Його час настав через кілька днів, уже в пустелі. А тепер жерці розділили тіло мумії на частини і винесли нагору. Один з воїнів шакала (а ті двоє були воїни шакала) поцікавився, що у мішку несе Оврул, і помацав. Цього було досить, щоб на світанку він помер. Воїн поводив себе зовсім нормально, цей могутній бігун і борець таємної гвардії. І коли один з жерців дав йому пучок тростин перев'язати линвою, той раптом задерев'янів, якось закляк. Обличчя його зробилося сірою маскою, тростини випали з рук, і він поволі опустився на коліна. Щелепа відпала, рот розкрився, слина лилася на груди. Очі просто кричали відчайдушно, несамовито: "Я хочу жити". Але ось голова його впала на груди, а далі й сам він завалився набік. Його товариш кинувся до нього, та воїна покликав жрець.
— Допоможи нам підтягти човна. А тепер іди і чатуй. Та будь пильний. Зайвим не цікався. Бачиш, твій друг забагато хотів знати.
Воїн тремтячою рукою взяв свій короткий спис та метальні палиці з гострими кінцями і зашелестів у високих заростях.
Жерці шепотіли молитви і пакували розчленоване тіло мумії у зручні торби. Вона була ще не стара, і кінцівки добре згинались у суглобах.
Ношу розподілили так: старшому жерцеві голову, другому руки, третьому ноги, тулуб Оврулу, а четвертий жрець ніс лука. Увечері ми випливли з заростей папірусу і вийшли під західним берегом за течією. Під ранок причалили до пристані одного з невеличких храмів, що їх так багато на обох берегах ріки. Молодий воїн був з нами. Вій все ще не міг отямитись від смерті свого товариша. А я знав, що його також уб'ють чи ножем, чи отрутою, чи заговором. Я й про таке чув. Єгипетські жерці найхитріші та наймудріші в світі.
У храмі ми перепочили день. Підлікували свої рани, що заподіяли собі в кам'яній норі, відіспались. Четвертий старець, найменший та найхирявіший, він не відпочивав — все щось порпався зі славетним луком. Змазував його олією, перевивав новим сухожиллям. Нарешті дав мені, щоб я його напнув. Я відмовився — лук Благого Бога, найкращого стрільця, мені, чужинцеві, і не марилося напнути. Та він наполягав. Я взяв очеретяну стрілу і наклав на тятиву. Обережно натяг. І лук почав — о диво! — напинатись. Зігнувся він геть дугою. Я відпустив. Тятива дзизнула, а стріла із свистом понеслася вдалечінь. Лук, як і все в цій країні, був із секретом. У руках необізнаної людини він не міг і трохи зігнутись, але якщо володар натискав на одне місце, пластинки переміщувалися, лук згинався і посилав стрілу з надзвичайною силою. Але справа не в лукові, а в мумії.
Я був упевнений, що її понесуть кудись у схованку в пустелю. Недарма ж старий жрець зі мною говорив про Сфінкса. Лук і повний сагайдак стріл вони віддали мені. Значить так — або я буду справді візиром і керуватиму воїнами, або мене готують в жертву великій таємниці, ще більшій, ніж та, про яку я здогадався.
Наступного дня ми вирушили в пустелю. З нами йшло три воїни прикордонної сторожі — чорні люди з далекої країни Пунт. Троє жерців, три храмових воїни і я. Той воїн, що був з нами в Місті Мертвих, заслаб і лишився в храмі. Його трясла лихоманка, він все відкривав вуста і нікого не міг сказати. Я знав — він сконає до нашого повернення з пустелі. Та й чи повернемося ми всі з пустелі? Жерці й воїни шакала напевно. А я і троє чорних?..
І ось почалась подорож. Ми йшли з головним трохи попереду.
— Ти, певно, хотів би знати, чому ми тебе обрали і чого ми від тебе хочемо? — спитав він мене.
Я мовчав. Так мене навчив славетний Нехбес.
— Всі люди,— вів далі він,— хотять знати, чого від них хочуть або що з ними буде. Навіть найдурніший прагне знати побільше таємниць. Розумні хочуть узнати навіть таємницю самого життя. Бо таємниця життя має силу і над долею людей, і Благих Богів, і Небесних Богів. Людина прагне взнати таємницю життя — що воно таке життя уповні? І за цим слідкує Сфінкс. Він головний наглядач у житті. І коли людина взнає таємницю життя — тоді засміється Сфінкс. Бо людина все взнає. А як засміється Сфінкс, скінчиться час життя і настане час смерті. Бо тоді людині ні для чого буде життя — вона все знатиме. Тому що немає таємниці — немає мети. Немає мети — нема руху. Нема руху — нема життя. А ти мовчиш і не питаєш? Значить, тобі ще не кортить побачити посмішку Сфінкса? Ти чужинець, але розумніший за тих моїх воїнів. Тому вони мертві, а ти живеш. Ти будеш начальником бойових загонів усіх чужинців, що прийшли до нас з моря, їх тепер повно у нашій країні... Не заперечуй! Ти їх поведеш за новим Благим Богом у бій. Бо ти знаєш їх мову і звичаї. їхньому ватагові ми не віримо. Нашому — вони не віритимуть. Коли переможе новий Володар Палацу, ти попливеш на північ до Зеленого моря, рушиш до свого берега.
— Але я не хочу бути ватажком війська.
— Ми знаємо про тебе все. Тебе ще довгоголовий вибрав за ватажка. І ми переконались, що він не помилився. Ти був учнем художника Нехбеса. Ти йому розповідав про свої мандри і пригоди. Він усе списав. А ми маємо скрізь своїх людей. І наш слуга переписав всі твої спогади і передав нам. Ти можеш відмовитись. Тоді тебе чекає судилище Сфінкса та печатка шакала. Ми саме йдемо до Сфінкса — охоронця таємниці, а ось моя печатка шакала — Головного Потаємного Судді сторожі могил.
Я затремтів від жаху — з людьми Сфінкса не можна вести торги. Тільки підкорятись можна.
— Я битимуся, як іхневмон! — від страху я навіть себе в груди вдарив п'ястуком.
Старий перший раз лагідно посміхнувся.
— Говориш добре, лев могутній. Але найбільш хоробрий іхневмон — його вороги змії. Шкода, що ти не потрапив до мене хлопцем. Я б з тебе виховав справжнього жерця. Ти не дивуйся — ми, люди Сфінкса, можемо навчати і чужинців. Тепер покажи своє володіння зброєю.
Ми зупинились саме біля потаємного колодязя в одній непомітній ущелині. Стріляли з лука — я краще всіх. Кидали каміння, і знов я краще всіх. Кидали ножі, і знов я краще всіх. В бігу я відстав від негра. Списа кидав нарівні з найсильнішим негром. А в кулачній бійці я порозкидав їх усіх, мов снопи соломи. Тільки в боротьбі не подолав двох вояків Сфінкса. Ось де моя слабина. Я попросив їх вчити мене. І поки ми дістались до Сфінкса, я ручився сам, але і їх вимучив, повсякчас вправ ллючись у боротьбі. Виснажував себе, але я знав — тільки так мені пощастить від них утекти. А втекти я собі поклав будь-що. Я переконався в їх божевіллі — мене, безрідного чужинця, призначити головним ватажком найманців? Я потроху смоктав траву, хоч вони й стежили за мною, але ще тоді, в заростях, зняв з пояса отруєного воїна флакон з його зіллям. Те зілля підтримувало, але й водночас труїло мене. Я все розрахував — перш ніж зілля мене отруїть, я позбудусь опіки божевільних жерців та їхніх вірних шакалів.
І ось нарешті ми вийшли з ущелини на рівнину, і перед нами, мов із піску, виросла голова Сфінкса. Мені здалося, що вона похилилась. Я затремтів від страху. З усіх сил стискав щелепи, щоб не зойкнути, щоб не зацокотіли зуби. Мене врятували жерці: вони опустились навколішки і почали погребальну пісню-молитву.
Потім ми подерлись по вузеньких сходинках до плеча Сфінкса. Старший жрець натис на камінь долонями, і з'явилась велика дірка. Ми зайшли всередину. Отут мене знов затрусило від страху. Крізь маленькі віконця-щілини в порожнечу Сфінкса пробивалось золоте проміння і примарно освітлювало людські висохлі тіла, що висіли догори ногами на ременях під стелею.
Я не встиг отямитись, як троє воїнів Сфінкса заломили руки чорним воякам. Ті з зойком впали на людські кістки, якими була вкрита вся підлога. Старший жрець нахилився по черзі до кожного воїна і встромляв йому голку в шию за вухом. Нещасні почали харчати і стогнати.
А жерці вже розстелили покривало і на нього виклали із торб частини мумії. Заходились її з'єднувати за допомогою густої земляної смоли та чистих бинтів. Тим часом воїни скрутили ноги неграм і почали їх підтягати на ременях через дерев'яні болонки під самісіньку стелю.
Я тремтів від нетерпіння.
Час починати! Нахилився до старшого і витяг у нього з футляра на поясі голку. Бід цього одного руху залежало моє життя.
Він не почув. Бони аж харчали, аж обливались потом над своєю спотвореною мумією. Все заглушав хрускіт сухих кісток під ногами воїнів. Все заглушав стогін та хрипіння негрів.
Першого в шию я штрикнув борця, потім тих двох...
Не встиг Оврул вимовити останні слова, як маг вихопив з-під плаща стилет. Та він спізнився — Оврул вже проткнув його голкою в горло. Маг схибив — рука його зависла в повітрі і тремтіла, хоча пальці міцно стискали зброю. Потім почала рука поволі опадати. Та очі в мага жили — вони світились злістю і відчаєм.
Оврул сховав мідну голку в дерев'яний футляр, що метелявся у нього на шиї.
— Я чув весь час на собі погляд. Чужий, злісний погляд! Погляд шакала! Це були різні очі — повій у лупанарії, пахолків у храмі, матросів на барках, сторожі на базарах. Але тільки от тепер я можу в очі соглядатая глянути безборонно. Я дивлюсь! Пильно дивлюсь! — Оврул наблизив своє обличчя до мага. Зашепотів (маг все-все розуміє): — Я можу тебе твоєю ж рукою, твоїм же ножем заколоти. Чуєш? Але я цього не вчиню. Нехай тобі не примариться посмішка Сфінкса. Ти до кінця не взнаєш таємниці моєї свободи. Ти побачиш печатку шакала.
Оврул відхилився до курильниці з вугіллям і потримав над ним печатку.
Потім швидко притис на обидві руки і на чоло магові. Магове обличчя не скривилось. Тільки очі наповнились ще більшою люттю.
— Подивись на свої руки. Ти хотів їх умити моєю кров'ю?! На них тавро шакала. Конай, брудна тварюко, а я почекаю ще посмішки Сфінкса. Нехай він мені посміхнеться десь у бою, або в дорозі, чи в морі бурхливім...
Оврул прихопив мага за червону фарбовану бороду і підтяг до себе. Пожував губами, але сплюнув на каміння підлоги. Тихо підвівся і вийшов із храмових закамарків.
Тільки він вийшов, як відхилилось запинало і з'явилась молода гола блудниця. Вся лисніла, намащена мастилами, вся в золотих прикрасах. А лоно голене, і вуста вифарбовані червоним соком ягід. Хтивість і погибель в її гнучкому тілі, провислих грудях.
Вона підтягла мага до стіни і прихилила спиною. І поки тягла його до стіни, спритно обмацала весь одяг і тіло.