Ще з добру хвилину він мастурбував перед Олею, яка швиденько вдягалася, лише крадькома з огидою дивлячись на те, що він робить.
Раптом Святослав випростався і наставив прутень на неї. З ревом пораненого звіра він випустив пружну біло-жовту цівку, явно цілячись Олі в обличчя. Дівчина вчасно відхилилась.
— Клас! – Святослав задоволено вишкірився. – Ти класно трахаєшся!
Тут його погляд упав на постіль, залиту кров'ю. Здається, аж тепер він побачив кров і на своєму тілі, особливо на животі й прутні.
Такої матової атаки Оля ще ні разу не чула ні з чиїх вуст. Нарешті, вона зрозуміла: хлопець звинувачував її у тому, чому вона не попередила, що у неї місячні.
— Що я тепер робитиму з простинею? – безпорадно вигукував він, тупцюючи голим на місці. Його прутень безсило звис, і Оля злорадно дивилася на цю жалюгідність. Їй хотілося розсміятися йому в обличчя й сказати всю правду, що вона ще декілька хвилин тому була дівчиною і віддалася йому першому, але сльози закипали в очах. Кому тепер потрібна була її така ж жалюгідна правда?
Вона довго не могла відчинити двері, боляче прищемила собі палець, вовтузячись з защіпкою. Здогадалася, що двері замкнені ще на ключ, побачила його на столі.
Станіслав наголяса обіймав її ззаду, просив вибачення, казав, що йому ще ніколи з жодною дівчиною не було так добре, особливо коли вона в екстазі дряпала йому нігтями спину – "Ось подивись, подивись, що ти зробила з моєю спиною!" – вигукував він весело, але його слова вдарялись об глуху стіну, якою у той момент була Оля..
Нарешті ій вдалося вирватися з його обіймів, відчинити двері. Вона й не думала їх зачиняти, і Святослав на порозі засвітився голим. Оля прожогом кинулася надвір, почувши за спиною регіт студенток. Але не озирнулась, не повернулась назад, щоби набити їхні мерзенні пики.
Сльози двома ручаями виливалися з її очей, але за густою пеленою снігу перехожі нічого не помічали. Оля йшла навмання, майже нічого не бачачи перед собою. Тепер її прокляття всередині тіла і душі лунали на адресу Василя. Він, лише він був винен у тому, що трапилося з нею сьогодні!
Перші слова, якими її зустріла мама, були:
— Ти далі вештаєшся з сином цього Чернюка?
Мама ще довго верещала, її вгамовував тато, але Оля скам'яніла і нічого не говорила.
У ванні, коли тепла вода змила її ганьбу, до неї навідалась думка перерізати собі вени й тихо скінчити життя. Врятував мобільний телефон. На дисплеї висвітлило: Коханий. Це був Василь. Оля не натискала на кнопку виклику, а коли наважилась, дзвінок урвався. Коли вона через хвилину зателефонувала Василеві, забувши про свої нещодавні прокляття на його адресу, операторка байдужим голосом сповістила: "Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності. Перетелефонуйте, будь ласка, пізніше". Хотілося втопити мобільник у ванній, але Оля зі злості лише стерла номер телефону вже осоружного Коханого.
Вода була холодною. Холодно було на душі. Оля поверталася до життя.
45
Святослав уже вкотре в колі однокурсників і просто знайомих з гуртожитку розповідав про свою останню любовну пригоду з Олею. Здавалося, що це його ідея-фікс, від якої він збожеволів, але ще не здогадався про це – як, зрештою й ті, хто його оточував.
Хлопцям, відверто кажучи, набридали його оповідки, але вони неодмінно сміялися, коли він казав: "Бляха-муха, перетрахав не одну бабу, а тут напоровся на целку й думав, що у неї менструація".
Звісно, він брехав, бо Оля у нього була лише третьою дівчиною. Вірніше, першою, бо азів сексу його спочатку навчила старша за нього років на десять симпатична Світланка, яка зачекалася з Португалії на свого чоловіка-заробітчанина, а потім він переспав зі своєю двоюрідною сестрою, котра лише три місяці тому вискочила заміж. Швидше, та сама згвалтувала його, коли він був п'яний і довго не міг скінчити. "Боже, мій відразу кінчає як тільки притулюся до нього", — казала вона потім і декілька разів натякала двоюрідному братові, що не проти знову переспати з ним. Але щось стримувало тверезого Святослава і він завжди знаходив, як сам казав, відмазки, аби не піддатися на її вмовляння.
Якби однокурсники взнали, що у нього такий небагатий сексуальний досвід, то, звісно, підняли би його на кпини. У вузькому колі вони розповідали про свої любовні пригоди, і Святославу, бодай на словах, не хотілося від них відставати. Тепер була нагода внести свіжий струмінь у ці розповіді, хоча свій непрофесіоналізм у цих питаннях юнак прикривав словесним поносом про перемоги в ліжку, яких насправді не було. Але все виглядало цілком правдоподібно і, на думку Святослава, мало не лише поставити його нарівні з однокурсниками, а й навіть вивищити над ними.
Проте Святослав страждав по-справжньому. На його дзвінки Оля не відповідала, sms-ки від нього летіли у порожнечу й не породжували відгуку. Йому хотілося зустрітися з нею, попросити вибачення й по-справжньому зайнятися любощами. Мабуть, це ще не було кохання, але юнак вирізняв Олю з-поміж інших дівчат, і всі його думки були тільки про неї. Він не задумувався нид тим, що поступає підло стосовно неї, розповідаючи пікантні подробиці своєї перемоги над незайманою, і якби хтось йому відверто про це сказав, Святослав би щиро не зрозумів цього. До того ж мало хто з його однокурсників міг похвалитися саме такими удачами, бо здебільшого їм траплялися студентки, котрі перейшли не через одні руки.
Святослав щодня ходив на мітинги перед ратушею – з єдиною надією побачити Олю. Але все було марно: у такому місиві людей годі було зустріти навіть когось знайомого. Інколи йому здавалося, що це приїжджі окупували місто, і він дивувався, чого це вони приперлися в таку холоднечу.
І все-таки Дрогослав був великим селом, де, здавалося, всі про всіх знають усе. Байки про Святославові подвиги дійшли до Олі, але вже не могли зачепити її душі. Дівчина ще до цього втратила ґрунт під ногами, зробилася байдужою – і звістка про підлість першого в її житті чоловіка не могла вже вибити її з колії. Відраза до всіх чоловіків прийшла до неї після того випадку зі Святославом. Залита її кров'ю простиня ще довго стояла в неї перед очима, була жахіттям у сні та наяву.
Дівчата пропонували Олі послуги своїх кавалерів.
— Та його треба так відматолити, щоби більше не пхав свого піцика у жодну з нас, — біснувалася жирна Руслана з паралельної групи, яка, власне, марила оцими піциками, але жоден хлопець не наважувався підійти до неї ближче ніж на три метри.
Оля відбивалася від порад, як від надокучливих мух, і боялася лише, щоби ця новина не стала надбанням її мами й тата. Але батьки збиралися до Києва, захоплені виром революційних подій, а тому про трагедію доньки навіть не здогадувалися, хоча уважного погляду було би достатньо, аби зрозуміти, що з нею щось коїться.
Звістка про те, що Оля переспала з русявчиком, як він його охрестив ще тоді на майдані перед ратушею, вразила Василя, але не так глибоко, як він думав. Про це йому розповів Стьопа, з яким він учився в одному класі десять років, але подружився вже після закінчення школи. Вони сиділи у пивбарі, цмулили пиво й горілку, але не хміліли – чи то від холоду, чи ще від чогось.
Усі біди й нещастя навалювалися на нього одночасно – і не було на те ради. Ця була серед інших – здавалося, ні більшою, ні меншою.
Втім, його більше турбувало те, що батьки не дозволили йому їхати до Києва. Розвіятись, забути про все на світі у Дрогославі не було жодної можливості. Він справді хотів у столицю – і щоб там була Оля. Здавалося, що далеко від Дрогослава вони нарешті зможуть з'ясувати свої стосунки.
Звісно, Василь постійно думав лише про неї й не розумів, чому доля так жорстоко поставилася до них. Адже вони кохали один одного. Принаймні він кохав. Це точно. А вона? Лише казала про це? Тепер над ним усі насміхатимуться: ходив з дівчиною два роки, а її трахнув русявчик.
Після декількох безсонних ночей Василь нарешті забувся. Снилося щось жахливе, і він кричав уві сні, так що батько розбудив його.
— Все нормально? – запитав він.
— Так, іди спати!
Він побачив татів вираз обличчя. Йому не хотілося бути грубим і агресивним з ним, але нічого не міг вдіяти.
46
Хробакові не писалося. За півдня, смаруючи кроками власне помешкання, він уродив лише дві строфи. Звичайно, згодом вони стануть його черговими геніальними віршами, в чому Роман Іванович аніскілечки не сумнівався, але зараз це був мінімум, на який він спромігся:
Не проклинай мене, кохана.
Я проклятий віками самоти.
Кривавить рана.
Минуле загляда у сни.
І:
В твоїх очах – тисячолітній сум,
І біль прапращурів моїх далеких,
Відлуння віковічних дум,
І український біль Мазепи...
Але не це, зовсім не це він хотів написати сьогодні. Своїм надзавданням поставив припнути до ганебного стовпа оцього Тарасика, негідного сина достойного В'ячеслава Чорновола. Хробак відчував, як у ньому народжується гнів до цього чоловічка, але слова не йшли. Було щось ніби не своє, а чуже – навіть потойбічне. Не підходили й наперед заготовлені рими, взяті зі словника. Роман Іванович штучно заганяв слова у рядки, а вони пручалися, не хотіли ставати на те місце, яке їм підготував господар. Ех, ще ніхто не винайшов механізму, щоб лише за мить таке ставало дійсністю!
І раптом мов блискавка шубовснула в Хробаковому мозку! Та ж він такий самий, як молодший Чорновіл! Чого гріха таїти – вони з одного тіста зліплені. Тільки Тарасик більш вдатніший у цьому житті, досяг висот, які й не снилися Хробакові.
Аж тепер Роман Іванович відчув справжню ненависть до молодшого Чорновола. Це, радше, був страх, що люди здогадаються про справжні мотиви ненависті до нього. Але все одно Хробакові стало легше. Він зрозумів, що зараз строфи самі поллються із нього, бо якщо зрозумів сутність людини, то зі знанням справи зможеш про неї написати.
Зрештою, тут і академій не треба закінчувати. Галицький люд і так зворохоблений зрадництвом Тарасика, кидається, як бик на червону ганчірку, лише при одному згадуванні імені молодшого Чорновола. Гріх не скористатися такою нагодою, аби не написати про це вірша й не прочитати його перед натовпом біля ратуші.
Та й хто, як не він, Хробак, повинен це зробити? Це його місія, його обов'язок, зрештою. В пам'яті нащадків повинні залишитися історичні події сьогодення, увіковічені ним, Хробаком.
Але Романові Івановичу сьогодні явно не таланило.