Вантаж і навігатор, координати паланки отримаєш перед відбуттям. А відбуття вранці, то поквапся!
Трофейний сявчі здавався цілком справним, а Локі не встиг іще познайомитися з механіками Січі настільки, щоб полишивши інші клопоти, ті кинулись готувати повоз Локі, надто – глупої осінньої ночі. "Нічого, – сказав собі хлопець, – я готовий сам тягти гаспидську биндюгу через усі пустельні кучугури, аби лишень знати, що до Волі!" – і пішов шукати вільний лежак для короткої ночівлі.
Вранці Генеральний осавул особисто вручив Локі навігатор і невеликий саквояж із блискучого, під метал, пластику:
– Тримай! Тут антитоксична сироватка – на Дебаркадері вже двох козаків покусали змії, тож не барися. Коти на Бузький лиман, парубче – там твоя Воля!
– Дякую, Батьку! – вигукнув щасливий Локі й, не гаючись, пірнув за кермо повоза.
Зі звіту агента Карого
Виконуючи настанову, почав відвідувати казино на Діжі, втягуватися в коло завсідників закладу. Рулетка мене не зацікавила – віддав перевагу покеру. Серед гравців переважають заможні (й не дуже) самосели, козаки з бойових куренів, що отримали відпустки, торгівці контрабандним крамом. Іноді з'являються доволі колоритні персонажі, наприклад, китайці та інші азіати. Повертаючись на Нову Гобі, лякаю М'янбу диверсантами з урядових військ, якими, буцімто кишить пустеля, вимагаю посилити охорону хутора. Придбав у контрабандистів радіокеровану бомбу й заклав її на воднезаправці хутора. Чекаю підходящої нагоди, щоб запустити феєрверк.
Соловій
– Симпат, братику! Все смуткуєш?
До Соловія, що сидячи на уламку бетонної панелі налаштовував дистанційне керування гідроконденсаторів, підсів незнайомий, доладно збитої статури зеленоокий козак.
– А тобі що до мого смутку?
– Та ти не їжачся! – зеленоокий випромінював приязнь. – Про твій смуток усе підземелля гомонить, на Січі ж як на хуторі – нічого не втаїш! А мені що – мені, братику, нічого, просто в мене такий самісінький смуток!
– Це ж як?
– Смутно, братику! Коли на хуторах зголошувалися в курені, то я, зрозуміло, – сюди, а кохана моя Лебідка – на південь. Ось-ось мали звінчатися, – а тут війна! Обіцялися телегукати одне одному щодня, то на Січі зв'язок зник, кажуть – задля нерозголошення. Мене ж та втаємниченість без ножа ріже – на хуторі Кут залишився, зоотехнік, а він, кнуряка, давно до Лебідочки клинці підбивав! То поки я був на місці – тримав кнуряку на віддалі, а це… Гляди, сердешна, ще вирішить, що я про неї забув, та й схилиться на Кутове плече… Знаєш, як буває…
– Виїхав би за периметр і телегукнув! – розповідь козака розчулила Соловія.
– Де там! Просився в курінного на паланку – на паланках же зв'язок є, то він і слухати не хоче: ти мені тут потрібен, і хоч плач! Я ж у нього інструктором – вчу колишніх хуторян воювати. "Переможемо, каже, тоді й кохатимешся! А рипнешся за периметр – покараю як дезертира!" Та я й не знаю, де той периметр, закінчується!
– Зв'язок блокується в радіусі п'ятдесяти кілометрів довкола Січі.
– Навіть глобальний глушить! Потужна річ, китайці підкинули?
– Так, Батько Еней подаруночок від Великого друга привіз! Тільки "Конфуцій" працює! Теж, до речі, від них!
– Конфуцій?
– Бачиш сережку в моєму вусі? Додаток до глоб-зв'язку, щоб долати заглушування!
– Братику Соловію! Ти ж син Наказного гетьмана, тебе скрізь пускають, поможи! Мені хоча б на хвилинку за периметр вискочити, хоча б двома словами з Лебідкою перемовитися, сказати, що не забув, що люблю!
– Добре! – зітхнув Соловій. – Трапиться нагода – вивезу!
– Тільки швидко вивези, братику, бо кнуряка-зоотехнік… а твоя далека любов до тебе прихилиться ще, згадаєш!
Сумно всміхнувшись, Соловій кивнув головою.
– То я завтра підійду, добре?
– Добре!
Втішений зеленоокий вже йшов, коли гетьманчук гукнув йому навздогін:
– Як же звуть тебе?
– Ой! – ляснув себе по лобі козак. – Даруй, братику, про Лебідочку все… Шпак я, з куреня Батька Троєщини!
Наступного дня Шпак не забарився. Розбурханий розповіддю козака Соловій сповнився рішучості допомогти двом роз'єднаним серцям хай там що. Як син гетьмана він справді безперешкодно залишав Нову Січ і коли хотів – повертався. Натомість інші козаки проходили ретельну перевірку на заставах – старшина ревно дбала про втаємниченість підземного міста.
Ніяких справ поза межами Січі в Соловія цього дня не було, тож звично перевіривши електроніку, гетьманчук сів за кермо свого сявчі, сказав на заставі, що Шпак із ним і погнав у Куряву.
Осіння пустеля мала свої, затаєні від неуважного глядача, принади. Тихе сонце й тихий, але майже невпинний вітер вичепурювали довколишній пейзаж романтичною поволокою; сонні кучугури, здавалось, лінькувато ворушилися, підставляючи притлумленому світилу то один, то інший бік, а поодинокі струминки пороху, збігаючи з їхніх спин, швидко зникали серед рясного мережива більших і менших шпарин.
Соловій доста насолодився спогляданням їх непередбачуваного плину, оскільки розмова Шпака з далекою Лебідкою закінчилася не скоро. Аби фірман не чув воркотіння закоханих, новий приятель гетьманчука, перепросившись, відійшов, і лише хвилин за двадцять повернувся та енергійно запевнив, що все в нормі: Лебідочка вірно чекає свого козака з походу, а зловорожий Кут не має в білокрилої аніжоднісінького шансу.
Вже за годину Соловій поринув у щоденні клопоти на Січі, а ввечері його викликав до себе батько:
– Зайди!
Штаб-квартира Батька Сміха займала кілька приміщень одразу біля тунелю колишнього ескалатора. Кабінет Наказного гетьмана прикрашали прапори нового козацтва, зразки різноманітного стрілива й велика мапа України, наче шрамом розділена лінією Зеленого щита на Материзну і пустелю. Окрім батька в кімнаті сидів і уважно вивчав щось на активному аркуші Генеральний осавул Чуй.
– Мої симпатії!
– Симпатії, сину! Маємо серйозно з тобою побалакати: друга застава доповіла, що ти з якимось козаком виїздив сьогодні в Куряву. Хто то був і куди ти з ним їздив?
Здивуванню Соловія не було меж. Хлопець готувався звітувати про свою роботу на Січі й раптом Батька Сміха зацікавила така дрібниця!
– То був Шпак з куреня Троєщини, мій… приятель. А їздили… ну, вважай у особистих справах…
– Ми на війні, а на війні не буває особистих справ!
Гетьманчук стис губи – Соловієві не сподобалося, що батько підвищив на нього голос, надто – в присутності стороннього.
– Ну, якщо це тобі так цікаво… Шпак попросив мене вивезти його за периметр, аби тегукнути до дівчини! Він місця собі не знаходив і я… я його розумію!
– Он як? – батько перекинувся з Чуєм швидким поглядом. – І давно ви приятелюєте?
– Від учора!
– Від учора? – Батько Сміх торкнувся пальцем сережки у вусі, промовив кодове слово. – Брате Троєщино, а скажи-но мені, чи є в твоєму курені козак на ім'я Шпак?
Вислухавши відповідь, гетьман ляснув долонею об стіл і звів на сина важкий погляд. Таких очей хлопець у батька ще ніколи не бачив:
– Соловію, навколо війна! Нас, зокрема й нас із тобою особисто, хочуть знищити! Ти син гетьмана, в твоєму вусі таємний засіб зв'язку, ти сам – носій купи таємниць, а поводишся, як восьмирічне дівча – лагідне, довірливе й нетямуще! Йому розказали солоденьку казочку, й воно повірило! Сину, я довго дивився й мовчав, але більше мовчати не можу: чи не час уже тобі позбуватися рожевих окулярів – навкруги нас не ягнята, а пустельні собаки і, щоб вижити, мусимо самі шкірити зуби!
Соловій хотів було щось сказати, та гетьман спинив його дражливим жестом:
– Ніякого Шпака на Січі не було й немає, а от Сивий у курені Батька Шерифа є! Покажи йому, осавуле!
Батько Чуй повернув актив до Соловія. З аркуша на гетьманчука дивився його новий приятель Шпак:
– Він?
– Він… Але що…
– Годину тому, – продовжив Чуй, – з надійних джерел на Материзні ми отримали відомості, що розвідач Сивий передав своїм господарям в уряді точні координати Нової Січі й виклав доволі правдиві дані про нашу чисельність і озброєння. Більше того, Сивий сповістив керівництво, що має змогу викрасти й доставити за призначенням сина Наказного гетьмана!
Соловій затулив обличчя долонями, застогнав:
– Боже… що я накоїв!
– Зараз вивідач затриманий і дає детальні свідчення! – закінчив Чуй.
– Простіть… прости мене, батьку!
– Ходи, осавуле! – звернувся Сміх до Чуя. – Роби свою справу, а ми з сином побалакаємо…
3
Вони
Безглузда втрата розвідача ніяк не входила до першочергових планів Щасного, але іноді так буває: щоб зберегти стратегічний напрямок, доводиться жертвувати пішаком. Надто коли пішак демонструє непритаманну його пішацькій верстві активність. Ну доповів координати Січі, ну виклав дані щодо чисельності й насиченості стріливом підземної бази, ну видав цікаві, сказати б – літературні подробиці функціонування цього чудернацького об'єкту, і все – чекай наступного звання та гарної премії після повернення! То ні, Сивий загорівся задумом викрасти й доставити перед світлі очі Неона Вакуловича не аби кого, а рідного і єдиного сина самого Наказного гетьмана Нового козацького війська! А це вже схоже на вельми дошкульний удар по ледь сформованому, як мілітарна сила, козацтву!
В такому претендент на посаду нового Президента країни зовсім не зацікавлений, тому й довелося терміново викликати на розмову Пустельника (що це Генеральний канцлер Еней голова КБУ вже майже не сумнівався), ошелешувати його новиною про "пустельного пса" в підземному царстві нового козацтва, акцентувати на заходах, які він, працелюбний Сізіф, мусів терміново вжити, щоб донесення Сивого не прочитало зайве око, і воно його таки не прочитало, але ж так щаститиме не завжди… Користуючись нагодою, Неон Вакулович укотре дорікнув співрозмовникові його недостатньою відкритістю та відсутністю прагнення до щільнішої співпраці. Пустельник подякував за вивідача, погодився, що час для щільнішої співпраці таки настав, але про це потім, бо зараз треба бігти – вичищати підземні лабіринти від шкодливих "псів". Наостанок Неон Вакулович встиг іще порадити Пустельнику негайно ліквідувати вивідача як відпрацьований матеріал, на тому боці відповіли, що передадуть його пораду "кому слід". Про Буланого Щасний не обмовився жодним словом – може, ще обізветься, тоді побачимо…
Вони все знали. Ввійшовши до невеликого склепу з бетонним лежаком, тьмяною жарівкою за дротяним заборолом та викладеними брудно-синьою плиткою стінами, куди Сивого вкинули після затримання, Наказний гетьман Сміх і Генеральний осавул Чуй одразу виклали агенту ключові віхи його "бойового шляху" негостинними пустельними теренами, місце мікроглоба в лівій вушній раковині й подробиці останнього донесення розвідача в центр.