Разом з батьком він відчував на собі удари шомпола і тепер разом з батьком говорив ці великі слова і йшов з батьком на подвиг.
— Мовчать! — осатанів гетьманець і вихопив з піхов шаблю.
— Не залякаєте! — спокійно і твердо промовив вчитель.— Хто ви? Хто вас підтримує? Багнети? Та ще й не свої, а чужі багнети! Зрадники ви з своїм гетьманом! І народ змете вас з своєї дороги. А влада народу, а влада Рад житиме! — він знову повернувся до сходу:— Вірте мені! Це я кажу вам отут, перед німецькими кулеметами!
— А, так! — дико вигукнув гетьманець і, розмахнувшись, з усієї сили вдарив вчителя шаблею по голові.
Вигук жаху вирвався з сотень грудей.
Юрко скам'янів. Ще не в силі збагнути те непоправне, що зараз сталося, він тільки дивився круглими від жаху очима на розвалену пополам батькову голову.
— На! На! — оскаженіло вигукнув кат і рубав шаблею нерухоме тіло. Потім, не перестаючи махати скривавленим клинком, гукав до сходу: — Кожному! Кожному так буде!
Сход мовчав, але в цьому мовчанні почувалось щось грізне. Воно наростало, і хорунжий раптом замовк, наче спіткнувшись. Та командир карного загону зрозумів зміну в настрої людей, подав команду, і солдати, заклацавши затворами, приставили гвинтівки до плечей.
— Розійдись! — істерично заволав гетьманець. — Розійдись! Стрілятиму! Всіх перестріляю!
Селяни з дивною повільністю, наче роздумуючи, нехотя, посунули з майдану, озираючись на солдатів, що стояли готові стріляти.
Юрко йшов, як сновида, і тільки через кілька хвилин опритомнів. Той самий незнайомий чоловік вів його, тримаючи за плече.
— Пустіть мене,— тихо сказав хлопець і глибоко-глибоко зітхнув.
Вони мовчки пройшли до перелазу, де Юркові треба було повертати на городи.
— Спасибі вам,— так само тихо промовив хлопець і звернув на стежку, яка зникала в густих заростях берестків.
Лишившись сам на сам, Юрко раптом відчув увесь жах і біль своєї втрати. Він упав на траву і довго і беззвучно плакав.
Коли напад горя пройшов, він підвівся і кілька хвилин задумливо сидів. Потім гірко усміхнувся: "Рано ще тобі займатися політикою...". Цю фразу він чув ще сьогодні ранком, а здавалося, що це було давно, давно... "Рано тобі..."
Перед очима постало дороге батькове обличчя, а в вухах гриміли останні батькові слова.
Ні, тепер уже не рано! І він доведе тим, хто вбив його батька, що не рано!