Орел тримав у дзьобі дерев'яну коновку.
— Я теж до тебе з дарунком і з наукою, пане Ватажку,— промовила птаха людським голосом.— Дійшла до мене лепська новина, що ти геть скапцанів, охоту до життя втратив, людські душі, як кожухи, навиворіт вивертаєш: будяччя у них бачиш, а зерна — ні. Тому приніс я коновку вельми цікаву. Подивися-но.
Поклав Опришко коновочку на долоню: не рясніло на коновці сріб-ло-золото, не блищало коштовне каміння, на дубових клепках цвіли косиці конвалійні і брандушкові дзвоники поміж ними стріляла перами папороть, а на денці залишався калинин цвіт. Весняне зело не переливалось барвами, якийсь майстер розпеченим прутом випалив їх на дубовому дереві начорно, однак леґінь виразно чув, ніби лежав посеред майового лісу, як теленькали конвалійні дзвоники, як бриніла над калиною бджола.
— То ще не все,— мовив тим часом Орел.— Зачерпни, пане збую, коновкою води і напийся.
Опришко вчинив, як велено. Морозяна вода, яка звичайно пахла цимрянням і снігом, тепер дихнула весняною прохолодою і трунком квітневих вечорів.
"Благословенні будьте, води весняні! Я буду пити вас, буду пити, пити..."
Він не міг одірватися від води, хміль яр-пори дурманив солодко голову, і здавалось йому, що вже синіли березнево сніги, що вже розкулись, понесли кригу бистрі потоки.
"А вже весна, уже красна..."
— Знову будеш дошукуватися чарів, Опришку? — нагадав про себе Орел.— Не суши собі чоло... знаю чоловіка, який зробив цю посудину. Зветься Гарасимом, хлоп він простий і грубий, змалку на панській стайні пуцував коней. Так би, може, й умер Гарасим конюхом, якби пана свого тяжко не прогнівив. Дідич довго не думав і запроторив Гарасима на роки в підземелля. Годував його лободою і поїв чистою водою — хотів кару розтягнути надовше.
Хто вгадає, скільки б ця мука тривала, якби Гарасим не взявся малювати вогненно квіти на коновці: дуже вже чоловік забанував за волею — за луками, на яких випасав коней, за полянами лісовими. Я не був при тому, як він коновку розписував: може, малював її журою безпросвітною, може, шворнем, на вогні розчервонілим, яким його гай-дуцтво катувало, а може, й розпеченими полум'ям пальцями? Квіти отчої землі напували конюха силою, впертістю, ятрили гнівом. Коли він пив з цієї коновки, то шуміли йому у вухах, як оце тобі, Опришку, смереки, і дзвонили конвалії, і п'янко пахла калина.
Катюги дивувалися, що Гарасим не здихає і землі тримається кріп-ко, немов корінням у неї вріс. А він якоїсь ночі розламав залізні грати і втік з темниці на вольную волю. Тепер, кажуть, ходить Гарасим глухими селами і чекає нетерпляче весни, щоб пристати до своєї ватаги, пане Ватажку. І робить Гарасим оці коновочки, посилає крадькома мученикам у катівні, щоб і вони пили на здоров'я, щоб воля їм снилась, щоб ланці рвались...
"Ой рвіться, ланці невольничі, рвіться..."
Опришко й не помітив, коли Орел майнув із хижі, Опришко сидів перед коновкою, зорив на неї, мов на святий вівтар, і думав про таїну людського єства, про його складність і багатогранність.
"А може, це є і нерозмінне багатство людини — її складність, га? Я, певно, помилявся, коли розрізняв у ній лише одну рису — нахил до руйнування, коли дарував привілеї на творчість богоподібним обранцям. В кожній, так, так, я пересвідчуюсь, у кожній людині засіяний якийсь талант, потрібні тільки належні умови як билині дощ, щоби талант пустив пагілля і дозрів. Отой конюх Гарасим, мабуть, і гадки не мав, що стане чарівником, але потреба невольнича заврунила чорні косиці на дубових клепках. Ота жінка невідома, що сорочку вишивала, також з потреби мережила хрестиками малесенькі сонця: видно, надокучила їй темрява. Виходить, все на цьому світі має причину: без причини не виростає лопух при дорозі і не родиться цимбаліст великим. А хіба я, Опришко, зробився воїном-месником безпричинно, ніби час і потреба не вклали мені в долоню бартку?"
Йому думалось ясно і широко, світ йому розкрився глибше і повніше, люди стали зрозумілішими і багатшими.
"Здається мені, що нема зла у тому, що жінка, яка вчора, може, мережила на полотні сині віконечка і жовті сонця, сьогодні благословляє і и на, котрий збирається в опришки, і просить його вбити шляхтича. Чдається мені, що нема дивини в тому, що конюх Гарасим вимальовує погнем квіти і на тому таки вогні сталить бартку на панську шию. Вит-иори духу, рук, талантом осяяних, нині в цьому переконують, завжди будять люд, зворушують його, кличуть до смертей. Смерть старого, спорохнявілого, означає народження нового.
Слався нове, слався!!!"
Опришко був схвильований. Сьогодні він осягнув багато такого, що дотепер розпливалося в тумані незнання, Згадав давно почуте народне речення: людина вчиться не до старості, а до смерті. Так і він... Тепер нмирати Опришко не поривався, хотів жити тисячу літ, або принаймні до того дня, поки Верховина зітхне полегшено, скинувши з рук рабські нериги.
Дідо Велет променився усмішкою: його втішало легіневе виздоров-лення.
Смерть дибала у небесні чертоги і, йдучи, мудрувала побрехеньку, щоб виправдатись перед господом за несповнення його високої волі.
ЛЕГЕНДА ПРО БІЛОГО
Жив собі був муж Білий. Ніхто у Городниці не пам'ятає, чому його нарекли Білим. Може, тому нарекли, що предки його називалися білими хорватами? Або через те, що мав він чисті помисли, любив свою землю, стеріг її від чужинців, засівав житом і закосичував садами.
Однієї весни появилися над Дністром люті обри. Білий орав тоді своє поле. Кличе його Каган обрів перед себе та й мовить:
— Вибирай, Білий: або поклонися мені й на знак покори запряжися в рало замість волів — і я милостиво подарую тобі життя. Або добувай меч — і почнемо битися.
— Добре,— відповів Білий.— Будемо битися, бо я не звик у ярмі нидіти. Одне прошу тебе: почекай поки ораницю житом засію.
— Про мене,— сміявся глузливо Каган,— засівай. Та пуста твоя робота, з цього жита хліба не спечеш. На бранному полі я пощади не шаю.
Білий посіяв у ріллю зерно, випряг волів і пустив їх пастися, потім дворуч ухопив меча.
І почали вони битися.
Три дні й ночі лускали над полем громи, мечі викрешували блиска-ниці, а на четвертий упав Білий з коня, прошитий наскрізь ратищем... Упав і таке говорить до Кагана обрів:
— Убив ти мене, вороже, але не переміг.
Каган утер з чола кривавий піт, бо таки добре натомився, і, не второпавши різниці між словами "убив" і "переміг" — для нього вони мали однаковий зміст — розреготався:
— Дурний єси; ти кров'ю підплив, а я в сідлі сиджу. Це і є моя перемога.
Посік він Білого на мак, навергав над ним високу могилу, щоб ратай не воскрес, та й поїхав далі нові землі воювати.
Чи довго чи коротко воював, досить того, що по якомусь часі їде він придністрянським полем, на якому зазнав колись слави, убивши Білого. Каган збирався було покепкувати з Білого, мовляв, ти, Білий, у сирій землі лежиш, а я над отчиною твоєю владарюю, але осікся на півслові. Всяке бачив Каган на своєму житті, а такого — не доводилося: на тій же могилі, яку він над посіченим висипав, жито колоситься, а посеред нього — з серпом на рамені стояв Білий. Позаду стерня вилискувала золотою смагою, а на стернищі, як вежиці сторожові — полукіпки.
— Диви, ти хіба живий? — вибалушив глипаки Каган.— Та я ж тебе на мак посік.
— Посік, але не переміг,— по-молодецьки розправив плечі Білий. Кагану здалося, що ратай мовби помолодшав і виріс на цілий сажень.— Я ж тебе попереджав.
— То як, будемо битися по раз другий, а чи поклонишся мені й назовется рабом?
— Будемо битися,— стояв на своєму Білий.
Каган обрів подумав: "Не варто, мабуть, схрещувати свій меч з ратаєм, сидить у ньому незбагненна сила, непіддатлива смерті. Спробую по-доброму його приручити".
— Передумав я з тобою моцуватися,— хитрив Каган.— Бачу, лицар з тебе хороший. Дам тобі свою доню у жони. Візьмеш?
— Візьму,— погодився на це Білий.— Донька твоя красна, буду її любити.
Каган доні своїй нашептав на вухо:
— Не тне Білого меч — повинна його підкосити твоя краса. Полони ратая, замотелич, народи йому синів, виховай їх так, щоб ні слова батьківського не знали, ні бога його, ні минувшини роду його... щоб не мали сини ні крапельки любові до цієї землі, яку він оре й засіває, щоб снили степом, походами, кров'ю. Учиниш мою волю, доню царська?
— Спробую, батьку.
Каган весело скочив на коня; був тепер упевнений, що виплів на ратая сильце: і поїхав собі.
А доня пам'ятала батькове веління лише до тієї миті, поки Білий її не поцілував.
Минув час — і втретє зупинив Каган коня над Дністром. Тепер знав достеменно: не лишилося од ратая сліду найменшого. Аж глип...
Білий, живий і здоровий, та ще ніби й молодший, та ще ширший у плечах і вищий ростом, порається на току. Поруч з ним помахують ціпами міцні, як дубчаки, отроки. Сестри їхні — дівчата снопи перевертають. Меншенькі коло водять:
Ми жито змолотимо-змолотим, Коровай спечемо та й спечем...
Каган вдивлявся їм ув обличчя, бачив сині очі, успадковані від Білого і розкрилені чорні брови, успадковані від його доні. Молодшенькі тицяли у нього пальчиками й запитували маму:
— Хто цей поганин, мамо?
А доня, що віяла жито, схилилася перед батьком:
— Не сповнила я твого веління. Великою любов'ю полюбила Білого.
Крикнув тоді Каган обрів:
— То що, Білий, будемо битися, а чи добровільно обнімеш мої ноги? Втретє запитую.
— Утретє тобі відповідаю: будемо битися.— Білий кинув ціп і поплював на руків'я меча. Покидали також ціпи його сини.
Каган готувався до бою, а серце його стискалося страхом: "Ти постарів, Кагане, руки в тебе ослабли, меч твій пощербився в численних січах. А Білий, гляди, не один, у нього полк синів, та всі молоді й дужі. Ліпше-но, Кагане, випробуй на них чари срібла-злота. Золото посварить їх і розмежує, вийме з них серця, жадоба зробить гнучкими їх хребти. І тоді, як трава, ляжуть під копита мого коня".
Як надумав — так і вчинив Каган обрів. Висипав на тік мішок золота та й поїхав собі далі.
Через роки Каган знову повернувся на Дністер.
А на Дністрі лодії пливуть...
А на Дністровому березі гради височать, та всі стінами кріпкими обгороджені, та всі куполи божниць золотом світяться.
А на придністрянських оболонях перегукуються полки: у них воїв, як трави та листя.
А на придністровській ниві походжає за плугом ратай Білий.
І зрозумів тоді Каган обрів, що золото повернуто Білим на добро його ж землі.
І розгнівався Каган обрів: у гніві він і згорів, чорний дим ударив од нього аж попід хмари.