Та чийсь хрипкуватий голос — чи не того низького, карячкуватого капітана із штабних офіцерів з жовтими пучками від куріння — змусив усіх повилазити на машини. А будеш! Волю почули. Команди ж не було, мовляв той, вивантажуватися. Сидіть сиднем.
Мене зрушував сміх. Не знати чого, але мені хотілося реготати. І так щоразу, хай скільки пролунає команда "Отставить!". Воно й не важко стриматися, що я й робив одвіку,— скажімо, ловиш язиком непомітну нитку на шві, щоб відкусити, і сміх перебирається із грудей у язик, а вже як стиснеш зубами рятівну знахідку, він зовсім кудись дівається. Через оту ниточку височується в рукав.
Вже й Оксана, вихопившись з котрогось кінця полігону, летіла до нас, а команди вистрибувати не було. Мабуть, той капітан добре розсердився. Але Забожкове слово вирішило все: він з хитруватою посмішечкою стрибнув на землю і поволеньки, оглядаючись на кожну машину, подибав туди, де ніяк не могли розібратися,— і ми почули хрипкий голос
карячкуватого капітана: "Шикуйся!"
Виставляти бали, сидячи поряд з оператором, який піднімав автоматичні мішені і керував отими фанерними чоловічками, що з'являлися в ущелині біля підніжжя пласкуватих гір (поки він чимчикує, треба в нього поцілити),— діло нехитре. Посиджу, а там, як хлопці поодстрілюються, і собі спробую: комісарові треба показати клас.
Але, знать, не судилося. Чую:
— Комісаре, давай-но я повправляюсь, а ти біжи подивись, що там з тим мотоциклом.
Та що там може бути, бадилина попала в колесо. Якби ж я в тих мотоциклах розбирався.
Ступивши на безтраву сушу — скільки людей перейде, перебіжить, хіба ж тут що ростиме,— я подивився через усе поле й завмер. У цій тиші я навіть не почув, як бахнули.
зачиняючись, кріплені на пружині двері; короткі черги нагадували стрільбу з дитячих пластмасових автоматів.
Безвітрий простер, у який так необачно потрапив я (міг же сидіти в будиночку і вбивати поглядом кожну мішень, поглядом це найлегше вдається), мовчав, бо що ті постріли для нього, і я подумав, що так десь і мають народжуватися пісні, які хвилюють серця довгі століття. Тут ніхто не заважатиме, стій і придумуй.
— Допоможіть підштовхнути,— чую, мов з висоти, і простір потроху став звужуватися.
Це я чи не в дитинстві міг бачити свої ноги, як отепер: біжиш, допомагаючи комусь вибратися під гору на веломашині або самокаті, а з-під підошов стріляють сухі грудки, бадилля.
— Сідайте! — ще одна команда, яку хоч-не-хоч, а треба виконувати.
Зупинилися далеко від табору, не злізаємо, втримуючи рівновагу ногами. Звідси не видно укритих брезентом машин, і постріли — все одно що старий горох у глечику торохтить.
— — Тут усе пахне, ви чуєте, сержанте?
Я чув ще раніше там, ззаду, звідки постріли. Тільки до запаху трав і сухих дощаних стін будиночка домішувався пороховий дух.
— І вас не лякає ця тиша, оцей сухостій? — Щось вона таке говорила давно про волю, простір, що хоче бути одна, але ні, не згадаю.
— Облиште, сержанте, помовчіть.— Я знаю, що вона боїться.
— Вам не здається, що нас переслідують? — Постріли, чути, дужчали, і я вже уявив, як це могло бути: кулі рвуть тканину на спині і вище, біля погонів, здіймаючи легеньку пилючку. 1
— Поцілуйте мене, сержанте.
Вже ціла черга прошивала мою спину, і з горла хапався крик, але я тільки застогнав, зціпивши зуби.
— О,— вона щось хотіла сказати, і я побачив кров на її маленьких вустах.— Де ви були раніше, що я вас не знала?
— Там,— спробуй вгадати, де, як такий світ...
— Я знаю, вам подобається моя мати,— це вже схоже на шепіт, і він доречний цілком, бо зробилося тихо, страшно тихо.
— Ви помиляєтеся, ніщо мені так не миле, як цей вечір, і ця трава, і ті великі чубаті птахи, що геть пообсідали обрій,— де вони там, і з яких країв ці гості?
— Що з вами, сержанте?
— Просто я хочу побажати вам більшого щастя, ніж можливо в людському житті.
— Неправда, ви приїхали погратися у війну і думаєте, що це все — тільки це, а більш нічого.
Якщо це правда, дівчино, то хай воно так і буде. Я ж безсилий тут будь-що пояснити.
— Ідіть тепер так— Вона шукала пучками ранку на маленькій припухлій губі і, здається, плакала.— Я не хочу, щоб нас бачили вдвох.
Убгавши під руку панаму, йду.
Приємно відчувати, що твій підводний човен зринає вгору, все ближче до поверхні, світла більшає. Ти повернувся з далекого плавання: ти майже вдома. Але ще треба перейти оце поле, двір, чи що воно. Таке якесь тверде й сіре, і ноги липнуть. Стежка, дорога... Бач, приходить пора, коли треба ходити просто заасфальтованою землею. Ні стежечки, ані дороги. Час пік.. А назустріч люди. Чоловіки, жінки, та ще діти. Немов у кіно, йдуть і одне з одним не балакають.
А ж це чийсь голос:
♦А, комісаре, ти де це ходив, що я тебе з обіду шукаю?"
"У редакцію їздив, до капітана Лакатиша",— пальці намацують у кишені гладенький цупкий папір — рекомендацію-характеристику за те, що так справно й багато писав для
армійської газети.
♦То ти так і не надумався?" — той же голос
"Про що ви вже домовлялись?" — інший, жіночий, аж
заколисує, голос.
♦Хочу, щоб він залишався на офіцера, але щось нічого,
відмовчується",— не те щоб конкретна, але й доволі вичерпна
відповідь.
♦Нехай ще подумає",—категоричність, вагання, навіть спроба щось передбачити, і довго всі після цього мовчать — може, слова якогось прагнуть.
♦А я думаю, Анатолію Васильовичу, з нього не буде офіцера",— увірвався ще не чутий, схожий на дитячий, голос — спершу дитячій, а потім повнішає, сріблом обростає.
♦Він вам справді пропонував залишитись у армії?"
Поряд ще тільки ці два голоси, третій далеко, не видно, не чутно.
♦А може, мамо, товариш сержант надумається і ощасливить армію довічним перебуванням у ній?"
— "Ваша журналістська місія вже закінчилась?" — знову до мене, хоч перше бажання було заперечити дочці...
І те, що дощ, і нема коли, й настрою катма — усе докупи. Було, вже виглянув з дверей вокзалу — площа в сутінках дощових, по обидва боки обставлена будинками, що й крізь водяну завію червоніють то стінами, то підмурівками — такий камінь, мабуть,— люди, котрі сміливіші, снують вряди-годи,— і знов одступився, де не так тісно.
Хоч я й люблю під дощем побути, а це як відрізало: не кортить. Притулився до стіни і слухаю людські голоси.
Та ще цей сержант. Мені додому, а він з відпустки. І нам, вважай, по дорозі. Притерся ближче, тарабанить:
— Чого ти бігаєш, у мене все є. З дому везу торбу. Давай постоїмо, побалакаємо.
Цс такі поїзди, я їх знаю. Довго, з частими зупинками ідуть, вагони майже порожні. Потім буде так: він, вирвавшись із якоїсь ущелини, мовби зітхнувши, набиратиме швидкості, і вже ніщо його не зупинить. Можна подумати, що це йому, а не мені, додому. Настирний такий.
Ссржант-прикордонник розклав на газету (у сутінках важко розібрати назву: обласна, либонь) свій домашній харч. Мовчить і дивиться у вікно: увірветься трохи світла в купе, і я бачу його бліді горбкуваті вилиці з високо підбритими бачками та зчіплені між коліньми худі пальці.
Устиг десь ковтнути. Хіба в сусідньому купе, звідки чутно гарячі голоси "ара, ара, е, слухай..."
Тим весело — зігрілись. А цьому сумно: є про що думати. Забув бідолаха, що обіцявся мене нагодувати. Кгм.
Т]зохи мулько в спину, та голові найважче — метляється з боку в бік по твердому. Пробували в провідника роздобути матраца, але він теж у тому, сусідньому, купе. Шукав у кишенях ключі, мовляв, самі йдіть беріть, але ключі зронились під ноги, і провідник махнув неслухняною рукою: ет, видумують.
Та й усі кинулися його стримувати. Які ключі, які матраци! Ти ж додому їдеш. Сідай з нами. Пили сухе вино з високих товстостінних пляшок. Воно нагадувало домашнє виноградне.
Єфрейтор, азербайджанець, теж з їхньої компанії, важко обпершись на мене плечем, трохи зречено (як цс буває тільки з демобілізованими) сповідався чи так собі — розказував і все питав: — Ти з України, друг? Не зі Львова? Ні...
За вікнами зовсім споночіло, мабуть, у гори в'їхали.
А за дві доби все більше чутимеш російську, українську...
III
Ті баби ще не повиходили, а цим, що пізніше, було й так де стояти: у подвір'ї трохи, а кого — то Ярина бачила у веранді.
Вона боялася навіть Жені признатися, що їй чогось перед цими бабами незручно. Женька аж стала з мисками повними — диви, сказала, то що, їм не те саме поставлять, думаєш... От згоді вона вже ходила як-то веселіша й на цих бабів не так перелякано подивлялася; а не було хіба, що аж засміятися хтілося, коли їй син те саме сказав, чи це ці баби так і будуть стояти, поки ті не понаїдаються (Ярина не забула радіти за сина, як він оно гарно їм помагає носити страву зі старої хати); то вона йому Женьчиними словами стала розказувати, які це порядки: що як на обід, то мусять усіх посадити, а це так, в одній хаті поставили, нічого, не посваряться.
її це так приємно вразило, що вона з сином однаково подумала.
Але раділа вона недовго цій своїй несподіваній думці.
"Оце то так,— думала Ярина — не поїдь у село з рік, то вже не так і про людей думаєш".
Котрі жінки Яриігу самі впізнавали, аж їй млосно робилося,— ну про що ти будеш балакати, як вона з цього села ще дівчиною поїхала; вона наче соромилася, що декотрі були за неї молодші, а показували на старіших, баби бабами, а до неї чогось чіплялися: Ярино, які ви молоді. Бо де ж це вона молода!
А от до Лагутихи Лени вона чогось боялась обзиватися. Вже ж тако не повітаєшся знанова: хто новий приходить, то й самі обізвуться на добридень. Якісь дві баби виходили з хати, й вона не могла пройти з веранди у сінці, та й могла б цього разу обізватися до колишньої свеї подружки; вже й руки з мисками холодцю перенесла через поріг у сінці, а очі як-то посварані поробилися: одно дивиться, як би це з цими бабами туто розминутися, а інше бачить Лагутиху у куточку на лаві.
Чого це вона так вподобала того куточка — Ярині у голову не вкладалося. Одна лава, поздовжня, заставлена більшими мисками, а коротша — впоперек, то на ній зо дві миски стояло, бо далі ж стіл затуляв; то Лагутиха всілася з другого боку лави, об столик трохи рукою обіперлася — та й добре їй.
Ярина вже й визначила, які сиві коси у Ленки, та як вона їх дбайливо позатуляла тоншою спідньою хусточкою (верхню, грубшу, вона трохи попустила назад), що тільки смужку біленьку на лобі та ще трохи волосся біля корінчиків видно,— так не розбереш, що то білі коси, подумаєш, що то все лоб.
Але цих зо троє бабів, нащжених уже, застібаючись на ходу, та дякуючи господарям, і згадуючи покійницю ("хай земля буде пухом"), усе ж таки поступилися, щоб Ярина пройшла з холодцем, бо вони знали, скільки людей іще жде, й це треба дати людині дорогу,— їй аж легше зробилося, коли вона й спиною уступила в сінці, бо наче Лагутисі щось надумалося подивитися трохи вище й вона була б якраз роздивилася її в очі.