А тимчасом і люди (є у нас такі!) – той курку, той овечку, той поросятко, воно, мовляв, неправдою надбане, не гріх його й узяти, гляди й звели! – додала Килина, вернувшись з водою з яру.
– Ге, ні! Люди людьми, а що за гріх бог карає, те й покутувати треба. Хіба дурно оті прокльони?
– Бабо, а через що ви кажете, що гріх їм тому, що дуже кохаються?
– Авжеж, серце! Чоловікові з жінкою треба по закону жить, як бог приказав, а не як парубок з дівкою, от що! Одна весна на рік впада. Хіба дурно старі люди вигадали, що одно, мовляв, дівка простоволоса, а друге жінка білоголова? Не впада, не подобає ніби!
I стара довго ще щось собі бубоніла похитуючись.
Дзиґарі на дзвіниці програли тричі, вибив дзвін вісім годин. Час було прощатись.
Ще раз пані запросила до себе землячок.
Обіцяли одвідати, як повернуться од отця Іони.
Пані поцілувалася з бабою, а Килиною й Одаркою і пішла, провели її до брами й вернулися.
Минуло два роки.
Одного ранку пані Лександра побачила знайомі прізвища Охріма Турченка та Тодоськи Турченкової.
Охріма за крадені коні, з якими попався, коли переводив з ярмарку на ярмарок (хоч і не сам крав), засаджено було у тюрму на висідку, а тимчасом жінка віддячила свідкам, що були проти його; спалила хату, та так влучно, що там і діти попеклися.
Тепер мали її вислати, яко палія, на Сахалін.
Пані Лександрі скортіло побачити Тодоську. З ласки знайомих здобула собі пропуск у тюрму і пішла, узявши з собою щось їстівного на гостинець.
Не впізнала пані колишньої красуні, коли дозорець впустив її вкупі з іншими в покій, де давали побачитись з арештованими.
– Вам кого? – запитав.
– Феодосію Турченкову!
– Ось я! – озвалася висока бліда жінка з запалими щоками, з пригаслими очима. Колишньої маківки, рожі, яскравої краси як не бувало, а в великих карих очах стояла така безодня страждання й такий був допитливий їх зір. Дивилася наче не на те, що круг неї, а бачила щось інше десь глибоко-далеко. Якось не дуже дивувалася, що це пані прийшла до неї. Блідо усміхнулася.
– Аякже! Я вас пам’ятаю, як ви були ще панною. Спасибі, що одвідали! – сказала.
На приноси й не розглядалася. Жалітись теж не стала, коли пані її розпитувала, так собі плакнула трошки, немов для "годиться", і знов її обличчя прибрало того неживого виразу, замовкла, лиш коли-не-коли озивалася коротеньким словечком. Тільки як пані збиралася вже йти, Тодоська стрепенулася:
– За що? Скажіть мені, за що? Чим я так тяжко прогрішила? Адже ж я й душі своєї не помилувала й людей спалила не за кого, за його ж тільки! Вік свій, всю душу свою оддала йому… Що б він беї мене був? Я ж його любила, пані! Я ж його тяжко любила! Більш над світ, над себе, над рідні діти любила! Батьком, матір’ю, цілим світом хотіла йому стати… а він…
– Що ж він, Тодосько?
– Він? Зостається вдома! Мене ніби на Сибір, а він не піде за мною, він зостається!..
Страшний корч перебіг через усе лице, в горлі захрипіло, загарчало – Тодоська разом вибухла плачем, реготом, гавканням і покотилася додолу в лютій істериці.
Даремні були всі заходи пані та дозорців коло непритомної: Тодоська не приходила до пам’яті. Так і однесли її в камеру на руках, мов мертву.
– І часто на їй це буває? – питала пані у тюремних.
– А буває! Омертвіє отак, одлежить часом і половину дня, а тоді прокинеться і всього забуде. Одразу думали, що приставля, коли ж ні! Ото одеревіє – хоч ріж, хоч коли її – нічого не чує, а вичуняє, то хоч убий – нічого не пам’ятає. Уже й били, і в канцер садовили…
– А дохторові ж не показували?
– А нащо б то придалося? От швидко вже нарядять етап, піде собі голубка на Сибір та й годі!