ІВАН БАГМУТ
БЛАКИТНЕ ПЛЕСО
ЩО БУЛО В БОЧЦІ?
Домашнє завдання з російської мови не було важке: написати словами СССР, УССР, ЦК ВЛКСМ та ЦК ЛКСМУ. Панас Чоломбитько, або просто Панько, як його всі звали, старанно вивів перше слово "Союз" і згадав, що їхній сусіда дід Книш каже не "есееесер", а "сисисиєр". Він уявив старого Книша школярем і засміявся вголос.
"Не вилазив би дід з двійок! — подумав він. — "Сисиєр!" Хіба важко прочитати правильно? Сміх та й годі…".
У вікно заглядало весіннє сонце, і думки перекинулися на інше: мати казала, що влітку, коли скінчиться навчання в школі, Панько пастиме телят і зароблятиме трудодні. Цієї солодкої хвилини хлопчик чекав, як свята.
Пасти телят! Це не така проста штука. Треба їх пасти так, щоб кожне теля щодня прибавляло не менше як по півкілограма у вазі. А інакше пастуха можуть скинути з посади. А то ж? — тут Панько вже точно повторював слова матері: "Раз не вмієш пасти, то йди на іншу роботу. Хто ж дозволить нівечити колгоспне поголів’я!" Ну та Панька не скинуть з посади. Він так пастиме, що телята може не по півкіло, а по цілому кілограму прибавлятимуть…
Панько повернувся до вікна. У дворі греблися кури, і земля була вже настільки суха, що навколо курей здіймався порох. Панькові враз схотілося побігати босоніж по гарячій землі.
Раптом Панько помітив, що, поки він мріяв про телят, з пера впала крапля чорнила і розійшлася на папері великою фіолетово-синьою плямою. Панько з досадою цмокнув язиком і придавив краплю промокашкою. Але від цього пляма стала ще більшою.
— Тобі б вона згоріла! — наслідуючи діда Книша, коли той бував чимсь невдоволений, з серцем промовив Панько і відкинув геть промокальний папір.
Він хвилину дивився на зіпсовану сторінку, потім рішуче закрив зошит і став скидати чоботи. Мати заборонила ходити босоніж, але то було вчора. А сьогодні земля вже нагрілась.
Ноги були білі, а шкіра на них така ніжна, якої ніколи не буває влітку. Панько погладив босу ногу, згадав материну заборону, глянув на книжку з завданням на завтра, зітхнув і попростував до виходу. Біля самих дверей він спинився, скинув червоний галстук і вибіг з хати.
Справді, земля була гаряча. Вона приємно гріла ногу, а коли він ступав по молоденькій травичці, відчувалася ще приємніша прохолода. Трава так ніжно лоскотала підошву, що Панько навмисне аж двічі пройшов понад повіткою, де трава росла густіше. Він постояв біля сухого пенька, густо обліпленого червоними комашками, які вилізли з щілини погрітися на сонці, і, підстрибуючи, вибіг за ворота.
На вулиці було порожньо. Панько, обережно ступаючи по траві, щоб відчути якомога більше насолоди від невимовно приємного лоскоту в підошву, попростував до містка. Село розташувалося на схилах великої розлогої балки, і місток сполучав обидві частини селища, коли після дощів або весною в повідь балкою йшла вода.
Біля містка стояла підвода, запряжена парою гладких коней, а на ній сторч стояли три бочки, накриті ряднами. Нм возі сидів незнайомий літній чоловік і курив цигарку, а другий — молодий, теж незнайомий, — з цеберкою в руках виходив з-під містка. Підійшовши до воза, молодий передав цеберку старому, і той вилив воду в одну з діжок.
Панько від здивування витріщив очі. У їхньому колгоспі "Червоний промінь" воду і для тракторів і для ферм брали з колодязя, а чому ці люди беруть воду з калюжі? Та ще, видно, і не близько приїхали сюди. Раз уже приїхали по воду до "Червоного променя", то беріть же її з колодязя! А чому вони приїхали? Невже в них немає своєї води?
Панько досвідченим хазяйським оком оглянув міцну, добре змазану дьогтем і припалу порохом, збрую, спітнілих гладких коней, міцний віз, пофарбований зеленою фарбою, потім чоловіка, що сидів на возі, засмаглого, з сивиною в вусах.
Побачивши, що чоловік повернувся до нього, Панько ближче підійшов до воза і спитав:
— Дядьку, а навіщо ви берете воду?
— А тобі хіба шкода? — усміхнувся той.
Панько помовчав, знову оглянув віз, бочки, коней І сказав:
— То ви краще б з колодязя набрали. Цієї води у нас не п’ють. Ми й худобі не даємо цієї води.
— 3 колодязя не можна, — серйозно відповів чоловік і, плюнувши на цигарку, роздавив її об пужално.
Чому ж не можна брати з колодязя? Це вкрай зацікавило Панька. Він широко розкритими очима дивився на незнайомого, але той не збирався продовжувати розмову.
— А чому ж не можна з колодязя? — спитав Панько. — Може, ви думаєте, що Корній Корнійович заборонить?
— Та ні, чому ж Корній Корнійович заборонятиме? Просто такий наказ одержали: не можна брати з колодязя, і край!
Панько був вражений відповіддю і мовчав, чекаючи, може, чоловік скаже йому, чому ж не можна. Але той, помітивши зацікавлення хлопця, наче навмисне не говорив ні слова.
— Ви, мабуть, з "Зорі"? — спитав Панько.
— З "Зорі комунізму". Вгадав, — відповів колгоспник, але розмови про те, чому не можна брати воду з колодязя, не продовжував.
— А хіба в "Зорі" немає своєї води?
— Ет, який ти цікавий, — засміявся чоловік. — А уроків, мабуть, не вивчив?
— Я ввечері вивчу, — скоромовкою відповів Панько і, хвилюючись, що чоловік ось-ось цьвохне батогом і поїде, не сказавши, в чому справа, знову пристав з запитаннями.
— Немає у вас води? Нема? А як же ви живете?
— Отак і живемо… — зітхнув колгоспник.
В цей час молодший приніс цеберку і подав на віз. Чоловік встав, відкинув рядно і обережно вилив воду в бочку.
— Жива? — спитав молодий.
— Жива, жива… Давай ще пару відер та й поїдемо.
Панько затупцювався на місці від цікавості.
— А що там у бочці? Хто жива?
— Дрохва, — хитро блиснув очима молодий і, підморгнувши старшому, попростував під місток.
— Дрохва?.. А чому?.. А де ви її спіймали?.. А як?.. А навіщо дрохві вода? Дрохва ж птах? — кидав запитання Панько.
— Ну, лізь сюди, подивись, — засміявся колгоспник.
Панько вихорем злетів на віз і заглянув у бочку. Там було повно дрібненької риби, що, поринаючи та виринаючи, мерехтіла, виблискуючи лускою.
— Це риба! — скрикнув Панько так, наче він зробив відкриття. — Риба!
Тисяча питань заворушилось у голові хлопчика. Тепер він уже не соромився, і питання сипалися одне за одним.
— А навіщо? А де ви взяли рибу?.. А куди ви її везете?..
— Ти спитай спочатку, що це за риба, — сказав чоловік і сам відповів: — Це, брат, дзеркальний короп. Чув?
— Чув.
— У нашому колгоспі є ставки. От ми пустимо ото рибку в ставок, а на осінь вона буде отака, — і він показав на руці трохи не до ліктя
Панько не зводив очей з колгоспника, дивлячись йому просто в рот.
— У вас, у "Червоному промені", можна було б таких коропів розвести, що нікому й не снилося!
— У нас же немає ставків, — промовив Панько.
— Ото ж і погано, що нема. А по оцій балці, туди, вгору, можна не один ставок, а десять зробити. І роботи небагато — тільки попересипати греблями балку в вузьких місцях… Увесь район рибою засипали б… Багатство під носом лежить, а ваш Корній Корнійович вухами ляпає…
— Корній Корнійович вухами не ляпає,— образився Панько за свого голову колгоспу. — Ми ранню сівбу за два дні закінчили і на друге місце по району вийшли.
Колгоспник з цікавістю глянув на хлопчика і усміхнувся, здивовано, наче кажучи: "дивись, який!" Потім, помовчавши, додав:
— На сівбі, може, й не ляпає, а нащот ставків — ляпає…
— І ваш голова теж ляпає,— все ще ображений за Корнія Корнійовича, відказав Панько.
— Наш ляпає? — здивувався колгоспник.
— Ляпає!
— А в чому ж він ляпає?
— В чому? А де корови дають більше молока, у нас чи в "Зорі"? У нас. Значить, нащот корів ваш ляпає.
— Наскільки ж ваші корови дають більше молока? — ледве стримуючи усмішку, спитав чоловік.
— Наскільки? Набагато!
— Звідки ж ти знаєш про це? Мабуть, мати доярка?
— Та вже знаю… — відчувши, що чоловікові нічого казати, закінчив суперечку Панько.
В цей час молодший приніс нову цеберку води. Старший вилив її в бочку, і риба завирувала з новою силою.
— Дядьку, — сказав Панько, — дайте мені одного карасика…
— Карасика? — зробленим гнівом витріщився молодий. — Та як ти смієш ображати наших коропів?!
Панько почервонів.
— Дядьку, — зітхнув він, — дайте одно коропеня…
Старий заперечливо похитав головою:
— Навіщо воно тобі? Воно мале, наїдку з нього ніякого. А от восени, як повиростають наші коропи, тоді приходь до нас у "Зорю комунізму", я тобі дам найбільшого коропа…
— Мені, дядьку, не їсти. Я пущу його в акваріум. У нас у школі є акваріум. Знаєте, що таке акваріум?
— Це, мабуть, щось на зразок клуні? — сказав молодий, підморгнувши старому, і пішов під місток з цеберкою.
— Клуні? — здивовано, не в силах сховати радість, що він може показати свою зверхність над цими незнайомими, скрикнув Панько. — Акваріум — це зовсім не клуня! Навіть і не схоже!
— Ну, коли для акваріума, тоді візьми одного, — лагідно промовив колгоспник. — Тільки як же ти його донесеш?
Та Панько прирозумів. Він викопав біля калюжі під містком невеличку ямку, напустив туди води і зробив для коропеняти маленький ставочок. Коропеня тут побуде, поки він принесе з дому консервну банку.
— Я зараз побіжу по банку, — схвильовано сказав він і зробив уже крок, коли молодий, який повертався з водою, спинив його.
— Так що ж? По-твоєму, ти все зробив?
— Все, — не розуміючи, відповів Панько. — Я його в банці з водою донесу до школи.
— А слово яке треба сказати?
— Навіщо слово? — знову здивувався Панько.
Обидва чоловіки, усміхаючись, дивилися на хлопчика.
— Та вони, видно, всі такі в "Червоному промені", — промовив молодий, — Торік брали в нас трієр, так теж спасибі не сказали…
Панько почервонів.
— Я забув, — сказав він тихо. — Дякую.
— Ну от, — усміхнувся молодий. — Тепер усе! До побачення!
— До побачення! — голосно гукнув Панько і бігом кинувся додому.
Дома він знайшов порожню банку і побіг до містка.
Півгодини тому, захоплений подарунком, він не роздивився як слід на рибинку. Тепер він побачив, що коропеня було майже зовсім без луски. Тільки п’ять-шість лусочок блищали на голому, як у в’юна, боці рибинки.
"Може хворе, а може, в дорозі пообдирало боки", — подумав хлопчик і обережно пустив його в банку з водою.
Помалу, щоб не вихлюпати воду і щоб не завдати шкоди рибинці, пішов до школи. Піонерська кімната була не замкнута, і там сидів старший піонервожатий, викладач російської мови Степан Юрійович, переглядаючи щоденники піонерзагонів.
— Чого тобі, Чоломбитько? — спитав Степан Юрійович.
— Ось дивіться, що я приніс!..