Чим ти міг зарадити? чим? коли стронцій в кістках у них замінив кальцій і єдиним бажанням стала нехіть жити; вони, донедавна дужі, сільські, роботящі люди, стожильні і тяглові, чужі всякій зніженості, тепер дивувалися кволі, що вдень притискала їх до ліжок і відбирала дар мови; вони могли тільки гибіти, напіврозплющено й тупо, на зсуканих гнилим мотуззям, брудних простирадлах, самі немиті й скелетні, з усохлими вглиб очима,— гибіти і боятись всього: власного голосу, кроків на вулиці, дільничного міліціонера з скаргами про дебоші, сусідів з погрозами відправити на принудлікування, всякого тупоту коридором, повз дверима, вжикання ліфта і його зупинок на їхньому поверсі, раптового скреготу в кранах, боятись, тремтіти ввесь день і поночі, коли час вимирав насправді, знаходити випивку, наливати по пів стаканюри, пити, ковтати слину, помаліше наливати знову, оклигувати, оживати і з висоти життя, з висот безпросвітку прагнути вбивства чи скону; і вити, скрикувати, бити і битись об стіни; ти б хотів бачити того, хто посилав їх мити прип’ятські вулиці, мити будинки, мити площі і звозити землю з газонів, мити величезні гасла й дахи, під якими ніхто ніколи не житиме, мити проспекти, райкоми і самим вмиватися радіоактивним брудом; вмиватися радісно й жадібно, немов задурно потрапили на курорт з цілющими грязями; вмиватись і відчувати, як їм полегшало!— так їх прогіпнотизувала пропаганда; ти бачив генсеків і підсеків по чорновізору, спотворених при трансляції, розгойданих у просторі на електромагнітних хвилях, якихось ніяких, часом невтомних, часом усміхнених на всю людоїдну мордягу, часом таких душевних по-батьківськи, часом таких співчутливих по-народному, іноді таких суворих за партійним звичаєм, часом таких втомлених, з печаттю чесно виконаного обов’язку, часом таких уважних до рядових граждан на вулиці, часом таких розкутих в оточенні охорони, що крутить динозаврячими голівками, немов недавно воскреслими з минулого і тому їх мучить ландшафт, і вони озираються й роззираються так подивовані нагло,— по ящику ти бачив тих, часом схильних до говорильні, усміхнених, в таких красивих, інтелігентних окулярах, але безсовісних обов’язково, безсовісних завжди, бо інших, інакших зроду не допускали до престолів; але тепер, вночі, ти хотів би зблизька побачити їх і послати утішителями на сьомий поверх; нехай би їм там вивернули в штанах кишені, витрусили піджаки, пропили їхні депутатські значки й недоторканість, розчерепили мозгівню недопитою пляшкою— нехай би вони їм віддячили, своїм поганяйлам; а так от дякують тобі, і добивають своїм вайканням, хрипом, ївканням і садистичною душозгубою впродовж ночі; вони знають, що хтось їх чує— і той їм винен; да-а, якби ти послав до них останнього партсека, вони б його в задницю цілували— і дякували за квартиру й за пенсії, і за всьо хароше, коліхтівноє, братскє, за всьо самелучшеє, что тада с намі било в прошлом...; вони б останній, намародерений хлам продали і з шкури б вилізли, щоб пригощати його і дякувати, за оказаную почесть, дякувати і вибачатись, що так скромно; такоє осударство развалілі ці сволочні, прадажні пісакі! таку подорвалі промишліность, такі достаткі развурувалі, шо нас аж трусіт всю ноч; до такого нас довєлі, сволочі, што прям угастіть вас нєчім! звіняйте, звіняйте, вот в другий раз, пєнсію коли получім, тоді б ви зайшли! ох і дали б ми гарі! шоб ви токо знали: як ми вас любім! за ваші окулярікі, за ваше радіме пятнишко, за ваше ліцо, довєрітєльне й ласкове, за то, шо ви нас послалі туда, вирвали, так сказать, із вєчних помий і свинарень, і вивєлі в пєнсійонні люді! за то, шо ви билі і єсть такой, і помнітє нас, трудящіх,— і от заходите, як до собі рівних; і, кланяючись доземно, вони б проводжали його з сльозами. А ти хотів глянути в генсечі балухи— от ще мислення смрадянського журналіста, яким ти не був ніколи— ти хотів чесно і благородно звести ката із жертвами, і що з цього вийшло? а насправді було б ще простіше; вони б подумали, що це біла гарячка, і прибігли б до тебе, і довго билися б ногами й головами, ліктями, знову ногами, з п’яти, билися б об двері й просили випити— інакше капець; на твоїй совісті здохнем, сука! і ти б оддавав останнє, а партсек посміхався б на кухні до ввіреного йому народу, що розбуджений стуканиною збігся на сьомий поверх і застав там таку оказію: всі ці каліки з калік, інваліди з інвалідів, сліпці з сліпців, нещасні з нещасних, що вже сто років ні їм, ні батькам їхнім, ні дідам, ні прадідам, вже століття, не платять ні зарплат, ні пенсій,— більшість так і повимерла не дождавшись, а гроші заповіла на розбудову саркофага, щоб там і музей був і мєморіал, і вєчний огонь, все, як положено,— всі ці, приречені, стиха клянчать: з наших копєйок, може б ви десь там спитали, може б шось цяпнуло нам, пойміте, сіргєйовіч, надо платить за квартіру, за тоє, за сьоє, за всьо платить зараз нада! а ми сто лєт адіноко виглядаєм наше кровне, просто спасу немає вже; елєктрік все ходить і ходить— і одключає нам свєт; і подивитись тєліка, одійти від цих ожиданій вже немає возможності; от ми і їздимо бригадами, вахтами, коліхтівами, сем’ями, з друззями, з дітьми туди, за колючу проволоку, і привозимо, хто шо вигребе; якісь гриби, якісь ягоди, якісь нужні вєщі, якесь цвітне залізяччя, якесь м’ясило, виміняне на горілку в браконьєрів; везем, наш батьку, бо ви нам стоко пообіщали, ну, і дали немало, ну, а тепер підлатуємося звідти, з-за колючки; якби не той рай, вся б країна пропала! це точно; то наша остання надєжда— стільки звідти привозим всього, пощитай на наших товарах тримаюця люди! там, за дротом, повним повно всього! там всьо є штотихоч! бо самі пойміт, туди стільки грошви упарили, стільки всього закопали, що не вродити не може там— сключітєльне мєсто! і в розтривожених вдячністю очах генсека знов спалахнуло б почуття чесно виконаного обов’язку: він подбав про народ; він не покинув його напризволяще. А тутай наспіли б і самі хазяїва— він і вона— обережно протиснулися б через натовп, знову вибачились за беспорядок, під години споліскували під краном єдину, залапану і чорну всередині, мов нею пили дьогтярну ніч, гранчасту стограмову чарку, і наливали б повну, аж перепліснули б на стіл, і припрошували б з притиснутими до грудей руками, й німо, напівроззявлено дивилися як він п’є, спохоплювалися, вже як рідні перед ріднім, і, сплеснувши в долоні, діставали останню рибну консерву з давно поламаного холодильника, інкубатора тарганів, і просили не відмовити, не погидувати; це, сіргеїч, ще із виданих вами пайків, бережем для самих торжествених случаїв; їжте, їжте, пригощайтесь, ми вже вечеряли; їжте, повинна бути хароша кансервочка; ми якшо то, потім попробуєм трошки; їжте, їжте, кушайтє тоїсть; і, коли він їстиме погнутою алюмінієвою виделкою з консерви, поволеньки так, поволі, півгодинно розжовуючи одну маленьку рибку, ті двоє напівскелетів вже осміліють геть і заходяться дякувати, дякувати звеселіло, дякувати, перебиваючи одне одного; дякувати і партії, і дорогому правітєльству, і лічно, лічно вам, дражайшій міх’їлсіргєювіч, от всіго сєрца, лічно вам благодарствуєм, шо ви нас туда послали, заплатили капітальнєйше, і там нормально кормили, і поїли газірованою водою; ми там хоч пожили один раз без нагая, бо все начальство до нас по іміотчеству обращалось, все просили туди сходіть, туди пролізьте, житуха була тошонада; ну, а народ наш ласий на дармове, це ні для кого нє сікрєт уже, от і напхалося туди повно— і нас, понімаєте, вижили; но ви про нас не забули! і дали нам трьохкомнатку; лічно, сєрдєчно, спасіба вам; спасіба як рідньому татові; спасібочки вам, нінаглядний родітєль! так получилось, січас ми тут, но ми можемо снова, коли захочете, коли тра, коли десь пчихне, загорить земля, відкриється дірка в пекло; ми б з радостю поїхати зараді вас, там виносити на носилках землю, валити, строїти, стірати, готовить жрачку; ми мігом; только пошліт; нє раді бабок чи льгот якіхось; нєт; раді чуства атвєтствєнності,— пайдьом і полностю аправдаїм довєріє; гість поплямкає, витре губи носовичком, посуне на край стола вилизану хлібом консерву, глипне по кутках, де б ще що з’їсти— кругом одне павутиння й затоптані недокурки— і з неохотою, бо тільки розпалив апетит, а поїсти любив він, любив попоїсти, з легким зверхництвом і роздратунком пообіцяє щось придумати, ідя навстрєчу пожіланіям трудящіхся, щось опщєствєнно полєзне, ударну стройку, опущену целіну, якусь аварію на крайній случай; бо народ же просто спивається од неробства, просто губить себе, гірш вражини; то чого не дать йому якесь благородне направлєніє? не послати на трудову битву, в атаку; в жизні всєгда єсть мєсто подвігу; народ наш— це не якийсь скучний, западний, закислий народець; народ наш хоче дерзать, героїти, рвать на собі рубаху— а не то спивається і надо спасать його сообща, політбюром, соотвєтствєнним постановлєнієм, німєдлєнно! і організувать йому високі целі, ударну стройку, канал якийсь чи аварію; сдєлаєм товаріщі. Присутній народ аж роззявить від передчуття спасіння— от коли їм, напевне, виплатять у вигляді підйомних сто літ очікувані пенсії, інвалідські пособія, компенсації за покинуте в зоні хазяйство!— а гість, користаючись заціпенінням, вийде в двері; ти стоятимеш на коридорі, коли він пройде повз тебе, немов реальний марксист повз привида, і натисне червону кнопку для виклику ліфта.
Ти перестарався; не того послав; що той горбатий? як кожен партсек, він зобов’язаний був живого життя не знати й забути все про живих, все справжнє і болісне, а залишити обіцянки, заклики й жеребцюваті лестощі, такі улюблені юрбиськам— і мислити історично, мислити дерзновенно, з розмахом, гідним великого народу, злютованого в жадобі: куди податись? для м’якотілих престол смертельний, як відкрите сонце для сухотника; такі там не виживають; світом правлять одморозки, пребезсовісні люди, бо тільки вони, до жебрацької крихти позбавлені знання життя, здатні виступати від його, життя безсовісного імені; і як їм тяжко корчити співчутливість при всяких аваріях, стихійних лихах з великими жертвами, при оголошенні ними загального трауру в зв’язку з підривом шахти (руками спецслужб, бо так шахтарі відмовлялись вилазити, а європейський банк вимагав такі виробництва згортати і надавав під це кредити, вже розтягнені по кишенях, а свій виробник закопувався глибше й глибше, ховаючись від приреченості) як їм тяжко на похоронах виголошувати співчуття сотням сімей і вдовам! якби хто знав: ще тяжче, ніж тим згорати, живцем у палаючій лаві; але такий вже тягар історії— і комусь його треба брати й нести, нести, як вирізану на спині й посипану сіллю зірку; ти перестарався, дарма ти послав до волаючих— ось і зараз рвуть жили на шиї: у-б-ь-ю-у-у! тро-нь-то-к-ко!— того партсека; лучче б послати на сьомий поверх реакторного батька, акадєміка аліксандрова, з голим черепом, з розковбасеними гембами, кінськоголового й вирлоокого— тип відверто садюжний— чого б не послати його від славної когорти учених? вони то все знають; розфаустщені розумом , розбещені владами; вони в двадцятому віці побили всі рекорди канібальства, ну, а шановного акадєміка аліксандрова, тєорєтіка й практіка, шо главно, його сам час велів причислити до їхніх святих; його світла пам’ять, його злодух із злодухів,— мощі нетлінно впочивають в землі, ждучи свого часу, коли їх виставлять для поклоніння ветераном тисячолітньої битви за приборкання саркофага,— його величні здобутки житимуть у віках; то чом би його не послати на сьомий поверх? він втішив би доздихаючих; а може прах його розвіяли над тридцятикілометровою зоною? щоб припинити ланцюгове пекло їх світлоносним зарядом; а може попелом з нього посипають голови його сподвижники, щоб наснажитись покаянно на нові дерзання? а може він ще живий і мислить про всіх нас, незгірше партсека; мислить, яку б ще вчворити оказію на кагановичевій батьківщині, біля ріднесенького кагановичевого села, щось похлєщє голода і примітивних аварій? така головата лічность не може покинути нас по-сирітськи, ображено й тихо; він все пробачив нам! всі наші нескромні нєсправєдлівості, всі наші вспильчіві закиди! бо він, не ми; він знову мислить; на сєй раз він всьо обдумав і предусмотрєв— і скоро виступить по тілівізору і запропонує знову...