З швидкістю метеора мчав до Волохи.
– Димо, скажи, ти не хочеш, щоб моя жінка стала завтра вдовою? То дістань маску... Для Петра Сергійовича. Виходу нема. Цей нахаба хапає мене за горло і вимагає: або маска, або життя.
– Петро Сергійович? – Волоха здивувався.
– Саме він. І без епітетів. Благаю тебе, подзвони на базу, в "Культторг", в "Дитячий світ", – куди можеш, але дістань. Заради жінки, поки не вдова, а ні – позич мотузку.
Я летів до Росомахи.
– Степане! Друже! Якщо тобі дорогий мій син, дістань новорічну маску...
– Новорічну? Але післязавтра...
– Сам знаю. Проте я її пообіцяв своєму начальникові. Ще рік тому. А ти знаєш, що це не людина, а бандит з чумацького степу. Це хабарник і деспот. Не буде маски, не буде завтра мене. Ти що, не знаєш мого начальника?!
– Петра Сергійовича?
– Його самого: лагідного, людяного, тихого, доброго, скромного – і теде про людське око, і здирника, шантажиста, брутальника, нахабу, хабарника і теде – один на один з своїми...
– Почекай, – поклав Росомаха мені руку на плече, – а в універмазі ти був?
За годину-другу я мчав на роботу, наче на крилах. У моїх руках було чотири маски – друзі не підвели. Я постукав.
– Ввійдіть! – сказав Петро Сергійович. Я глянув на нього і поблід. До мене ніжно й лагідно посміхалася Венера Мілоська.
– Дістали? – перепитав я. – Якщо не таємниця, то де?
– В універмазі, – відповів Петро Сергійович, знімаючи маску. – А ви чим заклопотані?
– Бачите, – я переступив з ноги на ногу, – я також дістав для вас декілька масок... Знали б ви, скільки це мені коштувало сил.
– Я знаю, – спокійно відповів він. – Мені тільки що дзвонили ваші друзі. Просили, щоб я вас не звільняв... Я пообіцяв. А тепер у мене до вас прохання – захочеться ще колись прислужитися, то, будь ласка, але не в такий спосіб. Домовилися? – запитав він і знову натяг на себе маску. Венера посміхалася. Цього разу єхидно.
Велика людина
Євгену Гуцалу
Коли я заходжу до Славатія Івановича, я чомусь розгублююсь. Ледь устигаю переступити поріг, як він рвучко підводиться з-за дубового столу й з вигуком: "О, кого я бачу!" йде мені назустріч. Збожеволіти можна від такої гостинності. Він ставиться до мене як до брата, як до батька, хочете – скажу більше: як мати до своєї найменшої дитини.
Усі заготовлені для нього слова у коридорі, приймальні, де я сидів годину чи півгодини тому, розсипаються, як намистини з обірваної нитки. Я гублю нитку заготовленого заздалегідь монологу, червонію і так знічуюся, що забуваю навіть сказати: "Добридень!"
Славатій Іванович, ніби нічого не помічаючи, обіймав мене тим часом за плечі, і так, в обіймах, посміхаючись один одному, ми йдемо до двох завчасу поставлених стільців перед його столом.
Я щось починаю, здається, казати, що ось, мовляв, прийшов, приніс лист.
– Та це ви врешті-решт самі бачите...
Він дякує мені, люб'язно усміхається, підтверджує мої слова. Каже, що справді він мене бачить, і лагідно пропонує мені стілець. Я мовчки сідаю. Теж усміхаюсь, але не певний, що це в мене так само гарно виходить, і кажу:
– Я прийшов!
– Це добре! Це дуже добре, – заохочує він мене і, кидаючи ногу на ногу, запитує, як я відпочивав, яка стояла погода, що в світі чувати нового? Чи настало затишшя у Венесуелі, що я можу сказати про знахідку на Балканах, де археологи викопали скелет людини, яка мала одне око в чолі.
– Циклоп, – догадуюсь я.
Він ствердно киває головою і запитує, якої я про це думки. Я щось відповідаю. Уже й не пригадую, що саме, Але відчуваю, що все це не те що треба, і тому лаю і кляну себе, обзиваю бевзем, віслюком і ще якимись подібними словами. Він уважно слухає мене і продовжує так само мило й щиро усміхатися. Я ладен провалитися крізь землю. Краще б він щось сказав мені, заперечив. Краще б він ударив мене, і я б йому сказав усе, чого я до нього прийшов і що я від нього хочу. Але він цього не робить, і я не наважуюсь. Я відчуваю, що мені вже час іти. Що більше в нього не можна забирати такого дорогого часу. Адже він така Велика Людина. Славатій Іванович начебто вгадує мої думки і каже:
– Нічого, нічого. Не соромтесь, розповідайте. Мені дуже цікаво послухати ваше міркування.
У мене ніякого міркування нема. В мене є до нього прохання, але я щось мелю, детально про щось йому розповідаю, і мені стає прикро, тоскно, соромно, що я в цієї Великої Людини забираю стільки часу, морочу йому голову, а він, чорт забирай, такий добрий до мене, що мені аж не подобається усе це...
Нарешті він сам мене запитує, чи мені щось від нього потрібно. Я хочу сказати "так", але кажу чомусь "ні".
– Я до вас завітав просто так... Поцікавитися, як ви живете, як себе почуваєте...
Він щиро мені дякує, цікавиться, коли щось потрібно, то він до моїх послуг. Я обіцяю скористатися із його пропозиції. Запевняю себе, що наступного разу обов'язково скажу йому, чому я до нього прийшов.
– Усе, що від нас залежить, ми зробимо, – мовить Славатій Іванович.
Я не витримую, я його перебиваю. Мовляв, я не за цим прийшов. Мені просто дуже приємно з вами зустрітись, розмовляти. Я ховаю непомітно листа до кишені. Він каже, що йому ще приємніше бачити мене, Я хочу вже йти, але він просить, майже благає залишитися хоч ще на одну секунду.
– Не кривдіть мене. – Славатій Іванович підводиться з місця, бере мене під руку, і ми йдемо з ним до вікна.
Як мені хочеться, щоб цієї миті хтось із моїх знайомих поглянув на мене, на нас обох і сказав:
– Ніколи не думав, що Фартушняк на такій короткій нозі із самим Славатієм Івановичем.
Груди мої наповнені гордістю, радістю, безмежжям простору й ще чимось, незбагненним моєму розуму. Я стискую його руку, він мене підводить до порога. Потім пропускає уперед, виводить до коридору й ще раз при всіх присутніх у приймальні довго тисне мою руку й просить обов'язково заходити до нього. Без церемоній. У будь-який час.
Я обіцяю. А в душі чомусь знову кляну його, ловлю себе на тому, що лаю його. Сповнююся до нього неприязню. Але згодом я переконую себе, що я не маю рації, що я невдячний. Він ні в чому не винний. Винен у всьому я. Адже я сам йому нічого не сказав. Звідки я певен, що він мені відмовить, не допоможе? Така Велика Людина відмовити просто не може.
Минає день, два, тиждень. Я мучусь, караюсь, ненавиджу себе, й набираюся сміливості, і знову йду до нього, до Славатія Івановича, заготовляючи нові для нього фрази, слова листа.
– О, кого я бачу, – розчиняє він навстіж двері. У приймальні всі здивовані. Дивляться спочатку на нього, перехоплюють його погляд, спрямований на мене, і я млію, коли ця Велика й така проста Людина раптом каже:
– Цього товариша я прийму першим! Ви не заперечуєте? – звертається він до присутніх.
Ніхто не заперечує. Він підходить до мене, кладе мені на плече руку, обіймає і веде до свого кабінету. Потім садовить на стілець, сам сідає поруч. Я ледь не плачу. Я відчуваю, що знову не скажу того, що мав сказати. Що всі слова, як ефір, давно вже випарувалися із моєї пам'яті. Збожеволіти можна, кажу я сам собі, від цього прийому, від цієї доброти. Розплавитись можна, попливти. Хто я у порівнянні з ним? Ніхто, а він така Велика Людина. Я механічно відповідаю на його такі прості й людські запитання.
Він задоволено усміхається, я – теж. Мені більше нічого, здається, і не треба. Я ні про що в нього не питаю, нічого в нього не прошу.
Мені думається, що своїм листом, своїм проханням я зіпсую йому настрій, завдам йому душевної травми. А мені так цього не хочеться. Адже він така добра людина. А те, по що я прийшов – просто дріб'язки. Все то ніщо. Подумаєш, дах тече. На дачі. Чи варто такими дріб'язками турбувати Славатія Івановича?
Славатій Іванович бере мене під лікоть і проводжає до коридору. Відвідувачам, як завжди, каже: "Я зараз... Одну хвилину... Ось тільки проведу..." Й це звучить, як: "Ось тільки проведу мого найдорожчого друга".
Десь через місяць, а може, через два він зустрічає мене випадково на вулиці. Зупиняє легковичку, запрошує до машини, сам переходить з переднього сидіння на заднє. Сідає поруч, бере мене за плечі, як завжди, так мило усміхається, що я відчуваю, що знову починаю божеволіти.
"Боже, – мовлю я собі. – Яка він мила й добра людина. Побільше б нам тепер таких".
Він запитує, куди мене відвезти. Мені нікуди не потрібно. Але я вже їду. Я не можу припустити, щоб він зупинив машину. Щоб він розсердився, щоб він раптом сказав мені:
– Чого ж ви до машини сіли? Тільки голову морочите!
Я згадую першу-ліпшу назву, яка мені спадає на думку. Поки доїдемо, гадаю я, скажу, що передумав. Скажу, що щось там забув, і якщо його ласка, то я вернуся разом з ним назад, Приїду сюди наступного разу. Машина тим часом мчить. Ми летимо по широкій автостраді.
– А наше життя, – мовить він мені, – як листок на дереві. Як одна мить. Висиш, милуються тобою люди, а настане осінь, подує вітер, зірве тебе з крони, й сам не знаєш, де опинишся, де упадеш – А ось і ваше село, – каже він. – Ви тут вийдете чи підвезти до хати?
Я прошу його зупинити мені тут. Я не наважуюсь йому сказати:
"Відвезіть назад. Дуже прошу вас". І я кажу:
– Дякую. Ви для мене так багато зробили...
– Ну, що ви! Що ви! – посміхається він.
Боже, як він тільки гарно це робить. Він мені махає на прощання рукою, питає, чи не прислати по мене вранці машину, мені хочеться сказати, щоб він ось краще зараз забрав мене, але я не можу. Мені чомусь соромно. А він так щиро й так привітно мені усміхається. Розвертає машину, ще раз махає рукою, наче дарує поцілунок на віддалі, і щезає.
Додому я бреду пішки. Я знову картаю себе. Я знову лаю його. Хоч знаю, він нічого поганого мені не зробив. У всьому винний тільки я. А там десь під дверима квартири – дружина. Ми ж сьогодні збиралися з нею піти до театру. В мене від квартири ключі. Вона просила тільки взяти в магазині хліба.
– Туди й назад.
Я, здається, навіть на босу ногу взутий. Ну, звичайно, на босу.
Боже, на мені старі спортивні штани й полатана куртка. Як він тільки мене з собою узяв? Не посоромився. От що значить Велика Людина: така проста й така добра.
Я бреду по автостраді. Машини пролітають повз мене метеоритами. Хто мене такого візьме? Таксист побоїться, а ходовому мені нічим заплатити.