І, мабуть, з цієї вдячности погоджується з її думкою. Але саму подяку висловлює так несміливо та незграбно, що Леся швидко перебиває його й повертається до своєї пропозиції. Отже, завтра вранці (годині о сьомій навіть), можна поїхати двома автомобілями до Мазуна. Пан Кавуненко сам увійде в дім, а вона лишиться на вулиці в своєму автомобілі.
— Добре? А тепер ідіть до Квітки, бо вона вже плаче. Добраніч!
Не подаючи руки, Леся киває головою й виходить із кімнати.
Гунявий якось заціпеніло йде за нею до дверей. Леся на порозі озирається й весело кидає:
— Та лягайте зразу спати, бо завтра треба раненько встати. Розбудити вас?
Гунявий чудно, помалу крутить головою й посміхається.
— Я не буду спати. Я піду гуляти.
Леся хоче щось сказати, але, глянувши на його лице, тільки хитає головою й зачиняє двері. Дійсно, куди ж з такими очима спати!
Леся чує, як трохи згодом Гунявий виходить із своєї кімнати, зараз же клацає ключ у його дверях, і легкі поспішні кроки протупують повз її двері...
Але, коли Леся, лежачи вже в ліжку, гасить світло, вона чує, що й сама не спатиме. Думки в темноті товпляться, переливаються одна через одну, як хвилі в бурю, розкочуються по душі пінистими патьоками.
Голова починає горіти, лице палає, — душно, тісно під ковдрою.
* * *
Ранкове небо бліде, із сизо-малиновим рум'янцем, як у старого волоцюги після п'яної ночі.
Париж сонно ворушиться, чухається, потягається. В каварнях на столах поперекидувані догори ніжками стільці. На вулицях тільки трамваї з робітниками та службовцями, автомобілів дуже мало. Через те два авта можуть їхати вулицями без затримок і зупинок. Автомобіль Лесі трохи відстає й зупиняється біля сусіднього будинку. А Гунявий підкочує під саме 23-тє число. Консьєржка з мітлою в руці й в окулярах стоїть на порозі.
Леся бачить, як Гунявий щось питає в неї, увічливо вклонившися. Консьєржка так само, як і її вчора, підозріло обводить з голови до ніг Гунявого поглядом і відступає в під'їзд. Гунявий зникає за нею.
Леся почуває дивну бадьорість і збудженість у всьому тілі (Трошки поколює в лівій скроні від безсоння, але це дурниця!). В душі дивна певність, що все вдасться якнайкраще. Вони порозуміються!
І те, що Гунявий довго не повертається ще більше підсилює цю певність. Значить, і консьєржка пустила до Петренка, і Петренко прийняв, і розмова йде. І напевне вийде з документами, напевне! От тільки ні за що не треба допустити, щоб Соня їх відняла в нього, "все щастя й спокій життя" його. Нізащо!
І раптом Леся бачить, як з під'їзду виходить Гунявий разом з якимсь товстеньким низеньким панком. Що за чоловік? Чого він тут?
Низенький чоловічок зупиняється, а Гунявий, уклонившися йому, прямує до свого авта. Сказавши кілька слів шоферові й навіть не глянувши в її бік, він сідає в свій автомобіль. Автомобіль зараз же пнеться задом, повертається й наближається до Лесі. Вона з напруженим дивуванням слідкує за ним у віконечко. Коли авто з Гунявим рівняється з нею, вона бачить голову Гунявого, що робить їй знаки їхати за ним.
Леся чує, як тоскна тривога охоплює її. Вона дає наказ шоферові й майже лягає на сидінні — зразу з'явилася страшенна втома від безсоння. І навіть, здається, вже не цікаво, що саме там сталося. Ясно тільки, що все провалилося. З одного погляду на його обличчя це стало ясно. А як саме, чого саме, хіба не однаково!
Але коли її авто зупиняється, і вона бачить Гунявого, що підходить до її автомобіля, вона вся знову напружується гострою тривогою й цікавістю. Гунявий розчиняє дверці й пропонує їй зайти в кафе й випити кави. Очі, все лице, голос його — тьмяні, без ніякого виразу, мертві.
І з тим самим мертвим виразом помішуючи ложечкою в чашці, він розповідає, що сталося. Особливого нічого. Просто Петренка тієї ночі кримінальна поліція заарештувала разом з його коханкою. Він, виявляється, досить відомий міжнародній шахрай і авантюрист, і поліція давно вже полює за ним. Його, Гунявого, теж трохи були не заарештували детективи, що зробили в консьєржчиному помешканні засідку. Але обмежилися тим, що зробили йому детальний допит, записали все, взяли його адресу та підписку з'явитися негайно на перший виклик поліції. От і все. Тепер — кінець. Тепер від Петренка нічого не можна здобути. Всі зусилля років, всі надії, увесь сенс життя тепер знищені. Так, тепер кінець.
Гунявий машинально сьорбає каву, дивлячися кудись перед собою — здивованими, мертвими очима і говорить немов про себе таким самим мертвим рівним голосом.
— Тільки б два слова почути від нього! Тільки два слова! Два слова!.. Ну, що ж. Так, значить, і треба. Справедливо. Заслужив.
І зненацька все лице оживає, рухнувшися злим, насмішкуватим усміхом.
— Ну, що ж! Заслужив, так заслужив! Кінець усьому, кінець — так кінець! Ей, ґарсон! Платити!
Ніколи Леся не бачила в нього такого лиця. Наче зовсім інша людина.
Вийшовши з каварні, Гунявий раптом брутально киває головою Лесі й з тим самим насмішкувато-злим виразом бовкає:
— Ну, бувайте. Вам у цей бік? Ну, так мені в той.
І, не чекаючи її відповіді, повертається і, не хапаючися, іде просто через вулицю, не звертаючи ніякої уваги на автомобілі, неначе й до них почуваючи ту саму злу, насмішкувату зневагу.
Леся якийсь час задубіло стоїть на місці, потім помалу підходить до таксі, довго думає біля нього й нарешті дає адресу Мика.
* * *
Мик саме збирається кудись виходити й одягнений, з капелюхом на голові, чистить черевики, поставивши ногу на стілець.
Леся безживно, тупо здоровкається і з таким виглядом, неначе виходила тільки на хвилинку чогось купити, роздягається.
Мик здивовано й пильно слідкує за нею, тримаючи в руці рукав старої оксамитної сукні Лесі, що ним наводив лак на черевик.
— Лесю! Що сталося?
Леся закриває ліжко ковдрою й напівлягає. Потім з байдужим виразом, тримаючи пучки на скронях і покрив-люючися від болю, починає мляво розповідати.
Мик, широко, як циркуль, розіп'явши довгі ноги, стоїть перед нею і, погладжуючи пальцем над горішньою губою, уважно слухає.
— І ти мене не повідомила, що Петренко знайшовся?
— Я вчора заїжджала до тебе, та тебе дома не було.
— Записки не могла лишити?
— Ах, Мику, ну, хіба це тепер важливо!
Мик обережно кладе шматок рукава на стіл і скидає капелюх.
— Гм!.. Чекай. Це значить, що поліція обшукає Петренка і знайде документ. Гм... Паскудно. Але не безнадійно. Може, навіть і краще. Якщо тільки цей документ при Петренкові, то, може, і краще! Так, так!
Мик раптом рішуче бере капелюх і натовкмачує його на голову.
— Ми от що, Лесько, зробимо. Ти лишайся тут і чекай на мене. А я зараз катну до Фінкеля та Крука. А потім поїду до Ґреньє. Ти кажеш, що Гунявому важливо тільки якісь два слова почути від Петренка?
— Так він сам казав.
— Добре. Ти почекай на мене. Що, голова болить?
— Так, трохи.
— Полеж. Це від хвилювання. І не падай духом. Навпаки, що Петренко потрапив до тюрми, це ще краще: принаймні, вже не втече нікуди. А взагалі це — надзвичайна удача, що він знайшовся. Ну, добре. Я повернуся години через дві.
Мик енергійно, поспішно виходить із кімнати, а Леся підтягає ноги в ліжко, лягає зовсім і закидає руки за голову.
Через що ж ця зла, несподівана брутальність до неї? За що? І, видно, свідома, умисна. "Вам туди? Ну, так мені сюди". І очі такі, яких ніколи досі не було в нього. От тепер уже ніякого сумніву не може бути, що не вона для нього та, до якої він молиться. Оце вже напевне! І ті ідіотські думки, що ще цієї ночі звідкись повилізали, тепер уже не посміють більше з'являтися. Принаймні, все ясно тепер.
Біль у скронях свердлить усе глибше та глибше. Повіки горять і голова важчає. З голови вага пересувається в груди й як ватою обгортає образу й біль. Передсонний затишок сповиває руки й ноги, сум і жаль щемлять ніжно-ніжно, як ноги після довгого ходіння.
Потім вона чомусь сідає в аероплян, плавко, з завмиранням серця здіймається вгору й засипає.
Коли Мик повертається — вже пів на першу. Повертається він ще енергійніший та рішучіший.
— А ти спиш, Лесько? Добре зробила. Але тепер уставай. Швидко! Треба діяти.
Леся розтирає лице долонями, поправляє зачіску й стає на ноги. В чому річ? Щось погане було перед сном. Ах, так!
— Ну, де ж ти був?
— Ого, де я тільки не був! Слухай. Насамперед, звідси я поїхав просто до Ґреньє, бо боявся пізніше не захопити його дома. Він аж обидві руки мені потиснув, як почув, що Петренко знайшовся. Не так, що знайшовся, як те, що він узагалі — не міт, не вигадка наша, а дійсність. Сам признався, що ввесь час сумнівався. Ну, добре. Він моментально потелефонував до поліції. У Петренка, виявилося, ніяких документів, дотичних до нашої справи, не знайшли. Ну, дивного нічого нема: такі папери тримати при собі було б з його боку божевіллям. Очевидячки, сховані десь. Але це нічого. Тепер така річ, Лесько: ми влаштуємо Гунявому побачення з Петренком.
— О? Це можна?
— Не тільки можна, а вже от...
Мик неквапливо, але з тим самим енергійним виразом витягає з бічної кишені якийсь папірець і, розгорнувши, показує Лесі:
— Дивися: дозвіл на побачення з заарештованим Мазуном. Він уже в тюрмі.
— Як це чудово! Як ти здобув? Це Ґреньє дав?
— Ґреньє! Та й клопоту ж ми з ним набралися, поки видерли. Ну, та є, це найголовніше. Сьогодні ти з Гунявим їдеш у тюрму.
— Я? А я чому?
— А тому, щоб не випускати його ні на хвилину з-під свого догляду. Може, Петренко дасть йому адресу, де лежить документ. Так ти з ним і поїдеш за ним.
Леся хмуриться.
— Чекай, чекай, Мику. Це — дуже незручно. Як же я скажу Гунявому, чого ради я їду з ним до тюрми. Це викличе в нього підозріння.
Мик заспокійливо й упевнено перебирає пальцями в повітрі.
— Передбачено, передбачено! Все передбачено. Ти скажеш йому, що це ти виробила йому дозвіл на побачення. Ти й більше ніхто. В тебе є, мовляв, впливові знайомі французи, ти звернулася й тобі не могли відмовити. Насамперед цим ти ще більше прив'яжеш його до себе.
— Ах, дай спокій!
— Ну, як так "дай спокій"? Це — важливе. А головне, ти маєш цілком виправдану причину їхати з ним. Це побачення, мовляв, дозволене тільки для тебе й тільки з довір'я до тебе. Ти, мовляв, поручилася, що нічого протизаконного не буде зроблено та що на побачення з'явиться не якийсь спільник Мазуна, щоб зробити якісь шахрайства, а людина певна, у своїх справах, що не мають ніякого відношення до цієї справи.