Слово за тобою, Сталіне!

Володимир Винниченко

Сторінка 30 з 55

Так само "ті" використовують любов дітей до батьків і через неї беруть дітей у кайдани. Є, звичайно, і такі батьки і такі діти), у яких любов до себе перевищує все, які через страх за себз чи за якісь вигоди собі готові продати своїх батьків або батьки своїх дітей. Це буває не так і рідко, на жаль.

— У нас у школі один учень доніс на свого батька, що той ніби робив саботаж на заводі, — тихо проговориз Івасик. — Так батька арештували і заслали в каторжні роботи, а синові дали дві тисячі рублів і велосипед у нагороду за героїзм. Його дуже вихваляли всі й ставили нам учням за приклад.

— І ніхто йому не розбив морду? — теж тихо спитала Маруся.

— Ого, нехай би хто спробував, так того зразу ж було б так само заслано на каторжні роботи.

Маруся хмарно хитнула головою.

— Так, страх за себе. Все страх, все страх!

І раптом рвучко вернувшись до старої теми, вона рішуче сказала:

— Ну, дядю, ти все ж таки] відповідж на мої запитання. Я без цього не піду від тебе.

— Будь ласка, питай... — сказав Сергій Петрович і в задумі почав мацати себе по кишенях.

— Ти щось шукаєш, дядю?

Дядьо схаменувся і перестав мацати.

— Нічого, це я так. Я недавно покинув курити й тепер, коли мене щонебудь трошки схвилює, хочеться курити. Та це нічого, ти питай.

Маруся серйозно вдивилась у дядя й сказала:

— Добре. Так от, перше запитання, на яке ти не відповів: чим саме ми, Іваненки, можемо бути шкідливими партії й владі? Ми виконуємо, наскільки я знаю, все, що вимагається від нас. Ми працюємо, ми платимо партійні внески й державні податки, ми ходимо на зібрання, ми голосуємо. Ми навіть ніколи у себе радянських анекдотів не розповідаємо, хоча я їх дуже люблю, коли вони дотепні. Я престо не розумію, чим ми можемо бути здатні на шкоду? Чиїм, дядю?

Сергій Петрович чудно й пильно подивився на Марусю. Потім тихо й сумно відповів:

— Правдою, дівчино.

— Правдою?! Не розумію. Якою правдою? Про що?

— Про все. А надто про те, що робить партія та влада, як живе народ наш, що діється в світі, про все життя взагалі.

— Хіба партія каже нам неправду?

— Неправду, дівчино.

— Для чого??

— Для того, щоб сховати дійсність, щоб не викликати проти себе недовір'я й обурення населення, щоб легше зберегти свою владу над ним.

— А хіба дійсність така погана?

— Дуже погана, Марусю. Дуже погана.

— Чим саме?

— Стражданнями, несправедливістю величезної маси людей. Нищенням правди. А що таке правда, спитаєш ти мене? Правда чи справедливість, це теж закон жиг-тя. Це, Івасику, теж немов би інстинкт, себто сила в нас, з якою ми родимось на світ, яку маємо в спадщину від наших далеких-далеких прадідів. Коли тобі, Івасику, було три чи чотири роки, ТИ вже сильно відчував неправду, несправедливість. А я тебе ніколи не навчав так відчувати. Ти плакав і кричав, коли бачив, що комуне-будь робилась несправедливість. Та навіть у деяких розумніших тварин є цей інстинкт правди. Отже кожна людина, хоче вона чи не хоче, знає про це чи не знає, носить у собі цей закон правди — справедливости. Тільки в одних, здоровіших, нормальніших людей, він Діє дужче, імперативніше, як говориться по-ученому, а в інших, хворіших, ненормальніших — слабше.

— То, значить, партія хвора, а ми здорові? — здивовано поширила очі Маруся.

Сергій Петрович кИнув пильним поглядом на небогу і немов би завагався з відповіддю. Нарешті злегка до-кашляв і обережно почав:

— Бачиш, Марусино, тут виходить одне маленьке непорозуміння. Нам часто кажуть: "партія думає так і так", "партія хоче того чи того", "партія наказує те чи те", все партія, партія. А в дійсності партія як така, себто оті мільйони людей, що в ній записані, ніяких постанов чи наказів не виїдають і нічого до появи цих наказів не знають про них. За них роблять постанови і накази так звані "вожді партії", якийсь, може, десяток-другий людей. Отже казати, що "партія хвора чи здорова", не можна. В партії є багато здорових, нормальних людей, здатних на правду, на справедливість, у багатьох партійців оцей закон погодження сил діє досить правильно, і вони часто страждають од того непогодження, яке помічають або навіть самі примушені робити, примушені чи то страхом, чи любов'ю.

Але в партії, як я сказав, є оті вожді, оті десятки людей, які все вирішують, постановляють, карають. У них отой закон правди діє вже неправильно, він у них уже забитий іншими силами, а головне силою надмірного себелюбства, розбухлим інстинктом егоїзму. Інстинкт себелюбства, егоїзму, Івасику, необхідний для життя. І він є у всіх живих істот. Але цей інстинкт буває здоровий і хворий. Хворий оце і є той розбухлий, надмірний, який усе забиває в людині. І такі люди, в яких є отака хвороба егоїзму, вже мало здатні на правду, вони її не можуть або не хочуть бачити, бо вона не погоджуеться з їхніми інтересами. Тому вони її не люблять і за неї навіть карають тих, які не можуть її не відчувати. Вони й їх примушують її ховати, робити неправду, вони й інших калічать, роблять ненормальними. Розумієш, Марусино?

І Маруся, і Івасик не зводили очей з Сергія Петровича. Івасикові, видно, заболів лікоть од його пози, бо він нетерпляче підібгав під бік собі подушку й сперся на неї всім тілом. А Сергій Петрович, стараючись не показати того, спостерігав їх обох, а надто Марусю, з таким глибоким зацікавленням, з яким учений спостерігає реакцію елементів у якомусь експерименті, від якого залежить усе його життя.

— То виходить, що Сталін... — почала було Маруся і зупинилась. Потім тихше закінчила:

... — що Сталін не любить правди? Але ж в історії компартії розповідається, як він замолоду глибоко відчував неправду царського режиму, як він боровся з нею, як його жандарми арештовували, тримали в тюрмах, у засланні, як він робив з Леніним революцію за правду і справедливість, за всіх експлуатованих і бідних проти багатих і експлуататорів. Хіба це— неправда, дядю?

Сергій Петрович знову помацав руками по бічній кишені, в якій колись носив тютюн, але тільки зробив горлом так, наче ковтнув щось, і поклав руку на коліно.

— Так, до певної міри це — правда, — обережно відповів він. — Замолоду люди бувають здоровіші, чуліші до закону правди. Потім вони старіються, слабшають, всередині їх розвиваються інші сили, які й забивають інстинкт правди. А надто такі сили як любов до влади, панування, високої оцінки себе людьми, до оплесків, вихваляння, плазування перед ними інших людей. Ця любов до високої оцінки у людей спадкова, вона стала немов би просто інстинктом. От ти, Марусю, поспостерігай сама себе, і ти помітиш, що й у тебе є нахили до того, щоб тебе люди високо цінили, хвалили, шанували, навіть заздрили тобі. Це знов таки навіть у нижчих тварин помічається, собаки, наприклад, дуже чулі до оцінки їх, дуже люблять, щоб їх хвалили, і не люблять, коли їх лають (не б'ють, а тільки лають!). Розуміється, висока оцінка несе з собою всякі вигоди: пошану, гроші, любов.

От у нас, у Радянському Союзі, дуже вживається оцінка в роботі, оце наше соцзмагання, або в спорті: хто дужчий, хто кращий.

— У нас у школі весь час змагаються, — вставив

Івасик.

— І скрізь люди, Івасику, змагаються та прагнуть найкращої оцінки. І то добре, коли заслуговують її. Але с людиі, які високої оцінки не заслуговують, а бажання її мають дуже велике, навіть хворобливе, ненормальне; Так от, Марусю, то правда, що Сталін у молодості, коли мав і здоров'я і сили, то мав і інстинкт справедливости сильний, здоровий. І заслуговував високої оцінки. А як почав старіти, коли сили почали слабнути, інстинкт правди почав приглушуватись іншими силами, отим себелюбством, славолюбством, владолюбством...

— Ой, дядю! — скрикнула Маруся. — Так, виходить, що всі старі люди повинні бути страшними егоїстами, себелюбами... ?

— Ні, дівчино, не всі, а тільки ті, які живуть у сприятливих для розвитку цих сил обставинах. У нас з тобою тепер нема владолюбства. А дай нам владу, дай можливість панувати, командувати, і ти побачиш, як ми швиденько навчимось дивитись на себе як на вищих істот, бути владолюбами, як полюбимо таку "професію".

— Але ж багато людей (та що: майже всі люди) так високо оцінюють Сталіна! — аж піднесла голос Маруся. — Його ж так усі люблять, так славлять. Він же справді такий геніяльний, він усім нам батько. Як же так, справді, дядю? Ти несправедливий до нього.

Експеримент почав давати небажані й навіть небезпечні результати. Сергій Петрович вдивився в Марусю: очі в неї були напружені, стривожені, навіть злякані.

— Так, Марусю, ти маєш рацію: багато людей щиро люблять Сталіна й високо оцінюють його. І я тобі висловлюю оце не свою думку про нього, а думку інших людей. Я стараюсь бути якраз справедливим, об'єктивним, я слухаю тих і тих, а хто з них має більше рації, це не нам, мабуть, судити. Так що ти на мене так дуже не накидайся, а послухай уважно.

— Я готова слухати, але коли ж...

— Ну, от і добре. Так давай тепер розглянемо, що кажуть одні і що кажуть другі. Ти, видно, добре знаєш, що кажуть ті, які хвалять і люблять Сталіна. Але що кажуть інші, напевно не знаєш, бо казати щонебудь проти Сталіна, як тобі відомо, у нас заборонено. Правда ж?

Маруся знизала плечима й нічого не сказала.

— Так от, давай насамперед проаналізуємо, кого ми, звичайно, любимо, а кого ні. Ми любимо тих, хто нам добро робить. Правда? А того, хто робить зло і приносить страждання, того ми не любимо, ненавидимо, лаємо. Правда ж і це? Так, Марусю?

Маруся, не знаючи, до чого воно йдеться, ухильно муркнула:

— Не знаю. Здається.

— Та певно, що так, це просто істина. Отже хто у нас повинен любити Сталіна? Очевидно ті, кому він дає добро. А що таке у нас в Радянському Союзі добро? Це насамперед добра їжа, добра одежа, добре помешкання. А зло — погана їжа, погана одежа, погане помешкання. Правда? А ти знаєш, скільки людей у нас мають погану їжу й погане життя взагалі? Ти цікавилась цим питанням?

Маруся зам'ялась і трохи зніяковіло сказала: —' Я не мала нагоди цим цікавитись. В партії про цене говорять. Але я думаю, що їх не так багато.

— Ні, Марусино, на жаль, їх дуже багато. А що в-партії цим не цікавляться і про це не говорять, то це зрозуміло. Спробуй поцікавитись, і ти побачиш, що тобі за те буде.

— То, виходить, що ми, тато, мама, я і вся родина любимо і високо оцінюємо Сталіна за те, що> ми маємо добру їжу, добру одежу, добре помешкання? — гостро спитала Маруся.

Сергій Петрович немов не помітив її тону й навіть з усміхом одповів:

— А що ж, хіба ви повинні за це ненавидіти його? Це ж було б ненормально, антиприродно, ніде цього не буває, за добро не ненавидять.

Маруся гордо підвела голову.

— Ми любимо Сталіна за те, що він робить добро всім людям.

27 28 29 30 31 32 33