— Не вб'є, бо не може ж він знищити власною рукою цілий рід. Константин — це ж останній Анклітцен!
Анклітцен опустив додолу меч й зітхнув, переставши пручатись. Червоність помалу збігла з його обличчя, а жили на шиї зменшувались.
— І не дивись на мене так, чорте! — вже без крику промовив він до блазня. — Маєш правду: я ще не зовсім збожеволів!
Сперся на Зігварта й тяжко зітхнув ще раз. Потер рукою чоло, потім стягнув зі своїх грудей важкий золотий ланцюг майстерної флорентійської праці й кинув його на Лекерле.
— Такого пса варто припнути на золотий ретязь,— з задоволенням і з досадою сказав до Зігварта.
Дехто з гостей дивився на Лекерле з явною заздрістю, а він підхопив ланцюг, але не промовив слова подяки. Обличчя його було бліде, погляд втуплений в підлогу.
— А ти, щеня скажене... Не вдарю тебе сьогодні, бо моя п’яна рука занадто важка. Постривай до завтра: поговоримо на самоті... Завтра...— і раптом упав, похитнувшись. Був би упав, як зрубаний дуб. Але його підхопили й винесли непритомного.
Знов запанувала тиша. Люди повільно виходили з Константинової лабораторії, без слів.
Константин поглянув з презирством на рейвах, на загиджені килими й відвернувся до вікна. Заскреготав зубами й напівголосно промовив:
— Нема чого говорити: або ти, або я!..— й помацав держално сарацинського кинджала при боці.
— Гони диявола! — знову гукнув з-під вікна безпокійний Абель.
— Замовкни там,— роздражнено крикнув йому юнак і повернув очі на таємний портрет. Освітлений знизу мигтячими свічками, з яких вже довго ніхто не познімав згарі, він згори був облитий м'яким зеленкуватим світлом місяця. Очі фосфоресціювали й зневажливо усміхались. Константин повернув фотель, що в ньому перед тим сидів батько, й умостився проти портрета. Спокій помалу входив у його душу...
— Тихо! — прошепотів блазень капеланові, стоячи на дверях лабораторії. — Спить. Я дав йому сонних крапель.
Капелан мовчки накреслив на чолі Лекерле хрестик і навшпиньки відійшов. Коли ж його кроки вже почулися аж в— долині, блазень увійшов у покій.
— Молодий пане,— потрусив за плече Константина,—— мусите підготуватись на завтра.
— Тут тобі не жити, не жити! — долітало вікном сонне Абелеве бурмотіння...
II. МАНІВЦІ
Ой далеко зайшов сокіл
К морю птиці бити
"Слово о полку Ігоревім"
Слуги не здивувались, що на світанку молодому панові заманулося вибратись на полювання без супроводу. Не схотів навіть брати пса, а із зброї взяв лише самостріл. Але сокольничий, що саме в той час годував соколів, запитавсь, чи не зволить пан взяти якогось з птахів?
— Ну, про мене! — відповів Константин.— Дай Арістофана Кіпрського.
А приймаючи від сокільничого рукавицю й обрядженого ловця, коротко додав:
— І вабик!
Клунок з їжею та припасом виніс сам з своєї вежі й поспитав: чи повставали вже капелан та Лекерле, а довідавшись, що ще сплять,— нічого більш не говорячи, цілком спокійно вскочив у сідло. Виїхав тихим кроком і не оглянувся на замок. Але ж коли копита коня задудніли на мості, юнакові заплигало серце й ударів його не міг заглушити гулкий кінський тупіт.
"Вже не бу-де во-ро-ття! Вже не бу-де во-ро-ття!"— неначе гудів міст, і ті ж самі слова ще голосніше повторяло серце: Так-так, так-так: вже не бу-де во-ро-ття!"
Свіжий, аж різкий подих ранішнього вітру вдарив юнакові в груди, як він вимкнувся на чисте поле, й збудив його і смутних думок. Константин глибоко втяг у себе повітря, немов напився з нього бадьорості, й гукнув на коня. Той з місця взяв вскач. За хвилину вже їздець пірнув у зелений присмерк старого лісу. Перевів кінський алюр на спокійний чвал і прислухався. Над головою шуміли, немов переливаючись, зелені хвилі, долі ж була тиша. Ще бліде сонячне сяйво безгучно розрізувало навскоси променистими веслами зелену глибінь.
"Мов під водою",— подумалось чомусь, неначе сподіваючись, що ось-ось зачується гудіння легендарного підводного дзвона. Прислухався — справді дуже здалеку нерівною хвилею пробивався знайомий замковий дзвін: це капелан править в каплиці службу Божу. — Без сумніву, помолиться й за мене. Він — добрий! — сказав впівголоса, скинув берет і, обернувшись на коні, кілька разів побожно перехрестився.
— Ех, життя! — знову взяла досада.
Але немов відчув на собі погляд блазневих непереможних очей і заспокоївся остаточно.
"Не блазнем би йому бути, а вояком",— подумав чомусь.
Вважав вояків за особливу відміну людей, яким ніколи не бажав бути подібним. Не любив боротьби, змагання. Коли ж не було змоги уникнути суперечки, виступав лише з хвилевим, хоч часом і одчайдушним протестом.
Але його завзяття взагалі падало раптово, немов зривався з високості, й тоді лишався долі без бажання дряпатись знову вгору. "Солом'яний віхоть",— дратуючись, говорив інколи про нього батько, що бажав би бачити іншу вдачу в останньому в роді Анклітценів...
Кінь почав прясти вухами. Константин потяг повід і спинився. Десь здалеку долітав спів, немов церковного хору.
— Не дроворуби,— сказав сам собі. — Хіба похорон? Але чого б же ховали в лісових хащах?!
Згадались оповідання про блукаючі душі, що просять молитов та погребіння в освяченій землі. По спині пробіг холодок і сховався у волоссі, дмухнувши зимним подихом по шиї. Юнак помацав квапливо: чи не забув нагрудного хреста — римської реліквії, благословення небіжки-матері. Хрест, що був оправою для шматочка з правдивого хреста Господнього, був на місці. Не страшно. І справді: чого боятись зустрічі з духами, коли ж ні привиди, ні мана не ходять при сонячному світлі. А все ж таки їхав уперед помалу. Спів усе наближався: співав чоловічий, досить значний хор. Мелодія коливалась, як човен на хвилі, впадаючи в лад крокам. Ухилятись з дороги в гущавину було й небезпечно, щоб не здибатись я диком чи ведмедем, тож лишилось одно: їхати напроти. Адже ж розбишаки не будуть виспівувати пісень побожних, а тим більше — так довго. Нарешті вдалині, де лісова доріжка творила зелений тунель, замаячив на високому держалні білий хрест, за яким повільним кроком посувалась чимала палка темних постатей. Проща!..
Константин придивлявся до сіро-гнідих, запорошених одягів, формою подібних до капуцинських. Підперезані мотузками люди мали па пасі гарбузяні пляшки на воду, високі пілігримські палиці, дехто, повен дум побожних, не хотів дивитись на грішний світ і мав спущену аж на очі кобку. Йшли гуртками, але творили один довгий похід в доброму порядку, як личило побожній прощі.
— Чи не податися з ними в невідомі світи?.. Ні, неможливо, хоч і цікаво. Неможливо, бо прочани йдуть повільно, затримуються часто: ранком слухати службу Божу, вдень — перепочити, а вночі ночувати під стріхою. При такій мандрівці далеко не помандруєш, коли в п'ятах погоня!
— Grüss Gott! — перший привітався Константин, як валка підійшла до нього.
Йому відповіли приязно, але без низькопоклонства. Висока мета, що провадила прочан — безсмертний Рим — підносила у власних очах цих підневольних, затурканих і заляканих в буденному житті людей, наповнювала їх самопошаною й будила почуття власної гідності. А тим часом, як це враз зауважив юнак, це були здебільшого "панські люди" — селяни, майстри-ремісники.
— Приймете й мене до свого гурту, люди побожні ? — спитав Константин, не досить ясно собі уявляючи, який мусить взяти до них тон.
— До Рима? — без здивування запитав ватажок.
Про далекі-бо прощі звичайно вперед бігла чутка, й по шляху, де така проща проходила, до неї часто приєднувались нові люди, яким це дозволяли обставини, або ж ті, що мусили дотримати даної при якійсь пригоді обітниці.
— Ні, до Рима я ще не готовий, — відказав юнак, — але мені якийсь час буде з вами по дорозі.
За хвилину він і прочани вели вже приязну розмову, бо ж вони не пізнали в ньому пана, але вгадували панського ловчого, що вишукує звірячі лігва для прийдешнього панського полювання.
— Не будемо бога гнівити, — оповідали, — маємо над собою доброго пана.
— Жити можна! — з переконанням підтверджували інші.
— Деякі — то й бозна-чого від нашого брата вимагають. А нашому аби віддав до замку три міри пшениці або чотири — жита, десяток курей, шестірко гусей, копу яєць та ще трохи відробив у лісі або на полі, — то вже чоловік і вільний.
— Звісно, як нема війни!
— А ремісникам, може, ще й легше, коли не ліниві. Он іде коваль Франц. Добрий коваль і свого діла митець. Він повинен постачати впродовж року п'ятдесят підків та дванадцять соток вухналів. А він тобі за неповний рік накував три тисячі гвіздя, та півтори сотні підків. От пан його, й відпустив аж, на два роки.
— А чому ж між вами нема жіноцтва? — запитав Константин.
— Ми-бо — братство. Нам в святу путь з бабами не годилося б.
— А там он — ззаду, четвертий від кінця, з вусами вгору,— показував Константинові прочанин, що йшов побіч його стремена,— так то буде тобі камрад: теж ловчий і знаменитий мисливець. З коня стрілою ластівок влучає!
— То правда, що Гайнріх — славнозвісний стрілець, але ж більш він знаменитий не тим!..— проказав інший, явно чекаючи, щоб чужий чоловік запитав, а він міг би похвалитись своїм земляком. Константин зрозумів і запитав:
— А чим же? Розкажіть.
— Та з Гайнріхом Купцом нашим трапилась, можна сказати без перебільшення, просто чудесна пригода. А було це ось як. У пана з Кірхентурма заслабло паненя. Чого вже тільки не робили, до яких знахарів, шептух і лікарів не вдавались!..
— Навіть грішних сарацинів-лікарів привозили! — додав хтось з гурту.
— А так, вже й ліком з товченого смарагду, найдорожчого тобто в світі каменю напоювали. Але дарма, нічого не помагало. Аж ось тобі й трапилося Кунцові — він тоді за панським звіром доглядав і в лісі мешкав — таке, що міг він ту панську дитину, в лікарюванні сам нічого тобто не тямлячи, врятувати.
— Як же це так? — вже й справді зацікавився Константин.
— Отож-бо й є, що чудом. Слухай-но. Почалося з того що приблудилась якось до Гайнріха сарна. Була, бач, з пораненою ногою, то й не тікала. Й стала вона така "своя", мов тобі пес: ані трохи Кунца не лякалася, гладитись приходила, у вічі йому заглядала, немов усе щось йому сказати хотіла.
— Та й сказала ж бо! — втрутився сусід.
— Ти стривай, Гансе! Почав уже розповідати я, то вже хай сам і закінчу.