– Інакше зіпсується. Це бритва ще мого діда.
– Це точно, – кажете ви, маючи на увазі жінку, а не бритву.
Невеличкий, як дитя, чоловічок сидить з перев'язаною домашнім рушником головою і сам до себе посміхається. Судячи з торбини, з якої він виймає, як із солдатського кисета, зелену пасту для бритви, помазок, мило, йому до хірургічних відділень не звикати. А його скептицизм і вдавана байдужість до життя говорять, що й до операцій він теж звичний і що переніс їх більше, ніж запам'ятав.
– Як ваше прізвище? – цікавиться у нього медсестра із свіжим рум'янцем і температурним листком.
– Видно, щойно поступив, – робите логічний умовивід ви.
– Що? – прикладає він долоню човником до вуха.
– Прізвище? Як ваше прізвище? – гукає йому сестра прямо у вухо вловлювач.
– Я не глухий. Чого ви кричите? – сердиться він. – Я усе чую. Добряну. Моє прізвище Добряну.
Навпроти нього, по діагоналі від вас, лежить молодик з профілем Байрона і кучерями Олександра Сергійовича Пушкіна, тільки в світлішій обробці. На його тумбочці поруч з журналами стоять мімози й тюльпани, які є не тільки окрасою його життя і палати, але й свідченням того, що хтось до його профілю і кучерів не зовсім байдужий. Про це не важко догадатися, бо поміж мімоз стоїть у рамочці фотокартка юної особи, якій би демонструватися на екранах телевізорів, але оскільки в неї такої можливості нема, то Байрон (як ви називаєте його про себе) демонструє її в палаті перед собою й відвідувачами.
– Моя наречена, – не без гордості каже він, перехоплюючи ваш погляд, Все це – мімози, тюльпани, журнали, фотокартки її під ліжком "утка" й "судно" – говорить про те, що Байрон, він же за температурним листком В. М. Затулидірковський, заліг тут надовго і всерйоз.
– А я думав – це вирізка із журналу мод, – відповідаєте ви так, ніби стверджуєте істину, що всі чоловіки-красені викликають в інших чоловіків якусь незрозумілу злість і неприязнь.
– У тебе що за операція? – питає вас Добряну.
– У мене дві, – показуєте ви йому два пальці. – Дві операції. Спочатку апендицит, а тоді загальний перитоніт.
– Сюди тільки попади, – махає рукою він. – Вважай, що навічно прописаний. Живим не випустять. Я тільки те й роблю, що по хірургах їжджу. Уже й баба кинула.
Ви намагаєтесь йому заперечити. Водночас гукає щось Байрон, але Добряну нікого не слухає. Він на все скептично махає рукою, каже, що "тепер лікарі нічого не знають". Тільки дисертації пишуть, і до них нічого звертатися.
– Чого ж ви до них ходите? – цікавитесь ви.
– А шву вже зняли? – в свою чергу питає він вас, і ви розумієте, що з ним багато не поговориш. – Шву зняли? – кричить він до вас.
– Кого? – перепитуєте ви.
– Шву!
– Аа! Шву! – догадуєтесь ви. – Ні, ще не зняли. Не сьогодні, то завтра, казав доцент.
– Який день?
– Середа!
– Після операції який?
– Восьмий.
– Через два дні знімуть. Тоді легше буде. Можна на деякий час на поправку й додому. А тоді приготуйтесь знову сюди.
– Тільки не сюди. Більше я до дисертанта-доцента не піду. Краще вже до практика. До того, що кожен день ріже.
– У тебе що було? – знову питається Добряну, і ви розумієте, що перший раз він нічого не почув.
– Апендицит, – сердитесь. – Перший раз апендицит, а тоді ще різали...
– Вибухнув?
– Як вибухнув?
– У животі, питаю, вибухнув? Чи встигли нормальним вирізати?
– Нормальним, – відповідаєте ви і дивитеся на Добряну, котрий пригоршнями ковтає для чогось соду і змочує на голові рушник.
– Тобі повезло. А в мого сусіда син спортсмен, – не поспішаючи, заявляє Добряну. – Так у того на біговій доріжці вибухнув.
– Як так?
– А от так! Суддя підняв пістолет, вистрілив, а апендикс від цієї... Як же її?
– Детонації, – підказуєте ви.
– От-от, від детонації і вибухнув. Не врятували.
– Такого не може бути, – заперечуєте ви на правах того, що в хірургії теж не вперше і теж дещо бачили і знаєте.
– Я тобі кажу, було. Добряну не бреше.
– Це могло бути, – втручається третій товариш, про якого у вас склалося враження, що він взагалі глухонімий. – От у нас, у районі, випадок трапився. Я лежав у палаті з одним інженером. Молодий, років ваших, – показує він на профіль Байрона. – Теж прооперували. Чи то перитоніт, чи то резекція. Словом, заходить до нас у палату професор. Все чин чином. Не сам. З асистентами. Медсестрою. "Ну, як?" – питає він інженера. "Дякую. Добре, – каже той. – Тільки, коли сплю, мене якісь дивні звуки переслідують. Наче десь годинник цокає". – "Не може бути, – каже професор і прикладає вухо до живота хворого. – Так і є. Я так і думав", – заявляє перелякано він. "А ви чули, Юлію Вікторовичу, ці сторонні звуки?" – звертається він до свого доцента.
Доцент і собі прикладається до живота, але через стетоскоп. Дивимось, а у нього раптом очі починають лізти на лоба. Він так страшно дивиться на мене, що я подумав, чи не розійшлися у мене несподівано на животі шви, як колись на новокупленому костюмі.
– Міна, – підняв він на професора очі. – Міна уповільненої дії. Цокає, як годинник.
– Чому ви думаєте, що міна? – запитав професор.
– А що може так цокати, крім міни?
– Сам годинник, – відповів професор, – і я дуже радий. Вашу руку, пацієнте, і ваше ім'я.
Той йому подав те і друге. "Кріпіться, – сказав професор. – Я його цілий тиждень шукав, Я все міг думати, але щоб мій годинник потрапив вам до кишечника, такого я уявити не міг. Я його знайшов, я його й дістану, – сказав упевнено професор, по-войовничому піднімаючись з стільця. – Мене тільки цікавить одне, доценте, хто його туди зашив і що це за нерозумні жарти. Адже я годинника, здається, поклав в ординаторській, а цьому хворому операцію робили виг?!"
Обличчя доцента покрилося, як поле, маками. "Ну, гаразд. Все це в наших руках. На операційний стіл його і негайно".
– А може, я з тим годинником якось переживу? – ледь не плаче інженер. – Я вам, професор, заплачу.
– Дорогий мій, – каже професор, – для мене не годинник цінний, а напис на ньому. Це ж від самого міністра. Аби не це, я б вам і двох не пожалів.
Словом, хлопця прооперували того ж дня.
І що б ви думали?
Чорний зробив невеличку паузу, і в палаті стало тихо-тихо, як у чоботі.
– Ніякого годинника там не було? – порушив тишу Байрон.
– У тім-то й річ, що годинник був. Але не професорів, а операційної медсестри, – відповів Чорний.
– Та це що? – втручається Затулидірковський. – От і зі мною стався випадок. Так це усім випадкам випадок. Професор одному хворому у кишечник штучне око зашив.
– Древній, як світ, анекдот, – кажете ви з неприхованою до нього неприязню.
– Це не анекдот. Ви послухайте.
– Ну, ну? Цікаво!
– Поклали його в нашій палаті. Ось на цьому ліжку лежав, – показує на своє ліжко Затулидірковський. – Хлопець здоровий. Червонощокий. Молоко з суницями. Як близько підійдеш, так від його щік і сам нагріваєшся. А це... Минув день, минув другий, В'яне чоловік. Шкіра, як он у діда, – показує він на Добряну. – Хоч на барабан чіпляй. "Як справи?" – питають його. "Погано, – каже. – Як ходжу, то у животі щось клацає". Скликали консиліум. Прикладали трубки й до живота, і до вуха. "Нічого не чути", – кажуть. Він тоді підводиться і як трясоне животом, а в ньому – клац-клац. Наче там хтось затвором берданки грається. "П-с-с!– каже професор. – Ану сюди настільну лампу і рефлектор". Просвітили його. Професор як глянув, тут і знепритомнів. Йому нашатирний спирт до носа. Уколи якісь. Ледве відкачали діда. "Що таке?" – питають. А він їм у відповідь щось по-латині. Потім мені медсестра переклала. Сказав, щоб очі в цьому місці були, вже бачив, а щоб зуби... Рідкісний випадок і в медицині досі не відомий. Прооперували хлопця. До тих зубів, а то звичайні щелепи з нержавіючої сталі. Чиї – встановити зразу вдалося. Старшої медсестри. Кажуть, як погасло в операційній світло, вона крикнула: "О боже, а скарай їх!" Це про електриків, а зуби випали. Так і зашили їх. У темноті. Коли це приходить професор і питає: "Ну, як операція?" – "Успішно", – відповідають. "Зуби вийняли?" – "Вийняли". – "А око?" – "Та нехай, кажуть, там залишається, воно ж кругле! Не хотілося сліпу кишку різати. Шкоди ж не завдає". А професор як розкричиться. "Негайно, – каже, – поки він від наркозу не відійшов, назад його в операційну і око виймайте". Вийняли і те око в хлопця. Кишка як була сліпою, так і залишилася. І що ж виявилося? Воно не просто штучне око було. А там був схований якийсь південноафриканський діамант, що світився синім полиском навіть уночі. Двадцять чи тридцять каратів. Капітал. Кажуть, професор його від жінки ховав. І носив в очній роговиці – це було єдине місце, де дружина не могла тих коштовностей знайти. Отака історія, – закінчив Затулидірковський. – На власні очі все бачив. Хворий зміг би підтвердити. Та, на жаль, він третьої операції не переніс. Коли йому сказали, скільки той діамант коштував, так він одразу зомлів і вже не відійшов. Пережити такого не міг.
– Е-е-е! – махнув рукою Добряну, який весь час її тримав, як мікролокатор, біля правого вуха. – Зі мною лежав у палаті одесит. Розписаний і розмальований, як картина. З голови до ніг. На грудях хрест. На хресті розіп'ята тьотка гола. На головці хреста біля голови льотки – орел. З боку хреста чорт. Ласиться на тьотку. На плечах котячі морди. На лівій руці біля плеча, нижче ліктя, тьоткина голова, а нижче голови – книжка. У книжці лежить меч і свічка горить у підсвічнику, наче в капельниці. І браслетом написано: "Бог – не фраєр – все простить". На правій руці – тигр кинувся на дядька і гризе. На ногах. На одній написано: "Вони втомилися, але до ресторану дійдуть". А на лівій: "Жду таксі". На пальцях ноги – три персні. Навколо пупка печатка і слова маду Одеса.
– Made in Odesa! – підказуєте ви.
– От, от, "маду Одеса". По них якраз шва пройшла. Одесит як розплющив очі після наркозу, глянув собі на живіт, а тоді як закричить:
– Ух, партачі! Такий почерк зіпсували. Чиста ж латинь!
А тоді упав на подушку і як розреветься. Плакав, як дитина. Жаль було на чоловіка дивитися. "Так шрифт зіпсували, – заголяв він весь час собі сорочку і дивився на живіт. – Такий шрифт міг робити тільки Зурочка Факторович із Дерибасівської", – сказав він і помер. Шрифт швою зіпсували хірурги.