вирощуються у нас, під Полтавою.
— Жартуєш?! — чи то запитав, чи то просто мовив Миронович.
— Не жартую. Я сама робила репортаж з полтавських жаб'ячих ферм. Їх там виловлюють, пакують і живими відправляють до Франції. За тверду... Ти зрозумів, любий, валюту... А я ж тобі даром... Ще з часів Радянського Союзу.
— Я все-таки беру лапки в сухариках під пиво, — не звертав на її набридлі вже жарти Вітольд. — Жаба чистіша за рибу. Вона харчується листочками...
— Скоріше — мушками, які липнуть, як я до тебе, на ловкий червоний язичок.
Мироновичу не сподобалося заперечення Роксани. Він рефлекторно насторожився, хоча розумів, що вона не зобов'язана все те саме робити, що й він, як і їсти, і пити, сміятися чи плакати, але десь він вичитав, якщо дівчина по-справжньому закохана в хлопця, чи жінка — в чоловіка, то в усьому наслідує і повторює партнера, навіть того не помічаючи за собою. "Можливо, це в мене вже інстинкт. Я б сказав — "рефлекс Альбіни"", згадав він вчорашню дружину — худющу доньку академіка Ластовецького. Вона йому завжди заперечувала. В усіх випадках без винятку, і він, Миронович, зціпивши зуби, їй завжди допікав однією й тією ж фразою: "Ти мене на кожному кроці їсиш, і тебе щось їсть". Вітольд від заперечення Роксани відразу аж зблід. Роксана помітила зміни на його обличчі і, повернувшись до одного з офіціантів, мовила французькою:
— Асорті Кука, мсьє. — Тоді обернулася до Вітольда й додала: — Якщо гуляти, то гуляти тільки по-французькому — з піснями, посмішками і з жабками, любий, які ми любимо так само, як їх любив Мантіньяк і боявся Джеймс Кук.
Все одно цей благородний жест з боку Роксани у бік французів і їхньої національної страви не заспокоїв егоїстичну душу Мироновича. Еківок Роксани він сприйняв награним і нещирим. Закохані діють не розумом, а бездумно наслідуючи в усьому коханого: в мові, в звичках і навіть у манерах. За цим можна визначити дружину — зраджує вона тебе чи ні. Тут він згадав Едуарда Шора, коли Ада йому наставила роги з одним тель-авівським інвестором. Десь через кілька днів, часто залишаючись на роботі ніби над річним фінансовим звітом, вона поверталася додому пізно ввечері. В Еда це не викликало ніякої підозри. Адже таке наприкінці року трапляється, мабуть, з кожним бухгалтером світу. Але Ада за вечерею з ним зовсім не говорила про дебет, кредит чи сальдо. Вона, звертаючись до Шора, кілька разів деякі речі назвала на ідиш, а то й почала вживати слова, яких ніколи не вживав Ед. Наприклад, вип'ю "півскляночки чаю", чи "з'їм одну четверту скибки", або, коли вона хотіла зателефонувати в бухгалтерію, казала: "я півхвилинки поговорю", або раптом питала його дозволу, при цьому не називаючи його ні разу по імені, чого ніколи з нею раніше не траплялося. Вона просто казала: "ТИ(!) не заперечуватимеш, якщо я одну десяту покалякаю з головним бухгалтером?!" Він не заперечував, але почав прислуховуватися до її розмови і незабаром виявилося, що її "головний бухгалтер" зовсім не розуміється на фінансовій термінології, а деяких слів не знає навіть по-українському. Бо Ада йому призналась: "Коли це буде на ідиш, я не зможу сказати".
— Хіба у вас новий бухгалтер? — якось запитав її Ед. — Не Кобчик?
— З чого ти взяв? Кобчик.
— А з якого це часу цей антисеміт зацікавився ідиш?
І Ада, його товстенька Ада, на дві голови вища за Еда, незважаючи на його довгу шию і витягнуту голову в окулярах, в усьому призналась. Щоправда, при цьому присоромила дорогого Еда. Суто по єврейському:
— Ти все одно не виконуєш як слід своїх прямих обов'язків. У тебе завжди болить голова, ти завжди перевтомлений і завжди тобі не вистачає грошей. Тепер скажи, нам зайві гроші в нашому домі виявляться зайвими? А цієї розкоші усім вистачить: і тобі, і Шарону.
— Добре, добре. Це що, сам Шарон?
— Не сам, а з внучкою.
— Я питаю, чи це той самий Шарон?
— Ні, це його навіть не однофамілець і навіть не близький родич.
— А він міг би свою інвестицію вкласти не тільки в твою, а й в нашу справу? — по-діловому заговорив Шор.
— Ти б з цього й почав.