— Ось мета, — сяйнув він очима, —гарно справу обробити, зірвати великий куш і гуляй до несхочу! Щоб грошей не шкодувати, щоб вино річкою, щоб по жінках, як по килимах... Сам — у чорному костюмі, лакових туфлях... А тоді нехай хоч потоп!
— Не бачу в тому краси, — сказав я.
— А я в тому, чого бажаєш ти! — парирував він. І тоді я подумав про життєві шляхи цього 33-річного киянина.
Доля покоління народжених на початку 40-их років, натомлених війною та безнастанними злиднями, постала переді мною в світлі пригаданої розмови з двоюрідним братом, 1939 року народження, котрий зауважив, що добру половину їхнього класу переїхало колесо тюремної машини.
— За віщо ти вперше сів? — запитав я Валентина.
—Пограбування, — кинув він коротко. — Обмолотили "Промтовари" на Куренівці. 1 хоч я, тоді 16-літній пацан, лише стояв на атасі, — вліпили десятку. Отак, з 56-го на лісоповалі в Сибіру і розпочали переконувати, що праця на них — справа чести, доблести і геройства. Отак, на власному горбі я зазнав, що то є ідеалізм.
— Це зовсім інше, це — ошуканство й визиск, — заперечив йому.
— Ну, знаєш, мліючи від захвату, співати "Реве та стогне Дніпр широкий", коли сам голодний і погано вдягнений, я теж не буду.
— І даремно. — в запалі повторив я фразу, якою розпочалася дискусія.
— Ми не зрозуміємо один одного, — розсудливо озвався Валентин. — Бо кожен має свої переконання. Я не збираюся нав'язувати свої. Це-бо у звичаях "ментів". Але й не стерплю, якщо ти чи будь-хто лізтиме до мене в душу. Ось поти моє, — він повторив Франковий вислів, тільки в російському перекладі.
— Я краду в держа ви, а не з кишені вимученого роботяги. Мені дають за це строк. Одначе, доки вони мене зловлять, я живу в своє задоволення. Ті ж, що судять мене — лицеміри самі. Вони заплющують очі на крадіїв-міністрів, які жиріють народним коштом — їм і квартири кращі, і їжа не з мого порожньоприлавкового гастроному, і дітей не шлють цілину орати, а до інститутів повлаштовували. То чим я гірший від того феодала. що прикрився "партійною квіткою"? — смішно розтягуючи слова, переінакшив він назву партквитка.
Якось по обіді, спинившись посеред камери, він став чигати поезію. Спершу я подумав, що це одна з блатних екстравагантностей, бажання пустити пил у вічі. Але, придивившись до виразу Валентинового обличчя, я помітив, що для нього це не є хвилева забаганка. Він читав вірша з явним замилуванням, відчуваючи ритм і роблячи правильні логічні наголоси, виказував справжній акторський хист. Що Єсеніна обожнюють у таборах, мені відомо було давно, та тільки зараз, під час цієї декламації, я відчув, чим так привабив поет кримінальників. Замкнені за дроти та фати, люди прагнули краси чистої і ясної, як у Єсеніна. А понад це імпонувала його залюбленість в оту властиву їм відчайдушність, розуміння їхньої тоскноти, через яку і потяг до забуття в пиятиці, гульбиськах.
— Гарна поезія, — сказав, закінчивши читати, Валентин.
— А от української такої нема. І взагалі нема ніякої. Я сказав, щоб він не брався судити про те, чого не знає.
— Як це, не знаю? — обурився мій співрозмовник. —Та я перечитую кожну збірку віршів, що мені зустрічається. Ось і в тутешній бібліотеці знайшов Тичину, Рильського, Малишка. Та таке все казенне, нещире. Правда, в Рильського я натрапив на цікаву штучку.
І він, на мій величезний подив, продекламував "У жаркі дні збирання
винограду її я стрів".
— Ти любиш вірші? — перепитав я. Він не без вдоволення відповів:
— Так.
— Шкодую, що не в змозі продемонструвати тобі кращих здобутків української поезії. Для цього ми повинні були б походити до бібліотеки Академії Наук, беручи видання дореволюційні, а чи 20-их років. Тоді ти змінив би свою думку про меншевартість літератури твого рідного народу.
— Але що крамольного в ліриці? Якби були у когось із наших твори, як у Єсеніна, сумніваюсь, щоб їх не друкували.
— Можеш відкинути всілякі сумніви. У ганеного тобою Тичини та й того ж Рильського, у книжці якого тобі вдалося відшукати єдину пристойну поезію, є цілі збірки чистої лірики, що здобула світове визнання.
— І тим відданим партії лавреатам не вільно друкувати все своє?
— Як бачиш. Тобто десь у немасовому десятитомнику розділ лірики буде поміщено, але далеко не всю, та ще й з редакторськими виправленнями. Валентин дивився на мене розумним поглядом . Для нього вперше постала проблема свободи творчости в СРСР. І раптом він знову почав неквапливо:
— "Что тут долго говорить? Что тут спрашивать? Вот стою я перед вами, словно голенький. Я с племянницей гулял, с тети Пашиной, и в кино ее водил, и в Сокольники".
Він читав поему Галича про гріхопадіння члена партії, якого пропісочують за аморалку на партзборах, так кумедно відтворюючи драматичну сторінку біографії простої радянської людини, що я не міг нареготатись, слухаючи знайомий твір.
Вдруге він сів за афери та спекуляцію. Мав у Москві на складі знайомство, звідти перевозив до Києва дефіцитні імпортні речі, які реалізували за значно вищу ціну. За його розповіддю, навар був непоганий. Потім були ще "колючки", тобто ув'язнення, за чергову розбіжність у тлумаченні способу життя між ним та владою. І ось зараз, вчетверте — справи валютні, чому й опинився в КГБ.
— Так життя ж не матимеш, Валентине! Це наче в потопельника, — виринув, повітря хапнув і занурився, доки води не наковтався. Знову виринув, повітря хапнув і знову —під воду, аж до того часу, коли вже сил не стане плисти.
—Таке життя, — розвів він руками непереконаний. — От і ти відтепер
плистимеш у цій річечці. А не схочеш ковтати та занурюватися, ставай їхнім. Бо з своїх рук, брате, вони без мита не пускають.
Ми не побули разом і тижня. Одного ранку крізь відчинену кормушку коридорний прошепотів:
— Хто тут на "Л"?
— Ленін, — так само пошепки відповів йому Валентин.
— Не глумися мені, а кажи прізвище, коли по-людськи запитують,
— підвищив голос прапорщик.
— Ну, я, — похмуро озвався Валентин, по-злодійськи примруживши
око.
— Збирайся з речами, швидко!
— Мабуть, повезуть до столиці на очну ставку, — висловив він здогад.
— Як би там не було, а не згадуй злого і хай тобі щастить видертися з якомога меншим строком.
Я побажав йому того самого. На прощання ми міцно потисли руки.
Спогад про співкамерника, якого поселили після Валентина, і зараз викликає в мене почуття, подібне зазнаному від дотику до слимака. І не через те, що пізніше виявилося: Гаркуша був "квочка", підсажений вивідувач. Усе, що він доніс про мої погляди, зв'язки, діяльність, мало що важило тоді, і вже зовсім нічого зараз. Підступність його ролі полягає в тім, що в найскрутніші часи мого блукання в лабіринтах слідства, він зробив найбільше, щоб віднадити мене від засад моральности, відштовхнути від протистояння злу. Але про це згодом. Ото ж, коли десь через півтора місяця перебування разом з Гаркушею я заявив слідчому, що знаю напевно, хто підказав їм обговорюваний епізод справи, в камері залишився один.
Самотність — річ приємна для філософів, стерпна для тренованих, стосовно ж пересічних в'язнів, а саме до таких, щойно сівши, належав автор цих рядків, дефініція "людина —істота суспільна" є цілком слушна. І коли по тижню самотности через камерний поріг переступив новий мешканець, я навіть зрадів. За час, проведений у КГБ, я вже зрозумів, що з нашим братом, політичним, мені в парі не бути, тому ще до знайомства міг з упевненістю сказати: знову злодій. Справді. Гену (повне ім'я Генріх
Бурилін, росіянин. 1946 року народження) було привезено з табору у зв'язку з нововідкритими обставинами якоїсь справи. Чи то була його власна справа, а чи йшов свідком по справі іншого, новоприбулий не з'ясовував, а я, згідно з неписаним звичаєм, не мав права допитуватися. Про слідство арештант розповідає рівно стільки, скільки вважає за потрібне. Теж киянин, із своїх 27 років 14 перебував в ув'язненні, у що я легко пойняв віри увечері, коли він, скинувши верхній одяг, залишився в трусах і майці. Його тіло густо вкривало татуювання. Я не без цікавости поглянув на ті малюнки та написи. Чогось особливо химерного не знайшов: орел, який несе в пазурях голу жінку, — на грудях, на правому рамені — портрет Леніна, на лівому — жіноча голівка з перманентом та підписом "Люся", на гомілках — кинджал, обплутаний зміями, та написом із стрілкою вниз "они устали". Новий знайомий терпляче зносив мої зиркання. І хоч з міркувань такту розглядати відкрито я не наважувався, мені стало ясно: він довго не лягає під ковдру навмисно, аби я міг розглянути все одразу і до останку. Вдовольнивши цікавість, я сказав, що в нього витатуйовано відомі наколки. Він погодився: — Так, малювалося все ще в дитячій колонії, а там мастаків не було. От якби зараз на "строгачі" (зона суворого режиму), то наколки б зробили і кольорові, і за змістом —куди цим!
— А що й зараз, якби мав місце, обколовся б? — запитав я.
— Не весь. Пару, але щоб був клас! — він підніс руку до грудей, стуливши кулак, відтак енергійно струснув кистю і розчепірив п'ятірню. Цей жест означав найвищу оцінку. Взагалі, рухами рук, спритними і зграбними, з довгастими гнучкими пальцями, мій співкамерник неодмінно супроводжував мову. Ця манера жестикулювати нагадала мені часто бачених у дитинстві біля винних рундуків підпилих злодіїв, так само і в них були руки, зігнуті в ліктях, кисть виробляла неймовірні оберти, вигини, помахи, довершуючись еквілібристикою пальців на рівні обличчя.
— Так тебе привезли із зони?
-Угу.
— А за що сів?
— За кишеню.
— І багато вкрав?
— Купив, — поправив він мене жаргонним.
— Ну. скільки було грошей, коли попався? — допитувався я.
— Та п'ятнадцять карбованців.
— І оце заради них варто було діставати 6 років?
— Якби знав, де впадеш! — мотнув він головою. Вони за мною стежили. Я на свободі не походив і пари місяців. Ми з приятелем удвох ускочили. І він же влаштований був незлецьки, працював зав.овочевим магазином, а от бачиш, не пофортило (форт — доля, щастя). Зранку підпили. Я його й потягнув, щоб прикривав. З Нивок доїхали до площі Перемоги. Звідти пішли на базар. Знаєш, де? — Я підтвердив. — А там я одну жінку пригледів. Телиця. Купувала щось і гаманець зверху поклала. Я його поцупив тихо.