Вони нагадали мені, каже Шевченко, розповідку Кониського про українця, що за такі малюнки на кахлях "покоштовав "пытки" і заплатив життям" 310.
308 Ibidem . — С. 470 — і далі.
309 "Воспоминания". — С. 13.
310 Поэмы и повести..., с. 473 — [474]. /160/
Цілий май подорожував Шевченко по Звенигородському та Каневському повітах через Шендерівку, Богуслав, Росаву, Потоки і Трипілля. З Трипілля він з Прехтелями поїхав темним бором понад Дніпром до Києва, спиняючись на попаси біля мальовничого ручая або на широкому лузі біля Дніпра. На попасах, заким пані Прехтель варить каву або лагодить їжу, Шевченко малював або сосну, або березу; на останньому попасі намалював групу сосон і коня, що пасеться. В Києві Тарас закватировав у домі будівничого Беретті; але в Києві довго він не всидів. Він каже в оповіданні, що рушив на Поділля та на Волинь 311. З останнім не можна мені погодитися, я бачу, що се у Шевченка, певне, наумисне, помилка; пізнішу поїздку свою на Волинь і Поділля він зарегистровав до червня р. 1845.
Мабуть, чи не до часу оцієї подорожі треба зарегистровати і той Шевченків вчинок, що переказав він р. 1859 д. Чалому. "Був я в гостях у пристава, — говорив він. — Під Великдень пішли ми з ним на діяніє. Постоявши в церкві, я, щоб часом не заснуть, вийшов з церкви і приліг собі під орішиною над рівчаком, повним води. Через рів була кладка. Люде йдуть до церкви, весело гомонять, несуть паски і поросята. Дивлюся: йде і панотець у своїй празничній рясі. Тільки що зійшов він на середину кладки, я на його: "Тю!" — А він шубовсь в воду... Я драла, увійшов у церкву, став між людьми і нічичирк" 312.
311 Ibidem. — С. [552] — 556.
312 Чалий М. К. Жизнь и произведения Шевченка, с. 149.
II
Тоді в Києві в Дворянському училищі на Подолі учителював Куліш. Шевченко був ще з року 1842 313 з ним знайомий і листовався, але після першої знайомості вони і досі не бачилися; Шевченко, через те, мабуть, гадав, що за такий довгий час він так перемінився, що Куліш не пізнає його. Тимто, — прийшовши до Куліша, Тарас, замість звичайного привітання, мовив своїм чарівним голосом:
313 Так посвідчив Шевченко на опиті в "III отделении", але не повідав, де саме він спізнався з Кулішем, але сказав тільки — "в одну из отлучок из Академии". Беручи оцю "отлучку" в значенні поїздки на Україну і знаючи, що до р. 1843 на Україну Тарас не їздив, можна гадати, що на опиті він помилився і замість р. 1843 — взяв рік 1842. /161/
— А вгадайте, хто я?
Тодішній душі Куліша не можна було по першому ж слові не вгадати, хто перед ним.
— Ніхто більш, як не Шевченко, — мовив він.
— Він самий.
Вже ж можна без помилки гадати, про що тоді була у їх бесіда; не могли вони не знати бесіди про те, як би його і Тарасові примоститися у Києві? У Куліша на той час поміж знайомими його, опріч таких людей, як Михайло Юзефович (помічник тоді куратора київського шкільного округа), були у Києві і такі щирі українці, як Михайло Максимович, а серед молодіжі — такі жваві ентузіасти, як Дмитро Пильчиків, Юрій Андрузький, Василь Білозерський і ін. Гурт молодіжі тієї був глибоко освічений Святим Письмом; се була молодіж, як каже Куліш, високої чистоти духової; апостольство любові до ближнього доходило у неї до ентузіазму. От серед сієї молодіжі благодатної з’явився Шевченко з голосним плачем своїм по нещасливій долі земляцькій і заспівав:
Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
Спів сей для молодіжі був воістину гуком воскресної труби архангела. Якщо коли було говорено по правді, свідчить Куліш 314, що серце ожило, що очі загорілися, що над чолом у чоловіка засвітився полум’яний язик, то се було у Києві р. 1845. Серед тієї молодіжі сплодилася думка проповідувати між освіченими панами українськими визволення народу з кріпацтва шляхом просвіти, заразом християнської і наукової. Молодіж київська перш за все хотіла духом своєї любові натхнути луччих людей з панських родин, з’єднаних з нею високими інтересами науки і поезії.
Задля такої молодіжі Шевченко був чоловіком бажаним; немов само небо послало його до неї, і молодіж, як каже Куліш, взирала на його, як на якийсь світильник небесний. Такий погляд був погляд правдивий. Про його великого, хоч де в чому і пригніченого духа, можна сказати, що він буде світильник "горя и светя". Шевченко з’явився посеред нас, яко видиме оправдання нашого натхнення звиш 315.
314 [Куліш П. О.] Хуторна поезія. — [Львів, 1882]. — С. 8.
315 Ibidem. — С. 8 — 9.
Річ натуральна, що київська ота молодіж рада-радісенька /162/ була усіма заходами пікловатися, щоб Шевченко лишився жити у Києві, тим паче коли люде довідалися, що й Шевченко бажає саме того ж. Молодіж тоді вже добре знала Шевченкові твори; студенти без різниці національної читали їх з жадобою, переписували, виучували напам’ять. Інші, хто не вмів мови української, навчався її єдине на те, щоб читати і розуміти Шевченкові твори 316. Жодної помилки не зробимо ми, сказавши, що тоді саме у когось з людей того гурту і, може, ні в кого більш, як не у Куліша, сплодилася спасенна думка примостити Шевченка яко доброго маляра до "Комиссии для разбора древних актов", організованої у Києві р. 1843. Обставини склалися тоді так добре, що немов наумисне так, щоб посприяти Шевченкові. Комісія тоді саме була зреформована і повинна була взятися стежити археологічні й історичні пам’ятники нашої старовини 317. Про се комісії треба було добрих освічених малярів. А наймення Шевченка яко художника було тоді доволі добре відоме на Україні скрізь, а в Києві й поготів: видання "Живописної України" і "Русские полководцы" Полевого були відомі людям освіченим і разом з "Кобзарем", з "Гайдамаками" і з іншими творами Шевченка надбали йому популярності. В складі тієї комісії був яко "сотрудник" і Куліш, і його приятелі Максимович, Юзефович, Іванишев, Селін і інші. Головою комісії був Писарєв. Всі вони були знайомі з Рєпніними. Взагалі, склад комісії, так само її мета і простовання були переважно українські. Значить, не вельми великої праці треба було спожити на те, щоб Шевченка примостити до комісії. Запевне не відаю, а гадаю, що більш за всіх попрацювали в сій справі Рєпніни да Куліш.
Отож заким приятелі Шевченка пікловалися, щоб приділити його у Києві до комісії, він рушив на Лівобережну Україну.
Спершу поїхав в Бровари й Оглав, потім в село Баришівку провідати свого старого приятеля 318 Боришпольця 319.
316 Биб[лиотека] зап[адной] п[олосы] России — 1880 — [Т. 1]. — С. 12 — 17.
317 "Пятидесятилетие киевской комиссии для разбора древних актов". — Київ, 1893.
318 Поэмы в повести... — С. 559.
319 Бориспольця Т. Н. — Ред.
Про сю подорож більш жодних звісток не маємо; а небавом стріваємо нашого поета в Миргородському повіті у приятеля його Лук’яновича. Тоді ото він написав у Миргороді прегарну свою містерію "Великий льох". Від Лук’янови-/163/ча він через Лубни поспішив до Закревського в Пирятинський повіт. В Лубнах зустрівся з ним Чужбинський і запросив до себе в Ісківці 320. Мабуть, не вельми подобалося йому в Ісківцях, бо гостював він тут тільки два дні. Гостюючи у Чужбинського, він перечитав йому чимало своїх нових поетичних творів. "Предивні були твори у Шевченка", — каже Чужбинський. З великих творів його найбільш уподобав Чужбинський поему "Іван Гус" і містерію без назви. "В першій, — каже автор "Воспоминаний о Шевченке", — Тарас піднявся до свого апогею; містерія змістом своїм була слабіша за "Гуса", одначе ж і там Шевченко розсипав силу квіток української поезії".
Знаємо, що досі ще не знайдену поему "Іван Гус", або "Єретик" Шевченко присвятив Шафарикові; присвяту він датовав: 22 листопада 1845 р. в Переяславі; одначе з сього треба гадати тільки те, що присвята написана поетом пізніше, ніж поема. Містерією, про яку згадує Чужбинський, був, певна річ, ніщо більш, як "Великий льох", датований автором р. 1845 в Миргороді.
Вже з оцих двох творів Шевченка добре знати, як широко тоді розгорнувся світогляд художника-поета. Стоячи на грунті національному, Кобзар ширяє в сфері загальнолюдських ідей: волі, правди і братолюбія. Вболіваючи за минулою волею України, поет бачить, що й скрізь по світах: "кругом неправда та неволя, народ замучений мовчить"; бачить він своїм пророчим оком, як "чернець годований людською правдою торгує і рай у найми оддає", і переймається серце поета високогуманним бажанням: "щоб усі слов’яни стали добрими братами і синами сонця правди". Небавом, як будемо бачити, ідеалу поета тісно стає в межах слов’ян і він обіймає бажанням волі і правди усіх людей.
У Чужбинського була Тарасова "Тризна". Побачивши свою поему, Шевченко засміявся своїм симпатичним сміхом і спитав:
— Ти читав?
— Читав.
— І треба ж було мені вискочити з нею, наче той Пилип з конопель. Чому не писать, коли сверблять руки, а друкувать не годилось. Дехто хотів зачепить моє авторське самолюбство, але я й сам бачу: швець знай своє шевство, а у кравецтво не мішайсь. — І з сими словами кинув "Тризну" 321.
320 Воспоминания... — с. 13.
321 Ibidem, с. 13 і 14. /164/
У Закревських, певне, Тарас теж перебув нещодовго і в гурті з ними поїхав на знаменитий тоді ярмарок в Ромнах. Ярмарок сей відбувався об Іллі (20 липня) і стояв цілий місяць. Ярмарок той мав велику вагу, найпаче для панів Лівобережної України. Тут пани спродували різну худобу, надбану за рік кріпацькими руками: збіжжя, льон, вовну, тютюн і т. ін. Набравши грошей, пани куповали тутечки ж запас, теж трохи що не на рік, усякої бакалії, потрібної для свого життя по селах. Пані і панночки дбали про свій модний крам і т. д. Одно слово, Роменський ярмарок був тоді осередком купівлі і продажу усячини, яку Лівобережна Україна продавала і куповала. Разом з тим ярмарок був і карнавалом про лівобережне панство: пани і полупанки з своїми родинами, кому і як спроможно було, переводили на ярмарку і марновали різні продукти кріпацької праці людей. На ярмарок, звичайно, приїздила трупа драматична і хори московських циган веселити українське панство хижими "концертами". Готелів про всіх приїжджих браковало: звісно, готелів треба було тільки під час ярмарковий, бо на останні одинадцять місяців місто пустіло: готелі стояли б порожніми.