Уже відійшов роменський на Славгород. Нарешті вдарив третій дзвінок. Десь спереду загудів паровоз, брязнули буфери, і здригнулися вагони. Савчука все ще не було. І раптом, задиханий, вбіг до купе. Схвильованим шепотом кинув:
— Біда в Славгороді!
— Що таке? — Гайовий та Федір Іванович стривожено дивилися на нього.
— Обеззброїли наших!
— Кого саме? Хто? — кинувся Бондаренко.
Савчук став розповідати: на станції оце зустрів знайомих солдатів з саперного батальйону. З півгодини як прибули вони на станцію. Розповідають, що вночі гайдамаки 4 обеззброїли їх, загнали у вагони та й під охороною завезли оце сюди, на Ромодан. Сидять без паровоза, в холодних вагонах...
— Цілий курінь25, кажуть. Полуботківці26. З Полтави.
II
До Славгорода роменський поїзд прибув на світанку Порожньо на засніженому пероні. Лише поодинокі постаті залізничників з ліхтарями в руках, як тіні, мовчки снували по коліях та біля класних вагонів, що стояли на першій колії, якраз проти вокзалу, з обох боків походжали вартові.
У вагонах, видно, ще спали, бо вікна були закриті шторами.
"Не інакше, як полуботківський штаб",— одразу ж догадався Саранчук. Він іще в поїзді з розповідей подорожніх дізнався був про роззброєння саперного батальйону в Славгороді. Встиг уже дещо й поміркувати з приводу цієї події. І нічого страшного в ній не вбачав. "Ну й поїдуть собі додому. Чи й не біда!" Одного не похваляв тільки — тої брутальності, з якою виряджали їх: серед ночі, майже роздягнутих, під охороною прогнали з казарми на станцію. "Невже-таки не можна було інакше, щоб по-хорошому! Адже свій брат, солдат. А чи, може... полуботківці і є оте саме "вільне козацтво"?"
Тим-то проходячи повз штабні вагони, Саранчук пильно приглядався до вартових — хотів одразу ж розгадати, що воно за полуботківці. Але що можна було побачити зовні? Та ще вночі? Солдати як солдати. У звичайних сірих шинелях, у солдатських шапках. Це з особливим задоволенням відзначив Саранчук,— такі, як би і він оце. Отакі ж і фронтовики, певно.
Біля входу до вокзалу, обабіч дверей, теж стояли двоє озброєних гайдамаків, вони уважно приглядались до пасажирів і час од часу, на вибір, вимагали документи. Перевірили документи і в Саранчука, навіть його речовий мішок обмацали, але пропустили. "Ну що ж, і правильно, на те й служба",— навіть похвалив про себе їх Саранчук.
Одно непокоїло його: що сталося з Артемом? Це ж, певно, і його... А втім, хтозна. Може, він ще з Харкова не повернувсь.
Просто з вокзалу і рушив на Гоголівську вулицю до Бондаренків.
Вже більш як десять років родина Бондаренка жила тут, на Гоголівській, у номері сімнадцятому, в підвалі. Після арешту чоловіка в дев'ятсот шостому році як перебралась Маруся з двома дітьми сюди до батька, та й по сей день. Вже померли старі батьки, підросли діти, а все ніяк не могла Маруся вибратися в кращу квартиру. І робила ж як проклята по домах ходила прати, раніш працювала сама, а тепер ось уже третій рік дочка Таня працювала на тютюновій фабриці. А їдців вистачало: окрім дітей, і сам батько, старий Мороз, років зо три до смерті не працював уже ніде, усе хворів, та й у Сибір чоловікові на заслання таки ж треба було, хоч зрідка, посилку зібрати а чи й грішми карбованець який. Трудно жилось. Уже й не думала ніколи Маруся про краще. Береглася, щоб хоч звідсіля хазяїн не вигнав. Часом на хліб до получки немає, а за підвал уже зарані сплатить. Отак і жила. Більш як десять років. Отут же і Федір Іванович після Лютневої революції, повернувшися з заслання, знайшов свою родину. Тут і зараз жили, ніколи було Федору Івановичу думати про зміну квартири. Помимо того, що працював на машинобудівному заводі, там же, де й до заслання, і на тій же роботі — слюсарем в інструментальному цеху, з самої весни — голова заводського комітету, член міського партійного комітету і член президії Ради робітничих депутатів. А Маруся часом хоч і подумає сама собі, але чоловікові ні слова. Більше терпіла з дітьми, а тепер... Од щастя і підвал ніби прояснів. І вже тільки останній час знову стала частіше думати: на весну ждала дитину. Хотілося, щоб цю дитину народити в сонячній кімнаті, а не в оцьому льоху, куди сонце і не заглядало...
Сутінки підвальні — це ж було перше, що і Саранчука вразило, коли він відчинив із сінців двері в кімнату до Бондаренків. Якусь мить мусив навіть напружено вдивлятись, а вже потім привітавсь:
Здорові були!
— Здрастуйте! — відповіла Бондаренчиха і з цікавістю дивилась на незнайомого солдата. У кутку, біля вішалки,
Таня уже й хустку теплу накинула на голову — зараз іти, та й затрималась, отак само, як мати, цікаво і трохи насторожено дивилась на незнайомого.
Саранчук сказав, хто він, і вийняв з-за обшлага лист, подав Бондаренчисі. Таня підійшла до матері і взяла лист у неї з рук. Хотіла вже розірвати конверт, але раптом придивилась і сказала до матері:
— Це не нам. Це Мирославі Наумівні. Я однесу зараз,— поклала лист в кишеню, запнулась і пішла до порога.
— Та спитай же, як здоров'я Харитоновича,— сказала мати їй вслід. Потім до Саранчука: — Ну, роздягайтесь.
— Сипняк, мабуть? Докотився, значить, і сюди! — зауважив Саранчук. Він скинув шинелю, хотів було повісити на вішалку, біля дверей, але передумав, згорнув її і поклав на стілець у кутку.
— А де його зараз нема! — відповіла Бондаренчиха.— Раз війна, то вже й всякі інші напасті — і голод, і сипняк... Але в нього, у старого Супруна, не сипняк. Сусіди це наші, у дворі у флігельку живуть. Інша в нього хвороба. Забула назву. Говорила якось мей^ його дочка. Лікарка вона сама. На війні, каже, найбільше на цю хворобу хворіють. Кров якось у жилах тисне дуже.
— Ну, а він же — не на війні.
— У нього все життя — війна,— сказала Бондаренчиха. Саранчук не зрозумів, і вона пояснила: — Син і дочка в них. І обоє партійні. Ще до революції партійні були. А це при царизмі не так просто було! Мирославі ще якось пощастило. А Григор Наумович — іще студентом був, коли заарештували вперше, а потім і пішло. Тільки відсидить у тюрмі або з заслання вернеться,— дома він тут мало і жив, все по великих городах, в Катеринославі27, в Харкові,— місяць чи два мине, і вже бачимо: жандарми вночі у флігельку. Знову, значить, біда у Супрунів,— заарештували, як видно, Гришу, а батька — з посади знімуть знову.
— А хто він такий?
— Зараз знову вчителем. Після революції. В залізничному училищі викладає. А до цього ким тільки не доводилось йому працювати! І на махорковій фабриці, в конторі, і в земстві у від'їзд, по якійсь там статистиці...
Розповідаючи, Маруся дістала з комода рушник, повісила на цвях біля умивальника.
Саранчук подякував і став умиватись. Бондаренчиха, розпалюючи плиту, стала розпитувати про чоловіка: чи ие говорив він, чому раптом у Харків? 1 чи надовго?
Саранчук розповів, що знав.
— Казав, що на кілька днів. А чого — я дуже і не допитувався. З'їзд якийсь там, чи що.— Та й мерщій перевів мову на те, що його найбільше зараз цікавило: про Артема.— Не знаєте, чи повернувся він уже з Харкова?
— Спить он,— хитнула головою жінка на дерев'яну перегородку. І зразу ж похопилась додати: — Стомився дуже. Намерзся. Від самої Полтави на даху вагона їхав, а мороз надворі який! Нехай іще хоч годинку поспить.
— Авжеж. Нащо ж будити! Не к спіху,— сказав Саранчук, насилу стримуючи хвилювання. Ще трохи погомонів з хазяйкою і, докуривши цигарку, зразу ж взявся за шинелю.
— Куди ж ви? Саранчук пояснив:
— Поки спить Артем, деякі справи свої влаштую в місті. Щоб уже потім до самого поїзда побути з ним.
— Та ви хоч чайку випийте. Зараз закипить.— Але Саранчук подякував і не захотів чекати. Уже і шапку надів. Як раптом відчинилися двері, й до кімнати зайшла невисока на зріст молода жінка. Вона була в чорній хутряній шубці, у білій в'язаній шапочці. Гарна. Особливо гарні у неї були очі — карі, ясні і променисті. Низько поставлені брови і тонко окреслений рот надавали її обличчю виразу зосередженості і навіть суворості.
Привітавшись з порога, вона зразу ж звернулась до Саранчука: подякувала за лист, спитала, чи не передавали чого на словах. Саранчук сказав, що нічого не передавали.
— А що ж вони пишуть? — не втерпіла Бондаренчиха.
— Потім, Маріє Кирилівно. Все розповім. А зараз — де Артем? Можна до нього?
На широкому ліжку, рядом з білявим хлопчиком, навзнак лежав Артем, одягнутий, тільки без чобіт. Часто і глибоко дихав. На обличчі напружений вираз. Потріскані від вітру та морозу губи беззвучно смикались.
Мирослава легенько торкнулась рукою до його плеча.
— Артеме!
Артем здригнувся і розплющив очі. Одну мить дивився затуманеними очима в обличчя дівчини. Потім поривно звівся і сів на постелі. Провів долонею по обличчю.
— Ви не захворіли часом?— Мирослава звичним рухом лікаря взяла його руку і стала слухати пульс. Артем, щоб приховати хвилювання від зустрічі з нею, силувано усміхнувся і спробував звести мову на жарт:
— І де ви взялися, Мирославо? Отак невчасно! Якби не розбудили, кров з носа, а таки вихопили б ми зброю у гайдамаків.
— Яку зброю?
— Та свою ж, саперного батальйону. От наснилось! Навіть упрів!
— Так ви вже знаєте, виходить!.. Ну, і як вам ваші сапери подобаються?
Артем зітхнув.
— Ох, і влипли ж хлопці!— Він скрушно похитав головою.— Я ще на вокзалі довідавсь. Знайомий залізничник розповідав. На власні очі, каже, бачив: як худобу, загнали у холодні вагони, закрутили дротом двері та люки і під охороною — на Ромодан.
— Ну, а ви що виїздили?
— Нічого.
Дівчина опустилась на стілець рядом з ліжком і цілу хвилину сиділа мовчки. Потім рвучко підвела голову.
— У Гриші були?
— Аякже! Просто з вокзалуі подались в губком. Нема його, в ревкомі на засіданні. Ми — туди. Віддав вашого листа.
— Ну й що ж?
— Та в них із зброєю у самих не дуже. Бачив потім на власні очі — на майдані червоногвардійці на стройових заняттях — гвинтівка на двох. Хіба це діло? У Харкові! Де зараз, можна сказати, доля революції на Україні вирішується.
— Одним словом, знали, кого послати, та ще за старшого. Ви, мабуть, замість того, щоб собі зброю просити, від себе пообіцяли їм?
Артем посміхнувсь:
— А ви, Мирославо, майже вгадали. Хоч, власне, Григор Наумович сам нам підказав. Це вже на другий день, на квартирі в нього були.