– Від Мирона.Замовиш по ньому службу, але не кажи, як він умер.Єретики – теж люди, а Бог – милосердний.
— Бог милосердний, — повторила вона. – Але я не допильнувала Ілька...
— Ти сама ще дитина.А се хто там у тебе?
Вона завстидалась:
— Не знаю, кого Бог дасть...
— Я можу сказати, хто.Хочеш?
— Ага.
— Тільки обіцяй, що не віддаш своєї дитини до монастиря, як твій батько віддав Мирона.Сама видиш, що з того вийшло.
— Не віддам.
Я одразу їй повірив.Мала такі очі, як у брата – сиві й трохи зимні.А мені просто нестерпно захотілось відчути порухи нового життя. Я не міг мати своїх дітей.Такі, як ми , безплідні.Я наблизився і поклав долоню на її живіт, а перед тим спитав:
— Чоловік до тебе добрий?
— Добрий, — з дитячою щирістю відказала вона. – Дуже добрий!
— Бо якби був недобрий, то я забрав би тебе до себе в Добромиль, — пожартував я.
І таки забрав би.Я доторкнувся її живота під грубою сорочкою з коноплі й відчув, як вона вся напружилась.
— Не бійся.
Під моєю рукою билося серце майбутнього.Воно ще належало жінці з тоненькими руками й ногами, яку мучив молодий голод.Я чудувався і жахався.Бо в лоні цієї жінки визрівав цілий світ, інший, ніж той, у якому я жив досі.Устократ неспокійніший, небезпечніший, пересичений зрадами, насильством, жадобою.У ньому, здавалось, неможливо буде вижити.І якби я міг проспати років сто чи двісті, я б це зробив, аби не бачити зловісних знамень у небі, кривавих битв, братовбивчої війни й облуди...І якби я міг вмерти, то вмер би просто зараз, біля ніг тієї жінки.І відкрилося мені моє призначення: якщо врятувати хоча б
одну істоту, то разом з нею врятуєш цілий рід — дітей, онуків і правнуків.І я вступив з цим дитям у новий, сімнадцятий вік, жахливий і прекрасний, бо почув під пальцями пісню життя, яку так довго шукав.
Добромиль , 1949 рік
— Тихо, не кричи!
Жебрак, що заснув під муром костелу, не збирався кричати, однак у його гвалтовному порухові було щось від загнаного звіра, котрий не може гідно прийняти смерть, бо не готовий до неї.Перед тим він так гарно спав у теплому сірому передранішньому світлі, й міг би спати ще довго, і пропустити те, чого не повинен був пропустити, — якби його не збудив Купець з Добромиля.Постав таким, яким уявляв його собі цей бідний чоловік статечний, в літах, з бородою, вбраний у все темне.Чогось бракувало в тій одежі, якоїсь дрібниці – золотого кружала з витисненою на нім бджолою.Він аж витягнув шию, намагаючись розгледіти його в складках одежі на грудях.Переконавшись, що жебрак прийшов до тями, Купець мовив заспокійливо:
— Не бійся, Антосю!
На що той, лежачи, відповів:
— Чого мені ще боятись, пане? Більше нема чого...
— А болю?
І правда, болю Антось боявся, як і кожен живий чоловік.Якби кожен міг звикнути до болю, то був би сміливішим.
— Вставай, підеш зі мною! – сказав Купець з Добромиля. – Підеш?
— Добре.
Дощ майже скінчився, але з надміру води постав туман, білий і густий, як щойно видоєне молоко.Антось не питав, куди веде його Купець, може, навіть вмирати. А коли й так, то смерть не буде тяжкою."Ех, — думав, зітхаючи, — коби ще раз увидіти Слугу з Добромиля!" Серце його почало наповнюватись урочистою радістю.Тільки не хотів, щоб Слуга бачив його таким нендзним і брудним.Попереду шуміла невидима ріка і дорога мала вивести їх на кладку.Антось ледве встигав за Купцем: боявся, що коли той щезне в тумані, їхня стріча виявиться усього лиш сном. Коли дійшли до ріки, Купець вповільнив ходу, і тут перед Антосем постала проблема: він не знав що говорити, бо усі слова,які міг би сказати, здавались йому немудрими..Та й був певний, що Купець знає все, бо той ніколи не полишав Добромиля надовго.
Ріка була переповнена дощівкою і страшна.У такій воді втопився колись хлопчик Ілько, найменший брат Мирона-єретика.Вітер зніс його з кладки.Не з тієї, а там, нижче.Тіло знайшли в корчах, коли вода вже спала.
Купець ступив на кладку, що здригалась від потоків, й поманив за собою жебрака.Той подумав, що буде вмирати у воді.Плавати Антось не вмів.
— Стань тут! – наказав Купець з Добромиля, перекрикуючи шум води.
Жебрак щосили вчепився у дерев"яний поручень.
— Дивись у воду!
Той зажмурив очі, а коли насмілився їх відкрити знову, побачив, що вода прозора як шкло і все мерехтить у білому неземному світлі. Вода рухалась, але поверхня її залишалась гладкою.Дно ріки було вкрите жовтим піском, пересмішаним з дрібним камінням.Там ще було щось.Голова. Бігме, відрубана голова молодого чоловіка з чорною бородою і шкірою, вибіленою водою.
— Ти можеш її для мене дістати? – спитав Купець з Добромиля.
" Чия ж це голова?" – подумав жебрак, котрий раніше був підручним у ката і мав за се покуту.Кат не мав, а він мав.Такий Закон. Світло, яке линуло звідусіль, омивало Антосеву пам"ять.Він побачив своє попереднє життя завше приниженої вбогої істоти, і зрозумів, що воно мало сенс і було певною мірою навіть величне.Нічим не гірше, ніж у якогось шляхтича.Звісно, не рівняв себе до панів: просто і його життя чогось вартувало.Спершу не міг пізнати голови, бо рух води і глибина змінювали мертві риси обличчя."Е, хто б то не був!" – подумав жебрак, чия велич полягала в смиренності, у тому, що удари, які діставались йому, не діставав хтось інший, і він умів їх зносити, хоча й боліло, дуже боліло...
— Добре, — відказав Антось. – Дістану.
Бо ж Купець з Добромиля – дух і не може цього зробити.Щось легенько підштовхнуло його в спину й Антось полетів у воду, проте не сторч головою, а ногами донизу, й дуже повільно.Мав уже торкнутися води, але вона розступилася перед ним і чоловік опинився у кам"яній студні, тільки то була не звичайна студня, а соляна, і звідти чулись стогони й крики, як у пеклі." То не може бути вічно! – обурився він. – Ці люди давно уже всі мертві." Далі якась сила піднесла його знову догори . Він опинився на дні ріки, на м"якому піску, і поруч лежала відтята голова..Антось вхопив її, притиснув до грудей і став повільно підійматись догори.Дужа рука вхопила його за комір і він опинився на другому березі.Після теплої води його обпекло вранішнє повітря.
— На, вкрийся, — сказав Купець з Добромиля і накинув на чоловіка чорну широку кирею, знявши її з себе. – Ти все зробив добре.
— Вони мали бути мертві! – пробелькотів Антось.
— Звісно, мертві.Ти їм би нічим не поміг.Давай сюди голову мого брата, Купця з Перемишля!
Антосю одразу стало легше, бо увесь час його мучило, що то ним нагостреною сокирою було втято голову.Виходить, ні.Він злякався, що може виявитися більше непотрібним Купцеві з Добромиля, і той зараз просто зникне разом з головою в непроникному тумані.І він залишиться сам, хоча більше не може біти сам.Чоловікові мусить колись увірватися терпець.Антось обгорнувся киреєю, м"якою і теплою, як літня ніч, не зводячи змучених очей із Купця.Той поставив голову на траву, сів навпроти й мовив:
— Не спи, брате, прокинься! Маю тобі щось сказати.
"Звісно, — подумав Антось. – На те я виніс голову з ріки.У воді не можна говорити."
Повіки в голови затремтіли, і гримаса болю скривила біле як папір лице. Але перше розтулились уста:
— Шкода, що я не можу видіти тебе, брате.Але чую.Що ти хочеш мені повісти?
— Хочу повісти тобі, що весна, і бджоли вилетіли з вулика.
— Слава Богу! Так і перше було.
— Скажи мені, брате, де Золота Бджола? Чи не втрапила до рук ворога?
— Що ти, брате!
— То де ж вона? Де ти її сховав? На дні ріки?
— Зазирни мені в ліве вухо.
Антось побачив,як добромильський купець нагнувся і простяг руку до вуха голови, витяг звідти шнурок, на якому висіло золоте кружало.Йому аж очі засліпило.
— Добре придумав , брате! Дякую, що вберіг.Чи не хочеш щось переказати брату своєму, а моєму Слузі, котрий зараз розповідає твою історію в Добромильському монастирі?
— Не треба. Не до нас йому нині.Довго я чекав, що ти прийдеш по сей знак.Видно, найшов мені заміну...
— Ні, се потрібно для справи, котру має зробити слуга з Добромиля.Він і сей чоловік-покутник, котрого ти знаєш.Він гострив колись ножі й серпи на торговиці в Добромилі.А тоді побачимо, чим усе обернеться...
— Хіба ти не знаєш?
— Звісно, не знаю! – знизав плечима Купець з Добромиля.
— Ти – мудрий.Пусти мене назад у ріку.Тут мені зимно.Шкода, що не можу вам нічим допомогти...
— Ти зберіг Золоьу Бджолу.Доки ми її маємо, доти будуть бджоли, що кусають, не гублячи жала...
Він узяв голову в руки, поцілував у чоло й опустив у прозору воду ріки.Одразу щось зашуміло , і ріка перетворилася на швидкий ревучий потік, що всі звали Вирвою.
— Ну, що? – звернувся купець до Антося. – Ходімо! Чи, може, дати тобі грошей і відпустити?
— Ти сам, пане, знаєш, що мені потрібно більше за гроші, — тихо відказав жебрак.
— Се не в моїй силі! – остро відрізав Купець. – Лиш у твоїй.Ходімо! Більше дощу не буде.
І коли вони ступили на дорогу, що піднімалася до монастиря, Антось, котрий ніколи не вмів щось сказати до ладу, раптом заговорив так гладко, як по-писаному.Ніби вона змила разом з жебрацьким брудом і дрібними гріхами ще й незугарність мови, та й голос більше не був жалібним голосом прохача, а сильним, високим, хіба що, може, трохи писклявим.
Добромиль , 1604 рік
— Ви би виділи, ваша мосць, який пишний був колись ярмарок у Добромилі, і кілько там приїжджало люду, і хоч кожен балакав по-своєму – турок по –турецьки, мадяр по— мадярськи, німець по-німецьки, але й розуміли один одного, як не дивно! Я вже тоді не був підручним Савки.Точив людям ножі, ножиці, серпи, часом шаблі, тільки від сокири мене вернуло, самі знаєте чому.Ну, відколи зітнули голову тому єретику Мирону.Мати Божа!
Антось затнувся і з острахом глянув на Купця з Добро миля, наче боявся, що той розсиплеться від імені Матінки Божої.Той хіба засміявся:
— Мов далі, Антосю! Можеш навіть пацір проказати.Нам се не шкодить.
— Чого б я мав тепер пацір читати? Я його тілько на ніч читаю, або в церкві.Ви, певно, чули про ту страту?
— Виджу, ти настрашився бурі...Таке буває, коли дух виходить з тіла без охоти.Чим сильніший дух, тим більша буря.
— Я тоді не знав того, — сміло відказав Антось. – Значить, так.У той час, про який я оповідаю, на Сліпій горі стояв один замок, трохи нижче – другий, а торговиця збиралася довкола ратуші.Певно, наш вельможний пан Гербурт, староста добромильський, не видів, що діялося в самім низу.А ми думали: він — як янгол-хоронитель над нами усіма.На люди не показується, однак кожний знає, що він пильнує.Як тільки якась суперечка між шляхтою або хтось непоштиво обійдеться з чужим купцем, одразу з"являються стражники: розженуть, а винних до Замку приставлять.