Тільки нехай мати на тебе три дні не кричить. Ніби в Комбінатному буває якесь волшебство!
Життя ніколи не було, а зараз, коли комбінат не працює, то взагалі й не життя, і не смерть. Комбінатське начальство здає верстати на метал, а людям від того нічого не перепадає. Грошей нема, нічого нема. А на Лінку платять пенсію. Нещасні п’ятнадцять гривень, але щоб їх отримувати, треба щороку тягати оте нещастя до поліклініки аж до Новожахова, бо там наш район. І цієї осені в тій поліклініці ми зустріли одну жінку, вона свою теж привезла на комісію. А в неї теж така як, Лінка, тільки трохи краще сидить, вона у них на базарі могла просити, і їй подавали, добре подавали! Хворим дітям добре подають, особливо молоді жінки: думають, що відкупляться і в них таке не вродиться.
Так от, зустріла Підгубна ту жінку з дочкою, яка розповіла, що Люба останнім часом стала малювати картинки і продавати їх американцям. Вона так і казала Підгубній: приходь до нас, подивись, що Люба малює. А малює та Люба, треба вам сказати, таке, що і в страшному сні не примариться! Щось намаже яркими красками, а згори ще й олівцем. Але зараз у американців на таке мода, вони за таке платять аж по п’ятдесят їхніх зелених грошей!
Про це Марія розповіла сину Юрі і він цим загорівся: давай і собі такі картинки робити, а скажемо, що то наша хвора Ліна. Він іще їздив до Новожахова, хотів навідатись до них, його, правда, не пустили, то ходив до їхньої художеської школи, дивився на її картинки, а потім сказав: ми з Ліною теж таке намалюємо. Було б роботи. Він взагалі розумний хлопчик: послав матір дізнатися, коли та жінка, що купує картини для американців, знову приїде до Новожахова, і каже: коли вона буде ночувати в художеській школі, я пущу туди скаженого щура. Він таке вночі наробить, що ніхто там спати не зможе.
– А що таке скажений щур?
– Це такі щури, що живуть у покинутих їдальнях. Чим їх не годуй: чи щурячою отрутою, чи товченим склом, а їм воно тільки на користь...
І раптом із сусіднього приміщення лунають крики. То голос Риженка та ще якийсь жахливий голос. Лариса і Підгубна кидаються з кухні до коридорчика, що веде до іншої кімнати, тої, де сплять хазяї цього нещасного мешкання.
– Ларисо, тримай це і дай мені мила. Швидше! – Риженко простягає Ларисі платинові сережки з діамантами. Це ті, що носила покійна Мар’яна Хрипович до свого останнього дня.
–.Навіщо тобі мило? Де я тобі візьму?
Риженко стоїть на порозі кімнати, звідки йде жахливий сморід і лунає неперервний жалібний звук. У досить-таки великій кімнаті дуже тісно не стільки від меблів, як від шмаття, наваленого на підлозі, на спинках стільців і ліжок. В одному з ліжок головою до входу лежить хвора, її голови, власне, не видно, видно накриті брудною рядниною ноги та напружені кістляві руки. Риженко хапає одну з тих страшних рук і каже Ларисі:
– Дивись!
На пальці – золотий перстень із великим смарагдом.
– Що ви тут робите! Навіщо ви пішли до хворої дитини! Хто вам дозволяв?
– На вашій хворій дитині – крадені коштовності! Якщо ви не хочете тут міліції, дайте мила, щоб я зняв з неї перстень!
– Які крадені? Які крадені? То Юра їй подарував! їй врач сказав срібні сережки носити, щоб знімати судорогу. Їй наша медсестра проколола вуха. А Юра виграв сережки в шахмати у діда в сквері!
– Що ви таке кажете, Маріє? Ці сережки платинові, а не срібні, і ви це прекрасно знаєте! Дайте мила, щоб зняти перстень! Я краще їй палець відірву, ніж буду пиляти перстень! Ці прикраси ваш Юра зняв із мертвої!
– Сашику, не треба, заспокойся, я тут уже дещо знаю, все це дуже страшно. Маріє, дайте, будь ласка, мила чи вазеліну, – Лариса сідає на смердюче ліжко нещасної Ангеліни і, долаючи огиду, лагідно говорить з нею:
– Ти ж знаєш, ці прикраси не твої. Вони належали іншій жінці. Ніхто тобі нічого не зробить. Тільки віддай не своє. Дайте мила, Маріє, а то ми їй і справді зробимо боляче.
Підгубна зі стогоном дає Ларисі тюбик з вазеліном, Лариса змащує палець тої істоти і обережно знімає персня.
– А тепер скажи мені, Ангеліно, звідки в тебе ці прикраси?
– Вона не вміє говорити, – стогне Підгубна.
– Але ж ти можеш казати "так" чи "ні"?
Ангеліна киває.
– Отже, це Юра дав тобі їх?
Ліна заперечливо хитає головою.
– А хто? Хто? Вони в тебе давно?
– Ні.
– Тільки з кінця минулого місяця?
Ліна не розуміє.
– Недавно?
– Так.
– Ну а звідки?
Ангеліна щось напружується вимовити. Лариса сидить на краєчку її ліжка. Риженко стоїть поряд, гидливо відсторонюючи від себе руки, які вимазав слиною Ангеліни, поки виймав сережки з її вух, а Підгубна стоїть за спиною в Риженка і шепоче: чого не йде той Юра? Де він?
– Ангеліно, – повторює Лариса, – щоб не було гірше твоїй мамі, покажи, звідки в тебе сережки і перстень? Ти знаєш?
Ліна показує головою "так" і декілька разів намагається вимовити чотирискладове слово: у-а-И-а... у-а-И-а.
– Рукавичка? – вражено запитує Лариса, і хвора дівчина радісно киває головою: у-а-И-а! У-а-И-а!
– Вона любить казку про рукавичку, їй Юра її іноді читав, – каже Підгубна, – і в неї під подушкою лежить якась рукавичка. Ось вона! – Підгубна дістає з-під Ангеліниної подушки шкіряну рукавичку Мар’яни кольору marine.
– Ось вона, та рукавичка, яку ми тоді шукали в її помешканні в день сильного снігопаду, – каже Лариса.
– Але як вона потрапила сюди?
– Здається, я це зрозуміла... Зараз і ти зрозумієш. Маріє, де та картина, яку ви з Юрою хотіли продати жінці для американців?
– А можна десь помити руки? – питає Риженко.
Підгубна зі стогоном іде до кухні і дістає з-під столу дерев’яну дошку, грубо розфарбовану олійними фарбами. По безладному тлу кульковою ручкою незграбно намальовані будиночки, парканчики, чоловічки, прапорці...
– Це імітація Козової, – пояснює Лариса Риженку, – зараз розкажу більше.
Ангеліна знову кричить жалібно і нестямно. Крик ллється хвилями, поштовхами, ривками.
– Ну що кричиш, ніби рожаєш! Зараз дам тобі твою кашу. Нема Юрки, він би хоч погодував тебе, – каже Підгубна і суне до кухні, а переповнені моторошними враженнями шукачі істини йдуть до відведеної їм кімнати, за яку заплатили по п’ять гривень з носа. Лариса коротко переповідає Риженку розказане Підгубною. Кладе сережки до рукавички – останній машинальний жест Мар’яни – ховає рукавичку, перстень простягає Риженку.
– Тримай. Я знаю, що це твоє.
– А я й не знав, що ти в курсі.
– Мар’яна іноді любила похвалитися своїми успіхами... Тільки на які гроші ти міг студентом придбати таку річ?
– Украв у підстаркуватої тітоньки. Мені було вісімнадцять років.
– А сережки їй дарував Чеканчук, коли повернувся з золота.
– Вони могли бути твоїми, – зітхнув Риженко.
– Не треба про це. Життя назад не вернеш. Що будемо робити далі?
– Йдемо звідси геть. Нас попередили, що нам наші десять гривень не повернуть.
– Чому ти раптом поліз до тої кімнати?
Риженку просто набридло сидіти без діла у незатишній кімнаті, набридло, притуливши руки до обличчя, дивитися крізь темне вікно на мертву грудневу клумбу перед будинком, поки Лариса вела задушевну розмову з хазяйкою. І він вийшов з кімнати в темний коридор, угледів світло у щілині, відчинив двері й побачив ту кімнату, де все щойно відбулося. Перше, що впало йому у вічі, був знайомий жест жіночої руки. Вразила рука, повернута так, як це робить жінка, коли милується перснем на пальчику. О, який знайомий йому цей жіночий жест, однаковий і в розкішної красуні, й у нещасної недоумкуватої потвори!
Вони зібрали речі, яких, власне, й не розпаковували. Риженко подав Ларисі леопардове пальто. Лариса одягла берета, підмалювала губи, хоча зараз це не мало ніякого значення. Зараз тільки восьма. Ми можемо встигнути на електричку до Червоних Криниць. Можна зійти у Дружбонародівці, заїхати до Кубова, і він прийме нас з усім шиком. А можна їхати далі, до Червоних Криниць. Там теж велика станція. Може, вночі йтиме поїзд на Київ.
– А як бути з хлопцем? З убивцею?
– Зараз я напишу йому записку. Якщо він вернеться сюди.
Вони вийшли в коридор, а Підгубна вже закінчила годувати Ангеліну.
– Ми йдемо, Маріє. Ні, ми не просимо назад гроші за ночівлю. Хай вони будуть вам. Мені дуже шкода, що я не дослухала вашу розповідь. Особливо цікаво, як Юра упіймав скаженого щура, як його доніс до мистецької школи.
– Він його упіймав у комбінатській їдальні, а довіз у літровій банці з капроновою кришкою.
– І він не здох?
– Ні, навпаки, він став ще лютішим!
– Але ж там учаться діти! А може, когось із них скажений щур налякає, а то й покусає?
– У тих дітей прудкі ноги! Вони можуть втекти. А ми нікуди не втечемо звідси від нашої сучої долі.
– До побачення, Маріє, нам нема чого вам сказати.
– Ну то, може, дасте трошки грошей?
– Давайте, ми купимо у вас картину, що ви робили для американців? Скільки ви за неї хочете?
– А та, з Києва, сказала, що її тільки прибити на дверях нужника.
– Ну, то можна так узяти?
– Та беріть! Юра її ногою футболив, він таких багато наробив. Беріть, як вам надо.
– І останнє. Ось записка для Юри, як він вернеться.
– Та він скоро вернеться, почекайте трохи! Може, він пішов до Ірини Павлівни, учительки... То ви таки йдете? А то б, може, лишились на ніч? Де вам по темряві ходити? Ще впадете на рейки, як та, що теж ночувати не схотіла.
Коли вони нарешті вийшли на вулицю, Підгубна наздогнала їх і сказала, що вони обіцяли трохи грошей, і Лариса сунула їй двадцять гривень, які, вочевидь, перекривали найсміливіші надії жінки.
Вони рушили вздовж колії, дорогою, якою, певне, ішла Мар’яна, обурена тим, що її затягли до цього смердючого кутка, обурена цими людьми, межі тупості яких не зможе описати жодна антропологічна праця. Але, мабуть, найбільше вона була люта на себе, що її підвела неймовірна інтуїція і вона повірила тупій бабі, яка приїхала в Новожахів і сказала, що її дочка теж хвора і теж дуже добре малює, приїдьте, подивіться, до того ж у мене дуже хороша чиста кімната для гостей і зовсім недорого. Мар’яна не знала, що в усьому був винен скажений щур, який не давав їй спати в кімнаті для приїжджих. Вона йшла по доріжці понад колією, праворуч була колія, а ліворуч – кущі й дерева. Було мокро, брудно, але тепло. Вона йшла швидко, вона не знала, куди їй подітися з цього смердючого закутка.