Мертве місто... Я більше не можу, Окуно-сан...
Вулицею мчали автомашини, та Окуло і Кьоко вирішили і назад добиратись пішки. Ішли мовчазні, пригнічені, наче з похорону. Вулиці повнилися шумом шин, вуркотанням моторів, але всі ці звуки тільки посилювали враження мертвої тиші, що налягла на велетенське місто. Безлюддя — ось що гнітило!
Біля Отані-готелю Кьоко зупинилася. Велична споруда була вщерть залита яскравим світлом. Просторий хол, засланий величезним червоним килимом, дихав пусткою. Кьоко чомусь закортіло походити по цьому килиму, відчути його м'якість.
Прозорі двері самі розсунулися перед ними. Та як тільки Кьоко й Окуно зайшли всередину, їх зненацька оглушив голос динаміка:
— Хто посмів ігнорувати заборону? Покажіть картки!
Скрипучий нелюдський голос наче вразив їх шротом.
— Тікай,— шепнув Окуно,— мерщій...
Кьоко кинулась до дверей, вони пропустили, і її тінь майнула по крутому під'їзду вниз.
— Картку!
Рука Окуно Тадасі вже шарпнулася до кишені, та в останню мить він відсмикнув її. "Покарання неминуче й тяжке. А в респіраторі — хіба пізнають? Тікати, тікати!.."
Кинувся вслід за Кьоко, та прозорі двері вже були заблоковані. Ударив плечем — біль обпік його, але двері не зрушились.
— Спроба втекти обтяжує провину!
Динаміки обстрілювали його з усіх боків. А він гарячково обмацував поглядом стіни: де вимикається світло? Побіг до ліфта — тут двері послужливо відчинилися, і він мало не вскочив до кабіни. Це ж пастка, пастка! Сховався в тінь за колоною, притулився до неї спиною, завмер. Шалено калатало серце, йому не вистачало повітря. Часу мало, зовсім мало. Кілька хвилин — і прибуде залізна команда... Роботи нещадні. Може — сходами вгору? На дах? Безвихідь, безвихідь... Фотоелемент поки нічого не помічає, бо тінь. Триматися тіні... тіні...
Тільки тоді, коли почувся рев вертольота, а біля під'їзду загрюкала страхітлива танкетка, Окуло нарешті знайшов куди тікати. В сад! Адже біля цього готелю — сад і, здається, на виході до саду двері не автоматичні.
— Стій! Злочин...
Окуно вже вскочив у вузький напівтемний прохід, перебіг ще хол, менший, а ось і вихід! Штовхнув двері й опинився на площадці, всипаній гравієм.
Сад освітлений, але від кущів і дерев пролягли чорні тіні — тут можна сховатись! Злочин? Який злочин? Чому злочин? Адже якщо радіація... Йому ж самому...
Упав під кущем побіля струмка, відчув, як тіло сприймає тепло нагрітої за день землі. Трава теж була тепла, сонно плюскотів струмок. Це потроху втихомирювало серце. Окуно Тадасі стежив за гострими зблисками у холі готелю і міркував, що ж діяти далі. Двері в сад вони, безперечно, швидко знайдуть і тоді...
Нараз він згадав, що колись, ще маленьким, бачив тут металевих коней...
Підвівся і, ховаючись у тінях, подався в глиб саду. Зняв респіратора, кинув у траву.
Ось бронзовий кінь із стригунцем — підняті голови, нашорошені вуха, хвости по вітру. Тварини наче стривожені тим, що тут відбувається: з усіх боків гострі ножі синюватого світла панахають сутінки, чути важке гупання металевих ніг. Одним ривком Окуно скочив на бронзового коня, правою рукою вхопився за гриву, ліву відставив убік,— і в такій позі закляк, наче й він вилитий з бронзи.
Роботи нишпорили по саду мовчки. Окуно бачив, як один з них нахилився і підняв з трави його респіратор. Підніс до свого об'єктива, потім поклав до бокової сумки і подався вздовж струмка. Ще два, освітлюючи кожен закуток, поволі наближалися до нього.
"Хоча б не освітили обличчя... — думав Окуно Тадасі.— Кліпну очима — пропав. Зворухнуся... Ні, ні, витримати, закам'яніти!"
Світло двох прожекторів — наче синюваті мечі. Прокляті роботи так і розмахують ними, ніби заповзялися постинати все живе.
Наближаються...
"Статуї сліпі. Заплющу..."
І цієї ж миті світлові мечі полоснули його по обличчю. Проміння було таке інтенсивне, що навіть перед заплющеними очима попливли, закрутилися оранжеві кола. Мить, друга,— і вони почали тьмяніти, розпливатися...
Відійшли? Окуно не зворухнувся, доки не почув, як віддалилось гупання важких, нелюдських кроків.
Через деякий час почулося ревище моторів. Подаленіло, приглухло.
Окуно Тадасі скочив з коня, погладив його бронзову гриву і, сторожко озираючись, подав ся із саду.
Кьоко чекала його на підземному пероні. Як тільки побачила, що він вийшов із сутінок і змішався з натовпом,— кинулась навстріч, розштовхуючи людей, простягаючи до нього руки.
— Нарешті!.. Я так тривожилась... Сакура моя спить, от я й вийшла...
Окуло провів язиком по своїх пошерхлих губах, з усмішкою спитав:
— Ти хотіла сказати — наша сакура, Кьоко-сан?
— Так, наша, Тадасі-сап... Любий мій, милий...
З вузенького коридора Окуно потрапив до просторого приміщення. Стеля по периметру пвдсввчена лампами денного світла, підлога із сірого пластика, почовгана ступнями роботів. Ні меблів, ні якихось інших речей, звичайно, нема. Порожньо і голо. Прямо перед ним у стіні чорніло два прямокутники входів.
Окуно озирнувся, прислухався.
Десь далеко-далеко щось стугоніло, зливаючись у рівномірний шумовий фон. Якщо напружити слух, то можна розрізнити окремі звуки — клацання, плюскіт, вібрацію. Все це йому знайоме відтоді, як він працював тут інженером внутрішньої служби. Тепер обов'язки по внутрішньому обслуговуванню виконують виключно роботи. Унікум випровадив зі своїх секцій усіх людей — тепер Окуно розуміє чому. Збагатившись людською наукою і навчившись самостійно розвивати знання, Електронний Мозок вирішив стати цілком незалежним, автономним. Страх? Можливо. Звичайно ж, роботи надійніші, ніж люди. Запрограмовані на швидке і бездоганне виконання наказів, позбавлені емоцій і здатності думати,— хіба вони не забезпечать технічного нагляду за численними секціями, контурами і каскадами Мозку?
Ну що ж, інженер Окуно Тадасі зараз теж стане роботом — аби дістатись до життєво важливих центрів Мозку. А тоді...
О, тоді він зуміє нейтралізувати проклятущого Унікума!
Окуно аж зажмурився, уявивши рубильники на великому мармуровому щиті в залі енергостанції. Кілька ривків — і живлючий струм перестане надходити в жадібні кабелі, трансформатори, провідники й напівпровідники Мозку, зникнуть силові поля... Електронний узурпатор одразу перетвориться на купу металу, ізоляції, пластика... Найперше треба буде вимкнути систему безпеки, а тоді...
Загупало, до приміщення почали заходити роботи. Чулося специфічне дзижчання їхніх моторів — наче сюди набилося безліч комарів. Роботів було досить-таки багато, але жодного зіткнення Окуно не помітив. Сходились, як добре вимуштрувані солдати. Вишикувались у два ряди — почався профілактичний огляд. В кожній парі роботи по черзі оглядали один одного, перевіряючи і голови (прийомо-передаточний пристрій), і ноги — несучі механізми, і руки — інструменти. Зачищали контакти, ненадійні деталі замінювали.
Покінчивши з профілактикою, роботи у позах готовності поставали навпроти своїх виходів і так заклякли. Тільки сприйнявши імпульс-наказ, кожен з них оживе і піде виконувати свої обов'язки.
На "зайвого" робота вони уваги не звернули, бо мислити не вміли, а відповідного завдання не одержали.
Пластмасова оболонка була досить важка, сковувала рухи, але з цим можна було миритися. Інженера непокоїла тільки думка, чи розшифрує він сигнали? Чи не вчинить якоїсь помилки? Котрийсь із членів підпільного комітету спитав: "А ви усвідомили, на що наважуєтесь?" О, так, тепер він усвідомив... Ах, як вчасно Кьоко ввійшла в його життя — поки він не отупів остаточно й безповоротно, поки не втратив здатності мислити! Унікум... Зажди, ось тільки дістануся до мармурового щита...
Сигнал продерся до його свідомості потоком електромагнітних імпульсів, розібрати які годі було й думати. Окуно без вагання рушив за тими роботами, що прямували вбік енергостанції. Метрів через сто тунель поділявся надвоє, ліворуч — до Залу. О, повернули туди!.. Йому загупало в скронях, стало важко дихати. Близько-близько... Куди ж це вони — хіба не в Зал?! Ну, що ж, це, може, й краще... Інженер звернув у широкий прохід, і в очі йому сяйнула білизна мармурових стін. Щось було холодне й урочисте в цій білій кам'яній геометрії. Тихо. А чому, власне, так тихо? Де джмелине гудіння високої напруги?.. Рубильники! Де ж рубильники?!
В якомусь заціпенінні Окуно мацав очима голі стіни. Ні щита, ні рубильників ніде не було! Переробив, клятий, замурував... Бач, остерігається. А чого, власне, йому остерігатися? Ух...
Ударив кулаком по білій стіні і, навіть не відчувши болю, кинувся геть.
Шогі! Унікум вирішив провести матч у шогі[2] з новою математичною машиною "Піфагор". Фігурами у грі мусили стати сорок найкращих у Токіо гравців. Може, Унікум захворів на марнославство, а може, тільки хотів принизити людей?
Окуно вирішив скористатися з цієї нагоди. Вислухавши його план, Кьоко спочатку зраділа, а зараз, перед початком матчу, дуже хвилювалася. Металася в своєму тісному боксі туди й назад, нервово стискувала пальці і раз у раз поглядала на хронометр. Очі їй блищали, на блідих щоках проступив рум'янець.
Вхопила доньку на руки, пригортала, притискувала до грудей. Міка, обнявши її за шию, спитала:
— А коли ми підемо в сад?
— Підемо, підемо, вже не довго чекати!
Нарешті спалахнув екран, Кьоко сіла на килим, підібгавши під себе ноги. Міка вмостилася поруч і, наче відчуваючи напругу моменту, сиділа тиха, не по-дитячому зосереджена.
— Бачиш, бачиш, Міка-тян, он іде Окуносан!
До великої зали, біла підлога якої була поділена лініями, заходили "фігури", і Міка ніяк не могла впізнати Окуно. Ось пройшли "генерали з дорогоцінного каміння" — їхні п'ятикутники на головах виблискували рубінами; за ними зайняли свої місця "золоті генерали", далі "срібні генерали", потім "воїни з колісницями",— усе так, як і повинно бути у цій стародавній грі. Кожна із супротивних армій вишикувалась у три ряди, розділяло їх також три ряди білих квадратів. У кожного на голові — різнобічні п'ятикутники, гострим кутом повернуті до ворожого табору.
Кьоко не спускала очей з Окуно. Він, у формі "генерала з дорогоцінного каміння", стояв на правому кінці центрального пояса, ближче до Пульта Управління, на якому спокійно сяяли невеличкі овальні екрани осцилографів і рясніли ряди різноколірних кнопок.