Не хотів його брати отаман, але впросився.
Ішов поруч, маленький, горбатий.
— Втомився? — час від часу питав Олекса.
— Ні, не втомився,— запевняв хлопець.
Та Довбуш бачив, що йому важко йти. В грудях хлопця свистіло, чоло вкрилося потом. Тільки очі, великі, глибокі, як озера, дивились віддано, світилися любов'ю.
— Казав я коня взяти — не хотів, а тепер, от бачиш, іти не можеш.
— Можу, отамане, можу.
Сіли перепочити. Відпочивали, як хто хотів. Були такі, що полягали, і дехто одразу ж заснув, хоч у лісі було вогко. Хто курив люльку, хто закушував.
Довбуш сів, сперся спиною на стовбур старезного бука, що шумів вже добре пожовклим листям, поклав перед собою бартку і, тримаючи обома руками кінець Топорища, задумався. У такі хвилини ніхто з опришків ^о нього не озивався, щоб не заважати. Уночі мало бути виконане нелегке завдання. Але воно не видавалося йому небезпечним, інакше не взяв би з собою Фоку.
Сидів, думав про свою майбутню жертву. Хто такий
Гедалі? Лихвар, вискочень. Доробився багатства спекуляцією та здирством. Замолоду торгував клоччям, яке скуповував по селах, а згодом орендував корчму, потім поле, і нарешті став таким багатим, що позичав гроші за проценти панам і підпанкам довколишніх сіл та містечок, таких, як Косів, Кути, Пістинь, Яблунів. Мешкав у Ясенові, у великім новім домі. У тому Ясенові, де доробився багатства. Вірив, що саме Ясенів — його щасливе місце.
До панів не пхався, бо гоноровита шляхта його зневажала, хоч і позичала в нього гроші. Тримався такого правила: плюнуть тобі в лице — можна витертись, головне ж, щоб з цього мати гроші. Нічим не нехтував, тільки б гроші! Тільки б гроші!
Перед тим, як увійти в село чи будь-який населений пункт, Довбуш завжди висилав розвідку. Ішов у розвідку досвідчений опришок, звичайно перебраний старцем, іноді купцем, а то й жінкою.
Сьогодні пішов у село Палій. Повернутись мав, як смеркне. Його чекали. Трохи розпогодилося. Дощ ущух, і надвечір показалось навіть сонце. Зараз воно вже зайшло, і стояли сутінки.
Довбуш покликав до себе Фоку.
— Не боїшся, легіню хороший, того, що має бути за годину, за дві?
— Ні, не боюся,— твердо відповів хлопець.
— А ти в людину вистрілив би? — спитав, усміхаючись, отаман.
Фока не збентежився.
— Коли б вас хотів хто стрілити, я вбив би, а так...
— Що так?
— А так, без причини,— ні.
— Чому ж?
— Бо жити кожному хочеться,— сказав щиро хлопець.
— Правда, сину...
Довбуш рідко називав його так. А сьогодні назвав. Думки горбаня збігалися з його думками. Він дуже любив життя і не дозволяв опришкам вкорочувати його людям без найгострішої потреби.
— А звіра стрілив би? — спитав знов Фоку.
— Хіба що лютого, — відповів Фока,— а нехижо-го — також ні.
Вірно,— промовив по довгій паузі Довбуш.— Усе
хоче жити, найменша мушка, комашка. А знаєш, який найлютіший звір? Фока не знав.
— Найлютіший звір — багач. Оті пани, що ми з ними воюємо, найлютіші звірі. І то ми не всіх вбиваємо. Я лиш забираю у них те майно, що вони награбували у селян, учу їх, щоб покаялись. А вже коли не хочуть каятись — тоді стріляю. Так буде і з князем Яблонов-ським. Не кається, збирає проти нас військо, хоче метатися. Нехай спробує! — сказав гордо.—Але про це ми ще матимем час поговорити. Давай краще про щось веселіше. Що там наша Дзвінка робить? Га? Ти, хлопче, любиш її?
— Люблю,— сказав, червоніючи, Фока.
— Я знаю, і вона тебе любить. Десь усі очі за тобою прогляділа.
— За вами,— поправив Фока.
— І за мною, певно,— погодився Довбуш.— І я теж скучив. Як справимось добре з орендарем, підемо удвох до Дзвінки. Згода?
— Згода. Пантруватиму там в оборозі, доки ви будете в хаті.
Уже добре смерклось, коли вернувся Палій. Про його прихід дав знати криком сови вартовий. Палій прийшов веселий, бо приніс цікаву й несподівану звістку.
— У Гедалі весілля.
Це була справді несподіванка.
— Кого женить чи віддає за кого? — посипались питання.
Були ж бо це все учорашні сільські хлопці.
— Вояки є? — спитав Довбуш.
— Є.
Довбуш замислився. На виправу він ішов звичайно з певністю на виграш. А тут такої певності не було. Не сподівався весілля, а тим більше війська.
— І багато тих вояків?
— Двадцять чоловік з палацового війська якогось пана прибуло сьогодні на конях.
Це було краще, ніж коли б були смоляки. Вояків, та ще кавалеристів, людей, необізнаних з горами, Довбуш не так боявся.
— Не страшно,— сказав він.— Чого прибули?
— Охороняти весілля.
"Скільки ж то він має грошей, коли може оплатити двадцять солдатів і офіцера тільки за охорону весілля!" — подумав отаман.
— Кажуть, що він півроку готувався,— наче у відповідь на його думки, промовив Палій.— А гостей з'їха-лося не тільки з усієї Галичини, але й з Польщі і, відай, з України.
— Де ж усі помістяться? — цікавились опришки.
— Побудовано нашвидкуруч бараки для приїжджих,
— Чи самі євреї на тому весіллі, чи, може, й пани? — спитав Довбуш.
— Є пани з Косова, з Кут, є і ще звідкись. Багато наїхало шляхтичів.
Довбуш усе зважував, обмірковував.
— А де розмістив вояків? — спитав по хвилині.
— Стоять по хатах, на квартирах. У панському будинку тільки їхній командир і два вояки на сторожі.
Тепер Довбуш шкодував, що розділив свій загін на три групи. Як би зараз придалися вони тут усі! Яке багатство можна було винести звідси! Цими грішми можна б обділити три села! Почав собі дорікати. Стільки часу даремно морочився з отією княгинею, а не бачив, що робиться в найближчих селах.
— Чули, хлопці, що наш побратим Палій розповів? — звернувся він до товаришів, що тісним кільцем обступили розвідника.— То як ви скажете? Чи підемо на Ясенів, чи повернемо на гору Стіг?
— Підемо на Ясенів! — гукнули опришки. І заговорили, перебиваючи один одного:
— Підемо, куди поведеш нас!
— Підемо хоч на Ясенів, хоч на саму Коломию, хоч на край світу!
— Дякую вам файно, братики,— промовив Довбуш.— Думаю, що ми з тими вояками справимось. Не таких бачили. Вони нас не сподіваються, і це головне. Налетимо орлами. Треба щоб господар і гості не спам'яталися, єк заскочимо в хату: заберемо всі гроші — і в гори. Як не буде з їхнього боку спротиву — не убивати нікого. Особливо молодих. З них ще можуть бути люди. Але коли б хто з господарів або гостей зчинив опір або, боронь боже, убив кого з нас — дозволяю спалити все дотла, а з гістьми, з офіцером і Гедалієм дозволяю робити, що схочете. Вам, Даниле,— звернувся до Пугача,—дам повну волю. Тепер порадимось, що хто з вас має робити.
За якісь півгодини опришки рушили в село.
Здалека почули музику, що линула з відкритих вікон великого будинку під горою.
Будинок Гедалі був побудований на зразок панських палаців, розкиданих по великих селах Покуття, Будував його відомий в той час архітектор у стилі або, точніше, з натяком на стиль ренесанс. Мав колони з капітелями, пов'язаними в дуги.
Але всередині все було по-маломістечковому, без найменшого смаку.
Перед будинком було велике подвір'я, вимощене камінними плитами. Тут зараз танцювала єврейська молодь і гуртувались бідніші гості, що не мали доступу в покої. Подвір'я освітлювалося смолоскипами, а кімнати — багатими люстрами з безліччю свічок. Але завдяки снопам світла з вікон у дворі теж було дуже видно. Увесь він, із тимчасовими бараками, лежав перед опришками, мов на долоні. Бачили, що там повно людей. Врізавшись у цей натовп, можна було погубити багато не винних. А то ж була переважно біднота, яку не допустили до покоїв.
— Іти нам туди зараз ніяк не виходить,— сказав, зваживши усе це, Довбуш. — Треба чекати ранку.
— А вранці що? — спитав нетерпеливо Пугач.
— А вранці побачимо.— Довбушеві не хотілося говорити. В голові визрівав план дій. Подумавши хвилину, сказав: — Зараз пошлемо двох хлопців у розвідку. Піде Палій, який уже бував там, і Іван Бойчук. Завдання вам таке,— звернувся він до них,— Вистежити точно, що зараз роблять вояки і скільки їх. Коли погасять смолоскипи і втихне музика, слідкувати за ними, куди підуть відпочивати, скільки їх стане на варту біля дому, хто з гостей на ніч залишиться в домі.
Розвідники пішли. Почалося важке, напружене чекання. Недарма існує в народі приказка, що нема гірше, як чекати і наздоганяти. Довбуш залишався спокійним. Вірив в успіх. Обличчя його в темряві не було видно, але його спокій відчули усі, як відчувається невидимий спокій ночі. Він передався поступово і решті опришків. У ногах отамана примостився Фока. Він дрижав, як дрижать від холоду маленькі діти.
— Вже скоро, Фоко,— сказав Довбуш ласкаво, як батько.
— Пустили б мене в розвідку... Я пройшов би там, де не пройде інший. Мене ніхто не знає,— раптом сказав хлопець.
Довбуш аж стрепенувся. Як же це він не здогадався раніше? Та кращого ж розвідника і придумати важко!
— Ще не пізно,— сказав радо.— Зараз і підеш.
— Я їх дожену,— вигукнув Фока, зриваючись на ноги,— а не дожену, то там з ними зв'яжуся. А вже я все висліджу, все, що ви їм сказали! Мене назад не ждіть. Як тільки наші повернуться і скажуть, що можна йти,— рушайте. Я там на вас чекатиму.
Опришки повеселішали. Щось наче підказувало їм, що ось тепер, напевно, вже все удасться. Фоку поважали. До його порад прислухалися навіть такі, як Пугач.
У напруженому чеканні минуло ще години зо дві. В домі Гедалі почали один по одному гаснути вогні, втихла музика. Подвір'я спустіло.
Нарешті повернулись розвідники. Розповіли, що бачили.
— Військо стоїть на квартирах у селі. А при домі постійно лише двоє вояків. Офіцер ночуватиме в головному будинку. Там він і мешкає. На весілля приїхало багато довколишньої шляхти і панства — переважно господареві боржники. Зараз вони всі ще за столом. Вечерю закінчено, але не все ще випито. Напоїв всіляких — ріка. Як тільки вояки розійдуться по квартирах, Фока відчинить ворота. Взагалі, коли б не він, було б важко про все це дізнатися. Він, непомітний, як дитина, пролазив у всі діри. Був у кухні, був у бараку для гостей, випрошував у них гроші, вдавав дурника. Його обдаровували, ніхто нічого не підозрівав. А тим часом він вивідував усе, що треба. Двоє вояків стоять на варті у різних місцях. їх легко буде зняти поодинці. За це берусь я і Бойчук,— доповідав Палій.
— Коли можна буде обійтися...— почав Довбуш.
— Без убивства...— Палій вже знав, що казатиме Довбуш.— Постараємось.