Обережно зняв дощечку, всунув у ящик руку і радісно:— Ще живий!
— Витягни його, хай подихає свіжим повітрям,— порадив Олесь.
Хлопець виволік за крила птаха, посадив собі на коліна, притримуючи руками. Шпак сумно подивився на небо, ледь ворухнув головою.
— Пусти його, Микито, бо здохне,— попросив Андрій.
— Нічого йому не станеться,— сказав Микита.— Шпаки живучі. Побуде у клітці, звикне і ще як співатиме.
Олесь рішуче наблизився до Микити і ласкаво:
— А що це шпакові біля ока?
— Де?
— Дай, покажу.
— А не випустиш?— підозріло зиркнув Микита.
— Хіба я маленький?
— Тільки тримай його за крила,— попередив Микита, простягаючи птаха.
Олесь обережно взяв у руки птаха, ніжно погладив його, потім щосили підкинув і вигукнув:
— Лети, друже, на волю!
Змучений птах змахнув кілька разів крильми і сів на телевізійну антену.
— А тепер спіймай мені шпака! Чуєш? Спіймай!— закричав на все подвір'я Микита.
Та Олесь не злякався того відчайдушного крику, а підступив ближче до Микити і суворо:
— Ти навіщо мучиш птахів? Навіщо?
— Я хотів його приручити.
— Хіба так приручають птахів?— накинувся на Микиту й Андрій.— Ти просто мучив шпака. Адже він і не їв, і не пив. Не проміняв волю на твої смачні харчі птах. Ти хоч це зрозумів?
— Та нічого він не зрозумів. Підемо, Андрію, звідси.
— Ну, і йдіть, я вас до себе не запрошував.
— Знаєш що?— сказав Олесь.— Заведи собі цуценя. І тренуй так, як це робить Степан з дев'ятого класу. У нього навіть книжки з цього питання є. Я серйозно, Микито.
— Ти не вчи, що мені робити,— огризнувся Микита. Поки хлопці сперечалися, шпак почистив собі пір'я,
а потім, набравшися хоробрості, знявся у небо і зник у сусідньому саду.
— Бувай, Микито,— глузливо попрощався Андрій.
— Не гнівайся на нас,— дружелюбно промовив Олесь.— У мого сусіда є п'ятеро породистих цуценят. Не забудь.
— Іди ти...— буркнув Микита і спересердя жбурнув ящик на купу дров.
Хлопці голосно засміялися.
* * *
Наступного дня Олесь завітав до біологічного кабінету. Валентина Михайлівна щиро зраділа появі хлопця:
— Заходь, заходь, Олесю.
Той привітався, довірливо глянув у вічі вчительці і запитав:
— Валентино Михайлівно, а де зимують журавлі?
— Ти все турбуєшся за свого вихованця?
— Так.
— А чув коли-небудь про Африку чи Індію?
— Чув.
— Ось там, Олесю, мабуть, і зимують наші журавлі. Скоріше в Африці.
— Це дуже далеко?
— Далеко, хлопчику. Птахи долають кілька тисяч кілометрів, пролітають над Чорним і Середземним морями. І летять без відпочинку?
Ні, звичайно, відпочивають на суші, набираються сил і знову летять.
—А там, в Африці, тепло?
— Так, Олесю, там зими не буває. І перелітні птахи мають що їсти. Тому вони і летять у теплі краї. Часом кажуть, Що птахи полетіли у вирій, тобто на південь, щоб перебути той час, коли у нас, на їхній батьківщині, зима.
Олесь задумався, помовчав трохи, а потім:
— Валентино Михайлівно, а журавлі у теплих краях
висиджують маленьких?
— Ні, Олесю, всі перелітні птахи, і журавлі, звичайно, гніздяться і виводять малят лише у нас, на своїй батьківщині.
— То їх скільки летить у вирій, стільки ж і повертається?
— Ні, вирушає у теплі краї багато птахів, а повертається менше. Гинуть вони у дорозі, і звірі на них нападають. Ну, звичайно, і люди є погані.
— Валентино Михайлівно, а якби Журавку було не пустити у вирій, то він загинув би?
— Мабуть, загинув би.
— Від чого?— запитав Олесь.
— Від холоду взимку і від голоду.
— А коли б його тримати у хаті і годувати?
— Мабуть, загинув би від туги по волі, Олесю. Адже це дикий птах, а не свійський, як гуска чи качка.
Довго розмовляв Олесь з учителькою. Вона пообіцяла принести йому цікаві книжки про життя тварин, особливо птахів.
* * *
Неспокійно спав тої ночі Олесь. Йому снилося спінене високими хвилями море. На морі, як не раз він бачив на телеекрані і в кіно, плавали величезні кораблі. Він же, Олесь, разом з Андрієм опинилися на якомусь
старенькому човні (точнісінько на такому, як прив'язаний ланцюгом до верби на їхньому ставку) саме тоді, як у синьому небі пропливав журавлиний ключ. Олесь приклавши долоні рупором до рота, закричав: "Журавко! Журавко!" І журавель, який летів останнім, швидко замахав крильми і почав падати вниз, у море.
Олесь страшно зойкнув і прокинувся. Біля його ліжка стояла мати і обережно поправляла ковдру, що наполовину сповзла на підлогу. Схвильовано запитала:
— Що тобі снилося, синочку?
— Журавка приснився.
— Чого ж ти так страшно закричав?
— Через мене він у море впав.
— Та це ж сон, Олесю,— заспокоювала мати сина.— Хіба снам можна вірити? Думаєш ти про свого журавля щодня, тому й сниться. Ну, спи, спи, синочку, бо вже пізно...
— А як Журавка справді впав у море?
— Твій Журавка сильний, ми ж його добре годували. То чого йому падати у море? Повернеться весною твій журавлик, повернеться. А тепер спи, Олесю, бо завтра на уроках дріматимеш.
— Добре, мамо, я засну,— відвернувся Олесь до стіни.
— На добраніч, сину.
— На добраніч, мамо.
Але Олесю не спалося. Він уявив собі птаха у далекій невідомій Африці. Журавка, худий-прехудющий, опустився десь на березі великої річки. Там на нього чатували страшні звірі, яких він ніколи раніше не бачив у себе на батьківщині.
А ще ввижалися Олесю африканські хлопчики і дівчатка. Вони, мабуть, як і наші, люблять звірів і пташок. Але серед них є і Микити, які полюють на журавлів та інших птахів. Добре, коли Журавка довіриться якомусь Андрієві, а коли Микиті? Адже птах вірить людям, особливо хлопчикам.
Невеселі думки вихрилися в Олесевій голові, відганяли сон. Лише десь під ранок, втомлений і змучений, він заснув.
Якось на уроці Тетяна Олександрівна запропонувала учням написати листа своєму другу. Олесь, що сидів поруч Андрія, прошепотів:
— Хочеш, я напишу до тебе листа?
— Краще напиши Журавці в Африку,—жартома
порадив Андрій.— А я нашкрябаю тобі.
— Хлопці, не розмовляйте,— зауважила вчителька.
"А може, й справді написати листа, тільки не Журавці, а дітям з далекої Африки?"— майнуло в Олеся у голові. Він посидів з хвилину, подивився у вікно, де на вітах клена ще трималося декілька жовтогарячих листочків, і вивів у зошиті: "Добрий день, хлопці і дівчата з далекої Африки!"
Хлопчик перечитав написане, зиркнув на Андрія і, хвилюючись, почав нанизувати слово до слова, речення до речення. Він так захопився писанням, що й не помітив, як за спиною стала Тетяна Олександрівна. Вчителька, прочитавши написане, задоволено всміхнулася і пішла до задньої парти, де чогось вовтузився Микита.
Наприкінці уроку учні читали свої листи. Тетяна Олександрівна звернулася до Олеся.
— А тепер Олесь прочитає нам свого листа.
— У мене не дуже цікаво,—почав відмовлятися учень.
— А ти прочитай!— наполягала вчителька. Олесь повільно підвівся. Його лице зайнялося полум'ям. Чужим голосом почав:
— "Добрий день, хлопці і дівчата з далекої Африки! Пише вам цього листа учень третього класу Олесь Га-личенко з Радянської України. У нас скоро зима, випаде холодний сніг, вдарять морози. Тому до вас, у теплі краї, відлетіло багато наших птахів. Серед них і мій Журавка. Це журавель так називається. Це його ім'я. Його висиділа свійська гуска. Журавка допомагав мені влітку пасти корову, вранці будив, проводжав до школи. Цей журавель дуже розумний і слухняний.
Дорогі друзі, хлопчики і дівчатка! Прошу вас оберігати наших і ваших пташок від звірів і злих людей.
Візьміть шефство над журавлями. їх дуже мало зосталося на нашій планеті. Бережіть всіх наших перелітних птахів. Серед них є і мій вихованець — Журавка. До побачення! З піонерським привітом! Олесь Галиченко".
Учні слухали Олеся, затамувавши подих. А коли той замовк, Андрій не стримався і прошепотів:
— Молодець, Олесю!
Лише Микита буркнув невдоволено на весь клас:
— Як ти набрид із своїм журавлем!
У класі піднявся такий гамір, що Тетяна Олександрівна змушена була підняти руку і сердито сказати:
— Що за шум?
Учні замовкли. Вони чекали, що скаже вчителька про Олесевого листа. Тетяна Олександрівна ласкаво подивилася на Олеся і схвильовано промовила:
— Галиченко написав гарного і потрібного листа. Таке прохання можна було б надрукувати у піонерських газетах, щоб усі діти нашої планети берегли птахів, дбали про них, особливо взимку, коли вони терплять скруту від голоду і холоду. А ти, Микито, повинен повчитися в Олеся, як треба любити пташок. Олесь має право пишатися Журавкою.
— Це його мати має право пишатися журавлем,— крикнув Микита.— Бо вона поклала яйце під гуску. Якби Олесь випадково не попався матері на очі з журавлиним яйцем, то зараз він писав би про шкаралупу, а не про живого журавля. Так, так, писав би про журавлину шкаралупу. Так що не захвалюйте Галиченка.
— Все це правильно, Микито, ти сказав, але ж Олесь його доглядав і виростив,— накинувся Андрій на Микиту.— А ти розорив кілька десятків пташиних гнізд, ще й гніздо журавля і ледь не замучив шпака.
— Ну, годі, годі, діти,— втихомирювала вчителька учнів.— Я вірю, що ніхто з вас, і Микита також, ніколи не будете кривдити наших друзів — пташок. А зараз прошу здати зошити. Я перевірю ваші листи і оціню їх.
* * *
раніше Олесь не задумувався над життям птахів, аж поки не виростив журавля і не подружив з ним. Не раз бачив і горобців, і синиць, і щиглів, і сорок, і дятлів, але дивився на них якось байдуже, як на ясена, вербу чи клена. Птахи собі літали, цвірінькали, щебетали, свистіли, жили поруч, але у його, Олесеве, життя не втручалися, і він не цікавився ними.
Бувало, після дощу горобці так кумедно купаються у калюжі води, а йому хоч би що: навіть не усміхнеться, пройде мимо, ніби повз курей чи гусей, до яких звик чи не з пелюшок.
Сьогодні ж, коли мокрий лапатий сніг обліпив дерева, засяяв білизною на землі, Олесь звернув увагу на синичку. Пташка стрибала по гілках яблуні, обтрушуючи сніг, прилипала до кори і швидко щось видобувала гострим дзьобиком.
Довго спостерігав хлопець за птахою. І, нарешті, зрозумів, що вона шукає їжу, а тому визбирує личинок і комах, які завчасу поховалися від негоди і морозів. А весною, як сонце прожене сніги, оживе комашня, голодна і худа, і почне жерти на яблуні набубнявілі бруньки, а потім і листочки, і цвіт.
Олесь миттю опинився у хаті, набрав у жменю пшона, потім шмигнув до хліва, схопив невелику дощечку, сяк-так примостив її на гілках яблуні і висипав на неї круп.