Мосянжовий. Ключик… Ну добре, ти заговорений. Ти завжди порятуєшся! А мені як? Твої пригоди мені вже на голову падають. Посидь тихо, поки я татей знайду слід та удавлю їх!
Малому аж шкіра пуп'янками пішла на руках. Це не була пуста похвальба чи погроза — дядько знайде слід і вдавить татей. Він не мав жодного сумніву щодо дядькових слів. І був переконаний, що дядько найближчим часом це зробить.
Але минав день, другий, третій. А дядько нікуди не зникав і все працював на подвір'ї Софії чи біля Золотих Воріт. А то разом з усіма холопами розбивав вапняк для печей і трощив грудки перепаленої глини-цем'янки.
Коня вдень стеріг і доглядав Півник. Вночі Півень сам був біля коня.
І вдень, і вночі дядько і небіж привчали коня до мови. А все останнє кінь знав — він умів і сидіти на задніх, як собака, і лягав, і перекидався голічерва, і міг довго тупцювати на задніх ногах.
Тільки одне було, погано — румак не любив Реп'яха.
Хлопчик чекав, що от кудись подасться дядько, влаштує засідку і жорстоко повбиває татів.
Але дядько, здавалось, і забув про свою обіцянку. А тим часом наблизилась ярмарочна п'ятниця. І великий каган, володар найвищого стола в містах Русі, дозволив на ярмарку веселі ігрища.
ІГРИЩА
У цей день на Бабинім Торжку були ігрища з дозволу великого князя київського Ярослава.
Казали, що на кінські змагання приїде сам князь. Адже князь завжди їздив верхи. І пішого його майже ніхто не бачив. Навіть до Десятинної церкви він приїздив верхи, спішувався перед баштою і підіймався гвинтовими сходами на хори. Він не любив, щоб споглядали, як він кульгає, підіймаючись по мозаїчних сходинках.
Тому він підіймався сам, а тоді вже за ним всі останні заходили на хори.
Змагання були і на Бабинім Торжку, і на Подолі біля Іллінської церкви.
На базарнім майдані рухались тлуми людей. І не стільки тут було охочих помірятись силою та вправністю, як просто глядачів. Вони важко працювали всі дні. А тепер їх чекали розвага, буйне видовисько, і це було справжнє свято їхньої душі. Бо їм важка, безкінечна праця відбирала всі сили, всю наснагу, що їх можна витрачати на змагання.
Отож, було на Бабинім Торжку сила-силенна людей. А там, де збирається багато людей, зразу ж з'являються всякі торговці та потішники. В коробах вони тягали всілякі дешеві наїдки, ласощі, а також різні дрібнички та дешеві прикраси. Дуділи в дуди та вибринькували на гуслях, співали та верещали скоморохи. А от дорогого краму, чи чогось великого, ба й скотини в цей день не випадало продавати.
Перші змагались стрільці.
На чисто виметених дубових плахах провели рису за сто кроків від Подільської брами.
Біля брами поставили три стовпи і насадили білі дошки, якби абриси людських тіл.
Після того, як у церквах закінчилась вранішня відправа, вийшов базарний староста зо двома помічниками. Один з бубоном, другий із сурмою. Засурмив сурмач, закалатав у бубон другий. Як вони скінчили, староста оголосив початок.
Лучників зібралось чимало. Серед них була чи не половина стражників, що у будні дні стояли при міських брамах.
Також було чимало мисливців, що з дозволу тіуна, за певну мзду, мали право на полювання в княжих лісах.
Були стрільці з найманців — печенігів, хазар, з ясів. Були й біляві світлоокі чудини. Були рудуваті низькорослі ятвяги.
Заможні були й крамарі, що полюбляли стрільбу і лови. Кожному дозволялось стріляти трьома стрілами. Сперечались, кому першому стріляти. Вже й до лайки дійшло. Тоді втрутився базарний староста. Певно, що він багатьох із стрільців знав з попередніх змагань. Він відібрав тих, кого вважав найслабшими і поставив до риси.
Кожному три стріли. Тільки першим пільга — одна пробна стріла.
Сурмач закинув на перев'язі за спину сурму, взяв довгого ліщинового бича, а з-за халяви витяг гострого ножа.
У всіх трьох лучників стріли вп'ялися в ціль. У двох в дошки, де ширше, як би в груди, і тільки в одного одна стріла ніби в голову.
Лучники накладали на тятиву стріли, підтягали двома пальцями правиці до вуха, підрівнювали напрямок стріли і розгинали пальці.
Дзижчали, бринькали тятиви, і стріли зі свистом мчали до цілі.
З першої трійки найкраще стріляв той, хто мандрував по княжих землях і полював на всяке дрібне птаство.
Сурмач без жартів і зневаги закарбував стріли трьох перших стрільців і викликав наступних.
І з кожною трійкою нових стрільців стріли лягали все купніше і все вище. В "груди" цілям вже ніхто й не посилав стріл.
Стріляли печеніги з невеликих, майже зовсім рогових луків. Чудини — із довгих набірних дерев'яних луків.
Півник був при румакові. А румака дядько поставив під паколля боярської садиби. Хлопчик возсідав у карбованім дерев'янім сідлі. Однією рукою він стискував повід, а другою вхопився за верх пакола.
І коли почали силитись у натовпі крики, гамір, сміх, і до всього засурмила сурма і вдарили по бубону, малий відчув, що шкіра в коня стала гарячіша, а дихання зробилося рідшим і глибшим.
Згори Півникові було добре видно лучників при білій смузі.
Чи з-за малого зросту, чи того, що він стояв ніби осторонь, і його не примітив зразу сурмач, але Півневі підійшло стріляти з найкращими стрільцями.
І коли сурмач призначив стати до риси ще трьом, то один з них, білобровий червонолиций варяг сказав намалювати людську личину на його цілі. На товстій м'язистій шиї мав кручену срібну гривну — нагороду князя.
Один з отроків швидко видерся на стовпа і вугіллям намалював "лице".
Варягові стріли попали одна в око, друга в носа, а третя — межи очі.
Його суперники теж непогано стріляли, але все ж у нього стріли лягли купніше.
Після варяга став ще один з ярославових воїнів — тіверець. Зарослий чорним пухнастим волоссям і по грудях і по руках чоловік. Лук у нього був чи не найменший з усіх стрільців. І не стільки було в ньому дерева, як пластин з рогів сайгака та варених турячих сухожиль.
Тіверець теж попрохав намалювати личину. І бив так точно, що всі три стріли вп'ялися в праве око.
Натовп захоплено кричав, славив тіверця, бо так, як він, ще сьогодні ніхто не стріляв.
Дійшла, зрештою, черга до Півня.
Поряд з ним стояв чубатий стрілець, один з молодших княжих воїнів. Казали люди, це малий власними вухами чув, що це один з охоронців самого кагана Ярослава. Хтось сказав, що мечник він найвправніший. І він попрохав намалювати ціль.
А дядькові Півневі дісталась варягова ціль.
Дядько Півень нап'яв свого великого товстенного лука. Був він весь ретельно обвитий тонкою шовковистою смужкою берести, щоб волога не послабляла дерева. Лук у дядька був такий великий, ніби його зробили не для стрільця, а щоб на самостріл насторожувати проти лісового звіра.
Лук найбільший, а зросту Півень серед стрільців найменшого.
Наклав Півень на тятиву кленову легку стрілу з каленим тонким наконечником. Як напинав тятиву, було чути, як тріскотить, рипить дерев'яна кибить луку.
У натовпі голосно засміялись.
Та Півень лише закусив нижню губу рівними білими зубами. Але… Але ікла в нього виходили за межі інших зубів. І це зразу кидалося в очі людям. Один чи двоє глядачів помітили дядькові ікла і з острахом замовкли.
Дядько видихнув, завмер і зразу ж пустив тятиву. Удар стріли був такої сили, що вона пройшла крізь дошку і виткнулась вістрям на звороті майже на два пальці.
Сіверянин легко нап'яв лука, відпустив тятиву і легко, без шуму стріла вп'ялася в око цілі.
Другу стрілу дядько Півень довго не пускав. Все не міг вирівняти дихання. Друга стріла вдарила збоку в наконечник першої. І перша дрібно-дрібно затремтіла опереним древком.
Натовп захоплено заревів, заплескав у долоні. Сіверянин і другий стрілець одночасно відпустили тятиви. У сіверянина стріла вп'ялася в те саме око, у другого — в інше око "личини".
Настав час третьої стріли.
Сіверянин легко нап'яв лука, і його стріла впала в купу до перших двох.
Третій стрілець ледь схибив — стріла відійшла набік трохи.
Дядько набрав повні легені повітря, натяг тятиву, видихнув спокійно і зразу ж випустив стрілу, не давши остаточно вирівнятись диханню. Калена стріла дзвінко вп'ялася в кінець мальованого носа.
Натовп розчаровано загув, почулося голосне кепкування. Хоча за хвилю перед тим йому кричали слава, ляскали в долоні.
Хтось крикнув, що в нього не лук, а самостріл, що йому нема чого змагатись, хай би краще овес від кабанів стеріг.
Але дядькові стріли, а це всі бачили, найсильніше били по цілі. Всі три стріли пройшли крізь дошку вістрям.
Більше охочих лучників не було. І сурмач задудів кінець стрільби. І показав свій довгий бич з позначками-карбами. І отроки, що міряли відстані між стрілами і карбували на своїх бичах, показали свої рези.
І все сходилось. Ніяких суперечок не було. Найкращим лучником виявився тіверець. Потім сіверянин. Потім варяг. А дядько Півень був четвертим.
Староста привітав стрільців і пересипав у шапку все, що поставив кожний із стрільців під заставу. Хто резану, хто ногату, хто намистину, хто перстень, хто сережку, хто навіть литу пряжку.
Переможець одержував всю заставу.
Тіверець подякував старості і закликав лучників до заїзду випити доброго грецького вина.
Стрільці прокричали йому славу і понесли до заїзду на руках.
Вже над головами своїх носіїв тіверець закликав дядька в заїзд. Але дядько Півень мовчки показав: "ні!" і лишився змагатись у боротьбі.
БОРОТЬБА
У боротьбі дядько подолав лише чотирьох городян, що були трохи важчі за нього. Він їх усіх кинув на землю.
Але коли проти нього став варяг, нічого дядько Півень не міг удіяти. Варяг схопив дядька за пояс і легко перекинув через стегно. Дядько сильно вдарився лицем об землю. Кров зачуріла в нього з носа і з губи. Він не міг ніяк спинити кров, йому довелося спуститись вниз через Подільську Браму до джерела-водограю і там змивати крижаною водою розтовченого носа.
Він повернувся на торжище тоді, коли молодий купчина притис варяга спиною до землі. І всіх інших поклав чорновидий киянин. За свою перемогу він не взяв ані шеляга. А ще й пригостив братію барилом меду.
Півня цей молодий купчина запримітив зразу і сам підніс йому чашу меду.
— Це в тебе кобил звели таті? — спитав ласкаво.
— У мого боярина, — насупився дядько Півень.
— Що — ти робичич?
— Ні, боржник. На коня позичив повідного.