Що я не зірвався на ноги і навіть не зробив руху взагалі, треба завдячувати моїй раненій гордості і моїй задерев'янілій впертості. — Агууаа! — почув я знаний її кайотячий оклик. — Це ви, Лено? — озвався я з крокодилячим спокоєм. Голодні? Там у холодильнику смажені окуні. — І при цьому розложений томик Гревеса, що лежав на животі, зсунувся на поміст.
— До дідька з вашим холодильником, — почув я її голос просто над собою. Я розкрив очі. Вона стояла наді мною висока, як степова тополя, у легкій, короткій суконці, ціла пронизана сонцем, її литки і стегна налилися соками винограду, як це каже Соломон у своїх піснях пісень.
— Не хочете їсти? — питав я її з холерною цинічністю.
— Це ви так мене зустрічаєте ? — питала вона в тон мені.
— Куди ж вас дідько носив?
— Не можете встати?
— Лінивий. Що там в Торонті.
— Нічого.
— Була злива?
— Страшна.
— Невже боялась?
— Боялась. А ви?
— Також.
— Чого так дивитесь?
— Стужився.
— Що ж ви робили?
— Смажив окуні.
— І плакав?
— Гірко.
— Ще й досі видно.
— Зворушена?
— Гніваєтесь?
— Можливо.
— Ну, гаразд, ну, гаразд! Грішна!
Її поява і цих кілька незграбних натяків обернули мій настрій догори ногами, відчував, як нагло мінявся мій вигляд, намагався втримати рівновагу, але не міг втриматись, зірвався на ноги і з розгону, як божевільний, кинувся у воду, щоб за мить знов опинитися на помості, розтягнутися на всю довжину і ширінь і задоволено сохнути на гарячому сонці, мов ситий дикун. Лена за той час була зникла, але незабаром знов появилася переодягнута у свій найкращий, бронзовий купальник, в якому її чудове тіло виглядало винятково привабливо і тоді ми вже разом гарцюємо у прозорих хвилях озера, як двоє розіграних дельфінів, пригрітих сонцем весни. І здавалося, що між нами зовсім нічого не сталося, що всі мої гіркі підозріння дим, що це був лиш маленький жарт.
І лишень пізніше, за обідом, який я старанно готовив, ми вже між іншим, ніби ненароком, торкнулися того ж питання. — Вас бентежить? — питала Лена. — Можливо, — відповів я. Коротка перерва. — Ну? Чекаю пояснення, — казала вона. — Нема коментарів, — відповів я. — Павле! Соромтесь. Бачу, що хочете щось сказати. Хто тут був учора? — Я не бачив нікого. Я був у Сатоні. — То кажіть, що? — Можливо й нічого. До вас хтось приїжджав, була записка, вас не застали. І це все. — Хто ж це міг бути? — Якась 3. Можливо ви знаєте. — А з ким? — Не знаю. Лише знаю, що ви, моя чарівна, щось старанно від мене ховаєте. Не питаю що. Але щоб це не було, мені здається, що я на цю ролю не надаюся. І можливо, що для вас це лишень зайвий тягар. — Ви вже все сказали? — Приблизно. А можливо й ні. Я вирішив цей котедж лишити. — Це речення вирвалось у мене несподівано, про таке я не думав взагалі, але сталося.
— О! І це все? — поважним тоном сказала Лена.
— Що маю сказати більше.
— А чому? — питала вона стурбовано.
— Може ви краще знаєте.
Вона більше не перечилась, замовкла, обличчя споважніло, мовчазливо похитувала головою, наш грайливий настрій зник цілковито. Я мовчав також, і ця напружена мовчанка деякий час тривала. Нарешті Лена знов озвалася. — Поясніть, чому ви хочете відійти.
— Просто не хочу тут бути.
— Що вам тут не подобається?
— Все мені не подобається.
— Включно зі мною?
— З вашою поведінкою.
— Я не звикла бути сентиментальною.
— Не більше звик я до ролі мелодраматичного героя.
Лена споважніла ще більше, вона сиділа випростано, її довга шия витягнута, її підборіддя піднесене, її очі широко відкриті. В її фігурі відбивалась безпосередність.
— Нічого не розумію, — сказала вона по часі.
— Таки нічого? — дивився я їй просто у вічі.
— Нічого, — відповіла вона спокійно.
Вона вміла це так сказати, що я мусів їй вірити, а тим самим че мав можливости пояснити. Можливо я справді помилився, не так це зрозумів, а вона нічого не знає, а як знає, то майстерно вдає невинність. І я замовчав. А по часі додав: — Добре! Тим часом тема вичерпана.
Тема була справді тим часом вичерпана, лишень маленька словесна сутичка, з мого наміру "все вияснити" нічого не вийшло, я не мав для цього потрібної відваги, вистачальних аргументів, а головне, бажання. Мені хотілося скоріше це, по можливості дотепніше, зам'яти і по можливості краще забути. Ми обоє з поважним виглядом, залишили все, як було на столі і вийшли на веранду з наміром не вертатися до цієї теми. Була м'яка, оксамітова погода, в повітрі вичувалась вогкість, далеко на заході знов гуртувалися з чорним виглядом хмари, ніби вони робили засідку і затівали на нас напад. Я запропонував прогулянку човном і хоча погода не обіцяла бути сприятливою, Лена без ніяких своїх звичних вередувань, одразу погодилася.
Ми майже з місця взяли найбільшу швидкість і гналися здовж північного побережжя засипаного людьми, а потім взяли напрям на центральний острів, що затуманено синів на обрію і над яким помітно гуртувалися хмари. Лена підсіла ближче до мене, взяла мене під руку і за весь цей час, це була єдина її реакція. Дуже скоро ми були біля острова, мали намір висісти на берег, це нам не повелося, скрізь були написи "приватна власність", скрізь були котеджі, човни і люди. Натомість, ми проїхали в різних напрямках поміж малими човнами, які були зайняті рибальством. До одного з них ми під'їхали ближче, я запитав про успіх, на що спокійний, дебелий чолов'яга у вилинялій кепі з довгим козирком, показав мені ланцюг здобичі досить вражаючого вигляду. Це добре місце і я мушу його відвідати. Я подякував, взяв знов повну швидкість і ми погналися у напрямку нашого котеджа. Небо за нашими плечима заповнялося темною навалою і вода ставала помітно похмурою. Я, час до часу, поглядав на Лену, вона сиділа біля мене випростана і насторожена, я відчував її тепло, а коли наші очі зустрічалися, вона посміхалася приємною, вибачливою посмішкою. Здавалось, між нами настало безмовне погодження, ми, здавалось, входили у звичайну норму наших стосунків. Мені також здавалося, що в цій сутичці я здобув якусь перемогу, вартости якої я ще не міг належно оцінити.
В загальному наша проїздка тривала щось понад годину, вона відпружила наші нерви і відсвіжила почуття. Ми бадьоро вийшли з човна, тримаючись за руку, хотіли, здавалось, танцювати, а коли небо почало загрожувати наш причал, ми перейшли до критої веранди, розсілися на плетених стільцях, дивилися на розбурхане озеро, по якому вже сіяло густим, скісним, шпарким дощем, разом зі спалахами блискавок і грюкотом громів. Ми обоє були захоплені, Лена зацікавлено спостерігала за метушнею хвиль, блискавки гострим сяйвом заливали її обличчя.
Ми переважно мовчали, або мінялися лишень окликами, але ця мовчанка і ці оклики, були справжньою нашою мовою, яку ми виразно розуміли. Говорилося про наше замирення, про нашу згоду, а трохи згодом, коли пройшла громовиця і почало скоріше, ніж звичайно, вечоріти, я запропонував коктейль. На цій самій веранді, до якої я приніс високу стоячу лямпу під зеленим абажуром, ми пили поволі чері-бренді з домішкою овочевих сокіс, алькоголь лагідно настроював нерви і я почав здалека і обережно епічну оповідь про наше минуло. Це було щось, як спогад... Така могутня сила пережитого... Батьківщина, Европа, війна... Полонені, налети, втікачі, табори... Лена дістала свою торбинку, довго в ній щось шпорталась, видобула нотатник, щось в ньому записала, після закурила цигарку "де мюрьє", що вона дуже рідко робила, курила замислено і не знаю, чи чула мою мову взагалі. Мені хотілося висловити моє вдоволення. Здавалося, що за нами десь там за обрієм, за океаном, за якимись просторами часу, залишилась одна унікальна пригода земного буття, щось як один гігантський вир торнада... З цієї висоти і цієї тиші, з цього безпечного і твердого місця, події минулого видаються невірогідними, не можна вірити, що був штучний, заплянований голод, на якому один режим закріпив свою владу ціною мільйонів заморених голодом дітей, жінок, старців і взагалі людей. А знов війна, у якій змагалися тирани, танки і літаки. А знов мільйони втікачів... А знов ісход за океан... О, Лено! Чи ти це можеш розуміти? На цій ось веранді, у цьому теплому оточенні. На цій твердій підложці? О, вона може і мусить. Її шлях — мій шлях, але вона не аналізує. Вона бачить, бере, йде вперед. Не оглядаючись... Але все таки ми з нею зійшлися не випадково. А може випадково? Хто міг нас звести аж у цій точці, над цим озером. Як це сталося? Чому це сталося? Ми ж обоє родились там далеко у тому ж місті, у тих самих умовах...
Між іншим у мене вирвалось питання, як і де Лена познайомилась з Зіною. На кораблі з Генуї в Італії до Галіфаксу в Канаді. Вони їхали до Монтреалу, як прислуга... Лена оповіла про цс спокійно, без зривів, бо звичайно вона не любила спогадів. Спогади її нудили. Вона закривала очі і одверталася, коли згадували минуле. Нема минулого, не треба минулого. Але все таки я довідався, що вона плацювала в Монтреалі, як домашня прислуга... Яка з Лени прислуга ? Це смішно. І не диво, що її господиня зчинила бунт. Знайшла у неї акт, "зовсім голої жінки" і одразу покликала урядовця з уряду еміграції. Це спасло Лену від побожної монтреалки. Лену звільнили. Дурне! Не варте згадки! Портрети, спровадження матері, Зіна...
Вигляд Лени вимагав милосердя, я намагався бути милосердним... Я привстав, я підійшов до неї, я взяв її руку з довгими пальцями і поцілував її, як тільки міг, ніжно. Вона іронічно посміхнулася і та її усмішка здавалось була докором... А разом викликом. Ну, ну... Гаразд! Чи вдоволений? Я можу триматися. Ні, я не був цілковито вдоволений, але цілковито її розумів. І вона розуміла, що я розумів і цього для нас було досить. В голос я лиш сказав: — Вибачте мені... — І вийшов на передню, мокру, освітлену лямпою згори веранду, з якої повільно здіймалися ковтунчики пари.
Дощ ущух, небо заспокоїлось, обрії моргали зірницями, дув північний вітер і термометр, що висів на веранді упав на десять ступенів. Після до мене вийшла також Лена, вона взяла мене під руку і по своєму, по котячому, боком пригорнулася до мене, чого з нею ще ніколи не траплялося.
— Небо сіре, — казала вона.
— Скорше чорне... Брудне... — відповів я.
— А ви такий... святий!
— Слухайте! — вирвалось у мене.