Журавка

СИНИЧКА

Коло веранди, в затишку, розкошує стара крислата яблуня. Кожної весни, наче снігом, вкривається вона білим цвітом. У таку пору бабуся відчиняє вікна, і медяні пахощі виповнюють кімнати.

А влітку на довгих гілках, що сягають землі, висять великі зелені яблука. Кислі-прекислі. Зате взимку, коли порожевіють у них боки, смачніших яблук не знайдеш. Візьмеш рожевощоке в руку, а з нього наче липневе сонце бризкає, духмянить ніжним, неповторним ароматом.

Одного разу, коли земля вже давно спала під снігом, бабуся ввійшла до кімнати і тихо до мене:

— Ходи, щось покажу. Тільки не грюкай дверима і не розмовляй.

Навшпиньки пробралися на веранду. Стали. Бабуся ледь помітно кивнула на яблуню. Я туди очима. А там — матусенько рідна! Дятел, живісінький дятел на стовбурі дерева. Махає головою, як коваль молотом, і тільки чути: тук-тук, тук-тук. Бабуся приклала палець до губ:

— Тихо, бо сполохаєш.

Я ще ніколи не бачив так близько цього працьовитого птаха-красеня. На голову він одягнув червоний беретик, шию обмотав білим шарфом, на животик натягнув рудувату сорочечку з червоними стрічечками, а на спину накинув чорно-білу накидку.

Своїм гострим дзьобом дятел безперестанку довбав на одному місці, саме там, де торішньої весни батько відрізав суху гілку. Птах так ретельно працював, що під яблунею лежала купа великих шматків спорохнявілої деревини.

Коли дятел на мить зупинився, щоб помилуватися своєю роботою, я побачив у стовбурі невелике кругле дупло.

— Коли ж це він видовбав, бабусю?

— Давненько тут забавляється, ще з осені,— ледь чутно промовила старенька.— Там, здається, вже синиця облюбувала собі оселю. Позавчора вранці звідти вилетіла.

Я так захопився дятлом, що й не помітив синичку. Жовтувато-зелена красуня з білою плямою на потилиці скакала з гілки на гілку і співала: "Цінь-цінь, цінь-цінь!"

Скоро дятел знявся і сів на грушу. Синичка ж оглянулась навколо маленькими чорними оченятами, по-своєму щось крикнула і шугнула в дупло. Ще не встигла пташка вмоститися в новій хатці, як віти навколо дупла обліпили горобці. Вони галасували, ніби побачили кота, що добувається до їхнього гнізда. Але синичка не зважала на той крик.

Довго лементували горобці. Потім трохи притихли, ніби радились, що їм робити з безстрашною синицею.

Несподівано один горобець, мабуть, найхоробріший серед них, вчепився лапками за край дупла. Тільки хотів заглянути всередину, як звідти висунулась голівка синиці, погрозливо заверещала — і горобця наче вітром здуло.

Горобці знову зняли такий галас, що бабуся не витримала, взяла віник і вже хотіла йти на допомогу пташці. Але та вилетіла з дупла і з криком почала відчайдушно кидатись на своїх недругів. Горобці злякалися її бойового наступу і чкурнули на високий кущ бузку. Тоді синичка сіла на гілку коло відвойованої хатки і заспівала переможну пісню. Я глянув на бабусю і тихо спитав:

— Синичка буде жити в дуплі? '

— Авжеж. Чуєш, яка вона щаслива? Така маленька, а відважна.

— Що ж вона буде їсти?

— Ти годуватимеш, а там і весна незабаром.

Поки ми розмовляли, пташка знову шмигнула в дупло...

Наступного дня я виготовив годівницю і повісив її на яблуневу гілку. Тепер щодня у нас снідають і вечеряють і синички, і щиглики, і горобці. Це я їх годую.

А в дуплі живе лише одна пташка — синичка.

ХИТРИЙ ГОРОБЧИК

Якось я сидів на лавці в затінку яблуні і розглядав малюнки в свіжих журналах. З хати вийшла бабуся і запитала :

— А листа від дядька Михайла нема?

— Нема, бабусю,— відповів я.— Зате аж п'ять журналів і цілу купу газет поштарка принесла.

Бабуся примостилася коло мене. Вона кінчиком хустини протерла скельця в окулярах, озброїла ними очі, взяла газету "Радянська Україна" і промовила:

— Що там у білому світі робиться?

Я любив спостерігати за старенькою, коли та читала, її лице напружувалося, і тоді навіть глибокі зморшки розгладжувалися на чолі і навколо очей. Бабуся ставала якась урочиста, недоступна.

Несподівано до нас звідкись долинуло: "Пі-пі-пі! Пі-пі-пі!"

— Що це? — запитала бабуся, не відриваючи очей від газети.

— Не знаю,— відповів я і оглянувся.

Коли це знову: "Пі-пі-пі! Пі-пі-пі!". Та так жалібно. Бабуся зняла окуляри і подивилася вгору, туди, де над хатою висіли електричні дроти.

— Глянь-но,— показала вона на дріт.

А там, вишикувавшись рядочком, сиділи молоденькі ластівочки. Аж семеро,

Сидять собі, крилечками махають, а як побачать бать-ка-матір, то дзьобики розкривають. А ті підлітають до них і дзьоб до дзьоба — годують.

Довго ми любувалися пташками. Раптом бабуся до мене:

— Придивись-но, в тебе очі зіркіші, чи не горобчик коло ластів'ят примостився? Отой крайній, сьомий? Це він так кричить: "Пі-пі-пі"?

І справді, то був горобчик, молоденький. Він, як і ла— ' стів'ята, то махав крильми, то широко розкривав дзьоба, то безутішно верещав, то кидався назустріч чужим батькам.

Але, мабуть, старі ластівки швидко розпізнали .непроханого гостя, бо весь час обминали його.

— Бач, таке мале, а вже хитре,— промовила бабуся.— Видно, голод — не пан, як скрутить, ще й соловейком заспіваєш.

Коли ситі ластів'ята почали гратися в синьому небі, на дроті залишився самітний горобчик. Він притих, зіщулився.

— А що, дохитрувався? — засміялася старенька.— Краще своїх батьків пошукай, а то десь побиваються за тобою, хитрунцем.

Горобчик ніби послухався тої ради, бо несподівано наїжився, цвірінькнув раз, другий, змахнув крильми і скоро загубився на городі у високих соняшниках.

Бабуся усміхнулася і розгорнула газету.

ЛАСТІВ'ЯТА

Наш будиночок майже біля самого моря. У кімнаті повно сонця і солонуватого повітря. Коли море спокійне, ми чуємо, як у воду пірнають чайки. А коли воно розіграється, то спінені хвилі набігають аж на наш поріг.

Двадцять днів тому, коли ми влаштувалися в цій невеликій дерев'яній хатці, то дуже здивувалися, що над дверима ластівки звили собі гніздечко. Середнього зросту чоловікові до нього можна було й рукою дотягнутись.

Не знаю чому, але це гніздо не було побудоване за всіма правилами ластів'ячої архітектури. Пташки не примурували гніздечко наглухо до стелі, як це робить більшість їх родичів, а залишили свою хату без даху. Тому четверо ластів'ят весь час висували пухнасті голівки з гнізда. Здавалося, що вони тягнуться до безмежного моря.

Ми не раз спостерігали, як працьовиті батьки годували своїх ненажерливих дітей. Ще й не було видно матері, а великі жовті ротики розкривалися їй назустріч. Ластівки давали їсти малятам по черзі: спочатку крайньому, політають, політають і другому принесуть чогось смачного, і так кожному. Жодного разу одне й те ж пташеня не одержало підряд дві порції.

На наших очах ластів'ята вбралися в пір'я, виросли. Частенько вони висувалися з гнізда. Коло дзьобиків меншали заїди, а на шийках знизу відростало темно-буре пір'ячко. Такі вони були забавні, що сусідська дівчинка Таня щодня щебетала:

— Ластів'ята, ластів'ята, покажіть нам оченята.

З усіх будинків збігалися до нас діти, щоб помилуватися чорноокими пташенятами.

Якось на березі моря я збирав різноколірні камінці для акваріума, як підбігла радісна Таня і крикнула:

— Ластів'ята фіззарядку роблять!

— Невже? — не повірив я дівчинці.

— Ходи подивишся.

Ми обережно підкралися до будиночка і, затамувавши подих, почали стежити, як пташеня, вчепившись лапками за краєчок гнізда, залопотіло крильми. Та так швидко, що ледь не зірвалося.

Я дивився на ті вправи малят, і на серці ставало неспокійно, бо знав, що скоро, дуже скоро вони покинуть рідне гніздо. А ми звикли до них, як до рідних.

Одного дня, після обіду, ластів'ята вилетіли з гнізда і почали кружляти в лазуровому небі. Батьки кидалися то до одної дитини, то до другої, ніби хотіли підтримати їх, підставити свої дужі крила, коли малі втомляться. А ластів'ята, відчувши волю і силу, то падали над морем, то невміло ще злітали догори, аж поки не зникли з очей...

Вже зайшло сонце, коли з'явилися ластівки-батьки. Вони кликали ластів'ят, близько підлітали до гнізда, шугали понад землею і морем. Але діти до гнізда не повернулися. Не повернулися і батьки...

Аж наступної весни, коли сонячними іскрами заграє море, в гнізді знову буятиме життя. Може, прилетять ті, що будували кубельце, а може, котресь із ластів'ят.

ЖУРАВКА

Олесь вихором увірвався на подвір'я. Перелякані кури порозбігалися хто куди. Хлопець, притримуючи рукою щось за пазухою, шмигнув за хату, присів навпочіпки перед купою битої цегли, швидко розгорнув її і витяг невелику дерев'яну скриньку. Зняв кришку і усміхнувся: там були пташині яйця.

— А це буде восьме,— прошепотів Олесь сам до себе і поліз рукою за пазуху.

Незчувся, як за спиною появилася мати.

— За тобою вовки гналися?

— Га? — злякано зиркнув хлопець на матір, затуляючи спиною скриньку.

Вилинялі на сонці материні темно-русі брови зійшлися на переніссі.

— Що там у тебе? — нагнулася вона над хлопцем.

— Нема нічого.

— Витягуй!

— А бити не будете? — боязко кліпнув очима Олесь.

— Я довго ще стоятиму? — гримнула мати. Хлопець витяг з-за пазухи брудну тремтячу руку. На

долоні лежало велике зеленувато-буре яйце з темними цятками.

— Людоньки, це ж ти якого птаха розорив гніздо? — скрикнула мати.— Чого мовчиш? Чи заціпило тобі?

— Микита каже, що то журавлине,— тихо буркнув Олесь, не піднімаючи голови.

— Журавлине? — аж кинулася мати.— Де ж ти його надибав?

— То Микита...— шморгнув кирпатим носом Олесь.

— Патоньку мій, що ж це робиться?! Справді, ніби пара журавлів кружляла над болотом. Кажи, лобуряко, де взяв яйце?

— У Микити за ножика виміняв,— пробелькотів хлопець.— У нього було два яйця. Одне він уже видув, а це...

— А Микита де взяв яйця?

— На купиння лазив... Він примітив, де журавлі сідали. Спочатку на човні плив, а потім на дошках плазував. Це далеко.

— На купиння?

— Ага.

— А ти чого там був? І ти лазив?

— Ні, мамо.

— Дивись мені, хлопче! А що то за скринька в тебе?

— Колекцію збираю.

— Яку?

— Пташиних... яєць,— видавив із себе Олесь.— Дивіться, всього сім, а в Микити — повна скринька шкаралуп.

— Це ви стільки пташок занапастили?

— Я віднесу Микиті,— зарюмсав Олесь.— Він у гніздо покладе.

— Не смійте більше на купиння ходити! — гримнула мати.— Дай сюди яйце. Ото горенько. Що ж з ним робити? Може, під гуску підкинути? Якраз сидить з учорашнього дня.