Місяць після отримання докторату, 1955-го року, він уже викладає українську мову для американських вояків у Військовій школі мов (ПРе_ зидіо оф Монтерей, Каліфорнія). Але це були вузькі обрії для нього. В 1960-му році він переселяється до Канади, де в Аль-бертському університеті розбудовує курси української мови й літератури. За 22 роки випустив він близько десяти магістрів, що подіставали докторати в інших університетах і тепер або викладають славістичні предмети, або працюють в системі шкільництва.
Перша збірка поезій Славутича, Співає колос, вийшла у світ 1945-го року в Авгсбурзі (до речі, це було перше українське книжкове видання на еміграції після війни). Тут віддзеркалено початковий період його творчости. У наступних збірках, Гомін віків (1946), Правдоносці (1948), Оаза (1960), Маєстат (1962), Завойовники прерій (1968, друге видання 1974, третє вид. 1982), Мудрощі мандрів (1972) та в поемі Донька без імени (1952), поет виявив свій власний голос і здобув заслужене місце в українській літературі, як один із кращих поетів. Своєрідним підсумком його поетичної творчости була книга Трофеїв, 1938-1963, надрукована в Едмонтоні 1963-го року. До його 60-ліття вийшли у світ Зібрані твори (1938-1978), Едмонтон, 1978.
У багатьох поезіях перших збірок захоплюється Славутич романтикою минулого, сягаючи розпаленою уявою найдавніших часів української історії, напр., у циклах Старовічні марива, Дажбожг внуки, Яр та інші. Багато уваги присвячує він княжій добі та особливо Козаччині, створюючи цілу низку пречудових образів, постатей невгнутих борців за волю і незалежність українського народу. Такі в нього: Воєвода Дмитро, Січовик, Побратими, Прудивус, цикл про гетьмана Мазепу, Конотопська слава, Карпатські січовики, "359", Рейди У ПА (в поемі Моя доба) та інші.
Поєдналися в нього в один стоп романтика й неокляси-ка, а в філософській збірці Спрага знайшов свій вияв поміркований експресіонізм:
Не прости, як присягу порушу, Не зогляньсь на благаючий крик, — Запали смолоскипами душу, А гріховний мій вирви язик.
І як помсти не вситиш у спразі, Не вагайся — стеблом осліпи, Тільки дай у високій екстазі Відчувати, як дишуть степи.
О, священна! О, рідна до болю! Лиш хулою тебе оскверню, Не дивись на синовню сваволю, На взаємну, безславну борню, —
Покарай на широкім безводді Пробувати під варом юги. Щоб клювали шуліки й відтоді Я не відав живої снаги,
Щоб — дознавши великої муки — Я не каявсь на довгій путі, Від блаженства ламаючи руки У рахманній моїй ваготі.
(Зібрані твори, 1938-1978, стор. 120.)
В останній його збірці, що віддзеркалює поетову подорож навколо світу, з'явилися перські та індійські мотиви. Майстер сонетів та октав, він добре володіє всіма формами віршування, дбає про запашну мову, створює новотвори, щоб яскравіше себе висловити, а також дуже часто використовує архаїзми для відповідних тем.
Оцінки поезії Славутича зібрано в ювілейній книзі Творчість Яра Славутича: статті й рецензії (1978), що її впорядкував Володимир Т. Жила, а видав комітет при Осередкові НТШ на Західню Канаду.
Твори Славутича перекладено на чужі мови. Вийшли дві збірки англійською мовою (1959 і 1974), по одній німецькою (1949) і французькою (1976), а тепер готується видання мадярською мовою. Окремі вірші перекладено на еспанську, литовську та португальську мови.
У доробку Славутича з літературознавства є Модерна українська поезія, 1900-1950 (Філадельфія, 1950), Розстріляна муза (Детройт, 1955), що вийшла також англійською мовою, Шевченкова поетика (Едмонтон, 1964), огляд Українська поезія в Канаді (Едмонтон, 1976), розвідки чи статті про Г. Сковороду, Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українку, Б. Лепкого, Є. Маланюка, О. Лятуринську, М. Ореста, І. Світличного та ін.
Яр Славутич. Сучасне фото.
Написав він кілька сотень рецензій на нові видання (багато з них англійською мовою). Є в нього статті з назвознавства, зокрема дослідження Українські назви в Альберті. Приготував він шість підручників до навчанна української мови. Один мав чотири видання, другий — шість, а третій — два.
Знайомить Славутич українського читача з чужими літературами. У 1959-му році вийшли у світ його переклади вибраних поезій Джона Кітса, зі вступною статтею про цього англійського романтика. Має Славутич розвідку про Е. Гемін-ґвея в українській літературі. До речі, ця об'єктивна наукова праця викликала напасливу статтю вислужників Москви — у київській пресі. Перекладав Славутич також і з німецької, польської, болгарської, чеської та білоруської мов. Тепер він готує книжку перекладів до друку.
Два десятки творів Славутича покладено на музику, що її створили композитори Микола Фоменко, Григорій Китастий, Сергій Яременко, Роман Бородієвич, Ігор Білогруд та Гліб Лепшинський. У 1978-му році з'явився збірник Вокальні твори на слова Яра Славутича, який впорядкував С. Яременко, а видала Славута в Едмонтоні. Чекає на видання симфонічна поема Дума про Кемптен Г. Китастого до слів Славутича. На жаль, М. Фоменко не встиг закінчити опери Мазепа, лібретто до якої написав наш поет. Славутичеві тексти, як знаємо з преси, високо оцінили музичні критики. А про його мову і творчість писали літературознавці та професори університетів — Юрій Бойко, Володимир Державин, Володимир Жила, Дмитро Кислиця, Богдан Рубчак, Богдан Чопик, Юрій Шерех (Шевельов) та інші.
На закінчення цієї сильветки варто згадати, що Славутич упорядкував і видав 5 томів альманаху Північне сяйво, два томи Захгоньо-Канадського збірника, упорядкував Антологію української поезії в Канаді, 1898-1973. На порозі свого 65-літ-тя він готує до друку нову збірку поезій (дев'яту) Живі смолоскипи — про правозахисників і борців за волю і незалежність України, а також книжку літературних статтей.
МИНУЛЕ Й СУЧАСНЕ УКРАЇНСЬКОЇ КНИЖКИ
(Як Москва русифікує Україну)
Відтоді, як були написані перші українські книжки, що збереглися й дійшли до наших часів, минуло понад 900 років. Протягом цього часу наш нарід пройшов довгий і тяжкий шлях національного й культурного розвитку. Кожний визначний твір, чи то писаний ще літописцями гусячими перами, чи в пізніші століття нашими клясиками і науковцями, чи створені нашими сучасниками — все це наш національний скарб.
Ми, українці, як кожен нарід, гордимося добрими здобутками та їхніми творцями. Такі твори не вмирають передчасно, бо вони правдиво змальовують різні періоди життя нашого народу, його боротьбу проти ворогів, показують рівень культури, мову, тодішнє мистецтво, якими жили наші люди. ~-
Коли візьмемо статистичні дані, зокрема про видання книжок, які були чи не найголовнішим показником рівня культурного й мистецького розвитку нашого народу, то побачимо, що від 11 століття, тобто від появи першої рукописної української книжки — Остромирового євангелія* що її написав у 1056-57 рр. київський дяк Григорій, до 14 століття нараховано 700 рукописних книг, а з 15 по 17 століття включно рукописних та друкованих книжок нараховано 25 тисяч.** На жаль, ці відомості торкаються не тільки України, а всієї території Росії та захоплених нею країн. Проте з певністю можна сказати, що в Україні було переписано чи й написано та надруковано книжок більше, ніж в Московії бо й освіта в ті часи в Україні стояла значно вище, ніж в Московії — перша вища школа, академія, та перші друкарні були відкриті в Україні.
Серед слов'ян, як стверджує проф. О— Лотоцький,*** першими в друкуванні книжок були чехи, бо вони стояли ближче до Заходу. Вони випустили першу книжку в 1468 р. А вже за ними стояли українці, що видали першу українську книжку слов'янською мовою, з особливостями живої української мови в 1491 р. Це були перші дві книжки для потреб україн-
пам'ятка. Переписав її з староболгарського оригіналу київський дяк Григорій в 1056-57 pp. для новгородського посадника Остромира, що був намісником київського князя Із'яслава Ярославича. Має вона 294 аркуші. Щоб виготовити пергамент дія такої книжки, треба було обробити (вичинити) не менше, ніж 150 шкур ягнят або козенят. Це дає уяву, як дорого коштували тоді книги. (YPE, том 10, стор. 417).
*** Дм. Антонович. Українська культура. В-во YTTI, 1947, стор. 71.
.t. .л —/ Ift / * w
"f IV 41 05"" ГИ Kl Y< E"l ' Л .А./ / ■ I к/
"Uwy EClf tfO" П4Шг> ҐІ*,т1КЛ>" • П " ч / " /
>7"Лт , Л^м" • Я4.ІТ , АГЙПНЬ .
Ло^лїоі і$Е" Сл'""' "'•s'tc*'
ЪллЬлпщлгн, ||#" жсігіїмя 9
"ЖЛ"лкЛ"т. то .£птГшятмі" т"дт"<лЛ"9еі4<, ^ші п.піппп.ік,
^ТЛ Т'&ГТЛ MEt*. ЯГГЇОЛЯ.т"
■"Х"ві"у. чдпіли лп • їікіаіп
АОттиг лілУю , ш" слдгнуге ,
11,5 — , — л /Л
!W>*<3|o{iryo<. яжияяп.,..іт.лі"
•Лба , "і""гк— п"їн^я , нііілщ
tatet чаї f , ш (А хнн поїм
луімпрлі imn ял<іг ш"п
ЛТОТГЛЇКтХжХі— Г.тчКІА CKIffl
ІЬ" • "(ff"", пы . пігчгл
л ff в г Л f
ж & 3 н Ї
к л І1 ♦ п
f с т ау ф
и> ч ч U1
'S ы к Є "
м о л ш f
і Л Л
Початкова сторінка Початкова сторінка
острозької "Читанки" острозького "Буквар'я"
Івана Федорова з 1578 р. з 1578 р. Друк Івана Федорова.
Грецько-слов'янський текст.
Деякі дослідники вважають, що острозька "Читанка" і осерозький "Буквар" Івана Федорова з 1578 р. становлять одне видання.
ського населення — Октоїх та Часослов, що ВИЙШЛИ В друкарні Швайпольта Фіоля в Кракові. Ти.ІГчасом перша російська книжка в Москві вийшла через 73 роки, тобто в 1564 р. Надрукував її відомий першодрукар Іван Федоров з допомогою білоруса Мстиславця. Але Московщина в ті часи була настільки темна, що після виходу третьої книжки, люди напали й спалили друкарню й самого друкаря хотіли вбити, бо він, мовляв, був зв'язаний з нечистою силою. Але про це сьогодні російські історики не згадують. Рятуючись від небезпеки, Федоров тоді втік, разом з Мстиславцем до Білоруси, а потім переїхав до Львова, де організував нову друкарню.
Але в третій чверті 16 століття друкарство в Україні вже швидко розвивалось: відкривались нові друкарні у Львові, Острозі, Дермані, Почаєві, Луцьку, Крем'янці, Житомирі. В самому Києві працювало три друкарні, а найбільша з них — друкарня Києво-Печерської Лаври. Українські видання розповсюджувались по всіх східніх країнах, навіть неслов'янських, як Румунія, Угорщина, Молдавія. Не було тоді в Україні й цензурних обмежень.
Але після горезвісного Переяславського договору, з середини 17 століття Москва вже вимагала надсилати все до них на цензуру, запровадивши суворий нагляд за друкарнями, а також вимагала дотримуватись великоросійської граматики.