А коли буде?" У лиса аж хололо в грудях: "А чому обов’язково тепер має таке статися?" Отак втішав себе Мацько.
І справді, дощ проходив. Лис ладен був терпіти сніг (у ньому так гарно качалося), але цей гнилий дрібний дощик доводив його до шаленства.
На одній картині він намалював дерева до половини у воді, а на них безліч сорок. І більше нічого. Навіть листя не намалював на деревах. То була дуже сумна картина. Лис заховав її подалі, щоб не псувала настрій.
Або намалював свою власну нору, в котру налізло повно жаб, повитріщавши нахабні булькаті очі.
Щоб зробити приємний сюрприз сестричці Міцьці, лис намалював її в елегантній заячій шубці (сестричка колись говорила, що воліла б зайчихою бути, такій легше прогодувати себе й сім’ю, не треба заводити знайомств у перукарнях та косметичних кабінетах, бо, мовляв, бридку заячу морду ніякі косметичні засоби не візьмуть).
Ох, ці жінки! Портрет Міцьки вийшов граціозним, ледь насмішкуватим, і лис був певен, що сестричка оцінить достоїнства картини. Йому так хотілось, щоб родина нарешті визнала його заняття живописом! А далі лисові у вухах почало солодко бриніти слово "слава". Він уже не міг втриматися від спокуси. О, він ні в якому разі не був про себе зависокої думки, але в душі відчував свою вищість над такими ремісниками, як борсук Джума та щурик Альцест. Перший заробляв собі на життя малюванням натюрмортів. Джума був мерзенним конформістом і жахливою бездарністю. Своїми кривавими натюрмортами з жирними баранячими стегенцями він заслужив всіляку підтримку у вовків. Вовча родина приятелювала з родиною борсуків.
Другий, щурик Альцест, мізерне й лукаве створіння, взагалі був під покровительством своїх родичів. Мав найчисленніших поклонників .серед мишей,— лісових, польових та сільських,— і швидко ввійшов у моду завдяки портретам у сіро-чорній гамі. Його численні родичі швидко переконали всіх лісових жителів, що сірий колір найбільше практичний та універсальний. Лис гребував щурами, та й мишей їв з крайньої необхідності. Тому він не ввійшов у число поклонників Альцеста і частенько над ним глузував.
Отже, не дивно, чому Мацько вирішив показати своє мистецтво, наперед смакуючи сенсацію, яку воно викличе. Він уявляв собі, як всі наввипередки бігтимуть до нього на виставку, які виникнуть гарячі суперечки, як лютуватимуть Джума і Альцест.
Але клята Сорока все зіпсувала, Лис написав оголошення, повісивши його біля струмка.
ОГОЛОШЕННЯ!!!
Художник Мацько (лис) хоче показати свої картини, написані в новій для лісу манері, і просить всіх любителів живопису прийти оглянути його виставку в післяобідній час.
Вхід безплатний!
Лис порозвішував на кущах свої картини, сів скромно під липою і став чекати відвідувачів. Хвіст у нього злегка тремтів.
Час йшов, але ніхто не з’являвся. Лис насторожував вуха на кожен підозрілий шум, хоч тільки вітер вряди-годи пробігав перед його картинами.
А трапилось ось що. Сорока першою побачила оголошення і була страшенно невдоволена поведінкою лиса. Як він посмів, не порадившись з нею та місцевою елітою, організовувати виставку?! Це ж буде ганьба для неї, коли весь ліс збереться біля її дому і обурюватиметься цією бездарною мазаниною! Хоч будуй собі дачу в іншому місці!
Сорока негайно кинулась до своїх впливових знайомих — вовка, кабанця Лорда і кабанця Мілорда, не забула і про художників Альцеста та Джуму, прохаючи р них захисту від безумця Мацька:
— Ви тільки подумайте, чого доброго можна чекати від лиса, та ще з таким ім’ям! Не інакше, як він задумав щось жахливе. Його картини — це дика суміш сюрреалізму, натуралізму, поп-арту і оп-арту...
Обидва художники з жахом заплющили очі. Вони ніякого поняття не мали ні про сюрреалізм, ні про поп-арт і оп-арт, але вигукнули: "Яке кощунство!"
Лорд і Мілорд, не розуміючи нічого, теж обурено хрюкнули:
— Знаємо ми цю лисячу натуру!
Трохи заспокоєна, Сорока відвідала Мацькових родичів.
Скорботно схиливши голову, вона благала не допустити загибелі їхнього сина і брата, на котрого гніваються найвпливовіші особи лісу за безсоромні картини.
— Мамо,— зойкнула Міцька, котрій лис ще не встиг подарувати портрета,— що подумає чоловік про мене, дружину, в котрої брат пише безсоромні картини?! У нього відповідальна робота,— і цнотливо прикрила очі пухнастим хвостиком з білим кінчиком, наче вмоченим у солодку сметанку.
Різних там їжаків, дрібну птицю, зайців Сороці було переконати, як раз плюнути. Тільки стара Ворона, котра на своєму віку набачилася всього, хрипко каркнула:
— К-р-раще пильнуй свого облізлого хвоста!
І, заплющивши одне жовте око, знову задрімала.
Лис Мацько, ні сном ні духом не відаючи про біду, чекав на відвідувачів, доки не стемніло, а оскільки йому було ліньки ховати в нору картини, а потім знову витягати вранці, то він, скрутившись клубком і вкрившись хвостом, щоб не простудитись, лишився ночувати надворі.
Тихо падала роса. Трава засріблилася від місячного сяйва. Стара липа порозпинала над лисом темне гілля.
В таку пору, а ще краще, коли не світив місяць, Мацько біг між кущів по одній, відомій тільки йому, стежці, а далі блискавкою майнув через асфальтовану дорогу, а там полем до річки, через вузьку кладку — в село. Село зовсім інакше пахло, ніж ліс.
Пахло молоком, гноєм, димом, людьми, псами, залізом, але Мацько завжди безпомилково знаходив єдиний потрібний йому запах, запах курей.
…Лис давно вже заснув, втомлений чеканням, і уві сні посміхався, як тільки вміють посміхатися лиси: лукаво і мрійно.
Мацько не бачив, як по освітленій галявині ковзнули тіні: одна широка, а друга ледь помітна, маленька, з гострим писком. Широка тінь важко сопіла, а менша її зацитькувала:
— Тихо, тихо...
Щурик Альцест тремтів від холоду і страху. Вони трохи постояли перед лисовими картинами і, сипнувши під ніс лисові якогось порошку, зникли, мов їх не було.
Мацько перестав усміхатись, але не прокинувся. Він не чув і не бачив, як сотні сірих мишей кинулись на його картину, жадібно гризучи папір, як повискували, озираючись на Альцеста, Що схвально скалив дрібні зубки. Потім він писнув, і миші щезли. Лише на кущах біліли окремі клаптику паперу, котрі нікому не могли вже завдати шкоди.
Лис міцно спав, не відчувши навіть приходу світанку, коли все навколо почало сіріти і безбарвне небо обіцяло дощ. Він не чув, як з гущавини вийшов міцний ще дідок в гумових чоботях і зупинився неподалік від лиса, посміхаючись у сиві вуса:
— Он де ти, голубчику! Ну спи, спи. Наморився, видно. Ти ще мені попадешся з курми! Ще я з тебе шкуру спущу!..
Він вдосталь намилувався сплячим лисом і обережно, намагаючись не тріщати хмизом, пішов собі далі...
РОЗДІЛ V,
у якому на бідного лиса-готується страшна зброя, але, не зважаючи на це, він з’являється перед Лялечкою у повній красі
Лялечку мама привозила кілька разів на село, але тоді він був ще надто малий, щоб знайти собі приятелів. Ні в місті, ні в селі його не відпускали ніде самого. В місті ще не дивно: там можна заблудитись, чи під машину потрапити, або може "вкрасти чужий дядя", але в селі чого боятись?
Лялечці бабуся пообіцяла, що піде з ним на річку купатись, коли він все з’їсть за обідом і поспить. Він не одразу погодився на таку умову, але бабця все ж його заговорила і вклала спати. Хлопець крутився-крутився, товкся об подушку і ніяк не міг заснути. Від його коників у бабці розболілось серце, і вона покликала діда.
Той задрімав було в холодку і прийшов з розкуйовдженою головою, в одних трусах. До того ж від нього несло горілкою.
Лялечка заліз з головою під простирадло і завмер. Дід був дуже смішний у своїх величезних чорних трусах, і Лялечка з-під простирадла коротко гавкнув.
— Я тобі погавкаю! — сердито сказав дід.— Сиди тихо, бо як ще раз встану, то будеш, чоловіче, бідний!
— Та-ра-ба-ра-ба-ра! —огризнувся хлопець.
Дід уже звик до цього і пішов досипати. Він вважав, що людина може зрозуміти все за один раз, треба тільки сказати це відповідним тоном.
Лялечка й справді все зрозумів і притих. Надворі було зовсім тихо. В шибку зачиненого вікна билась муха, зрідка кудкудакала курка чи цвірінькав горобець.
Хлопець непомітно заснув, і йому приснилось море, велике-велике, а він іде з мамою берегом, і йому дуже хочеться пити, води ніде нема, а морська — солона і її не можна пити. Але Лялечка ніколи не куштував морської води і хоче її спробувати. А мама не дає йому зачерпнути. Він виривається і ніяк не може вирватись. Море дуже шумить.
Лялечка прокинувся. Надворі й справді шуміла вода, тільки її не було видно крізь заслонене вікно. Падав дощ, і хлопець знав уже з власного досвіду, що надвір його не пустять й на річку теж він не піде з бабою. Доведеться сидіти до вечора в хаті. Але дощ перестав, і надвір його все-таки пустили, хоч заставили одягти курточку.
Лялечка стрибав через калюжі і в калюжі, коли біг до Славка. Той сидів на колоді під хатою і стругав гілку великим ножем.
— Що ти робиш? — спитав Лялечка, сідаючи коло нього. Славко йому дуже подобався. Він був такий розумний. І нічого не боявся!
— Що, що!..— У Славка був поганий настрій.— Хіба не бачиш? Рогатку роблю. Не заважай, бо як вріжу!
Лялечка вже знав, чим до нього піддобритись.
— Хочеш, я тобі дам цукерок?
Славко проковтнув цукерок, облизав липкі пальці й взявся знову за роботу.
— Мене баба била,— він задер холошу і показав на литці пухирці від кропиви.— Як виросту, я їй покажу…— І Славко сказав дуже погане слово.
Лялечка ніяк не міг звикнути до цього слова і щоразу заплющував очі з переляку.
— А ти знаєш, нащо мені рогатка?
— Нащо? — спитав Лялечка.
— На лиса! Я як стрельну в нього, то буде знати, куди лізти!
— На котрого лиса?
— На того, що кури краде. Тато вдосвіта виходив, то бачив, як лис крутився коло стайні.
— А-а,— кивнув Лялечка.— А ти його бачив?
— Ще ні, але я його припильную, а то він усі кури покраде...— І Славко знову сказав погане слово.
— А де він живе?
— Та в лісі, там,— і показав рукою.— Звідси не видно. Ходи, я тобі покажу.
Хлопці побігли за хату, а звідти вузенькою стежкою поміж черешнями на горб. З горба було видно мов на долоні городи, за ними річку, поле і далеко-далеко ліс, не зелений, а якийсь синій.
— Він звідти приходить. Бачиш?
— Бачу,— відказав Лялечка.
Вони посідали на траву, і Славко взявся знову за роботу.