Чорноволоса, як і Мальвіна. Тільки очі не ліниві, а з гострим блиском, аж Твердохліб ніби спіткнувся од того блиску. Поправляючи капелюшок, підняла тонкі смагляві руки. Легке плаття без рукавів. Непередавано ніжна шкіра під пахвами. Твердохліб цнотливо відвернувся. Злякався, сам не знаючи чого. А жінка, ніби дратуючи його, поверталася й викручувалася перед дзеркалом, вабила, притягувала його погляд, показуючи Твердохлібові то ніжну щоку, то голе плече, то нервову спину. Мальвіна похвалила капелюшок. Спитала Твердохліба:
— Правда ж, мило?
Він нічого не чув, але поквапливо згодився: так, так. Жінка вдячно вигнулася всім тілом до Твердохліба (може, здалося?). Поруч з тілистою Мальвіною була гнучка, як стеблина. Мабуть, занадто тендітна, попросту худа. Але він чи й зауважив, яка вона. Отой гнучкий, сповнений вдячності й довіри порух у його бік (а може, в їхній з Мальвіною бік?) спантеличив Твердохліба до краю. І погляд чорних очей. Вони дивилися тільки на нього. Вперше в житті так дивилася на Твердохліба жінка. Може, здалося? А може... Відчув, яка задуха в магазині, яке густе, ніби сшіесоване, тут повітря, винувато промовив:
— Я думав, тут прохолода, а воно ще гірше, ніж надворі.
— Сім п'ятниць на тиждень,— зверхньо посміхнулася Мальвіна.— Ніколи ти не знаєш, чого тобі хочеться.
Ще раз ввічливо кивнувши молодій жінці на вдало вибраний капелюшок (завжди була взірцево ввічливою до незнайомих людей), Мальвіна пішла з магазину.
Твердохліб поплентався за нею, не наважуючись озирнутися на жінку з капелюшком. Ішов, мов каторжник з ядром коло ноги. Що я роблю? Що я роблю? Більше ж не побачу ніколи цієї жінки! Не зустріну, не знайду!
— Стривай! — ляснув себе по лобі.— Ми не дійшли до чоловічого відділу, а там, здається, каракулеві шапки. Постій тут, а я піду гляну.
— Наздоженеш,— не зупиняючись, кинула йому Мальвіна. Могла ходити й без нього. Вся в білих мереживах, мов у шумовинні піни, йшла з гордою незалежністю, і все перед нею розступалося. Коли я виходжу на вулицю, на мене задивляється весь Київ! Мала на собі задосить усього того, що звуть жіночим. Жінка кричала в ній з кожної рисочки, з кожної клітини. Природний добір і добрі харчі впродовж багатьох поколінь. Ольжичі-Предславські. Раса.
Цього разу він не мав часу милуватися Мальвіною. Майже бігцем кинувся назад до магазину. Молода жінка вже йшла від каси. Побачила Твердохліба, сяйнула йому усміхом. "Як бачите, за вашою порадою купила..." Він підійшов до неї впритул, мовчки взяв з рук касовий чек, завченим рухом, як для підпису казенних паперів, дістав кулькову ручку і швидко написав номер свого службового телефону. Сказав хрипким, чужим голосом:.
— Коли ваша ласка, подзвоніть мені завтра на роботу. Завтра чи коли захочете. Я ждатиму хоч до кінця життя.
І пішов, тицьнувши чек ошелешеній жінці. Мальвіні сказав:
— Я помилився. Каракуль синтетичний. Мальвіна не запідозрила його ні в чому, бо ніколи
не давав підстав для підозр. Чоловік нудний, як великий піст. Та, власне, яке їй діло до цього чоловіка? З деякого часу він для неї байдужий і чужий. А Твердохліб, коли б довелося пояснювати незбагненний вчинок, мабуть, уперше в житті спробував би викрутитися тим, що шукає свідків у справі з телевізорами. Хоч пояснення це прийде згодом, набагато пізніше. Як, де, коли? Суцільні прислівники, що ними переповнене наше життя.
ЗАЙМЕННИК
А все почалося з професора Костриці. Цей матеріал у Твердохліба забрали. Викликав Нечи-талюк і сказав:
— Принеси мені заяву на професора Кострицю. Коли Нечиталюк був на "ти", за цим стояв Савочка.
Це вже Твердохліб знав точно.
— Нести, власне, ще й нічого,— пояснив Твердохліб,— я щойно почав знайомитися з обставинами і...
— То й ліпше,— потер долоні Нечиталюк (швидкісне потирання долонь, як сміялися в прокуратурі),— менше буде передавати...
— Я так зрозумів, що вже не повернуся до цього? Нечиталюк продемонстрував йому ще швидкісніше
потирання долонь. Так ніби вскочив до теплої хати з великого морозу.
— Здається, ти не можеш поскаржитися на безробіття?
— Та ні. Можна б сказати, на жаль, ні.
— Отож. Давай мені все, що натрусив з Костриці, і забудь навіки.
Твердохліб міг би сказати Нечиталюку, що забути вже тепер незмога, бо ця непочата справа перевернула йому все життя.
Але не сказав нічого. Не звик ніколи говорити про своє особисте, або, як висловлювався Нечиталюк, пірнати у власні неврози. До того ж Нечиталюк не належав до людей, перед якими кортіло висповідатися. Він сам невтомно повторював: "Переді мною сповідаються тільки злочинці". Але при цьому потирав руки й підморгував, щоб показати, що й злочинців ніколи не вислуховує як слід, а так: в одне вухо впускає, в друге випускає.
— Гаразд,— сказав Твердохліб,— я підготую свої висновки.
— Та які висновки, які висновки! — злякався Нечиталюк.— Забудь — і все! Суду ясно?
Справа була неприємна й бридка. До прокуратури звернувся з заявою молодий доктор наук, оскаржуючи професора Кострище.
Чи то він потрапив до Савочки, чи й вище, значення це не мало ніякого, бо заява його однаково ж опинилася в їхньому відділі, мабуть, Савочка доручив її Нечита-люку, а той, не маючи ніякого бажання конфліктувати з світилами, потихеньку зіпхнув Твердохлібові — хай тягне.
— Старий,— потираючи руки, зітхнув Нечиталюк,— ти ж знаєш: я перед наукою раб. А ти в їхніх сферах своя людина. Витаєш, так би мовити...
Натякав на Твердохлібового тестя Ольжича— Предслав-ського, на те, що Твердохліб живе в професорській квартирі, витає у сферах...
— Ну, витаю,— сказав Твердохліб.— Давай уже, показуй, що там.— У заяві не йшлося про науку, а про високі гідності вчених ще менше. Молодий доктор влаштував свою вагітну дружину до клініки професора Костриці, дав професорові через його асистентку досить значну суму грошей (сімсот карбованців), щоб той належно доглянув дружину. Костриця гроші нібито взяв, а дружина все ж померла.
Просто і страшно.
Твердохліб одсунув папір до Нечиталюка.
— Чи досить такої заяви, щоб розпочати справу проти чоловіка заслуженого, відомого, скажемо прямо, вельми цінного для суспільства, унікального спеціаліста? Заява — і ніяких доказів. Свідків не буде, хоч він тут і посилається на асистентку. Все безнадійне.
— Все на світі починається з заяв,— вдоволено потер руки Нечиталюк.— Ти думаєш, звідки бог довідався, що Єва з'їла яблуко з забороненого райського дерева, та ще й дала Адамові? Диявол спокусив її з'їсти, а тоді сам же й просигналізував господу богові!
— Здається, історія ця не ввійшла до підручників криміналістики? — Твердохліб ховав руки під стіл, не бажаючи брати заяву, яку сунув до нього Нечиталюк.—
Коли на те пішло, то це радше був перший роман, з якого починається вся світова романістика. Але ти ж романів не читаєш — сам хвалився.
— Не читаю, бо я — Нечиталюк! Мій предок був козаком, який проміняв перо на шаблю, атрамент на кров, слово на дії і так здобував славу і волю! Може, комусь такий предок не подобається, а мені подобається, ще й дуже! А з цією заявою... Не в ній суть.
— А в чому ж? Найславетніший спеціаліст у респуб-лиці — і на нього така маячня! Якісь нездари справді беруть хабарі, зловживають своїм становищем, ганьблять високе звання, але ми заплющуємо очі, коли ж на такого чоловіка, як Костриця, одна-єдина скарга, ми вже сполошилися і вже...
— Не гарячкуй, не треба. Я тебе розумію. Мальвіна твоя, здається, теж з костричанок. Перед ним справді багато хто... Але ж, старий! На професора вже були сигнали! Дрібні — тому ніхто й не звертав уваги.
— Дрібні сигнали чи дрібні люди їх писали? — насмішкувато глянув на нього Твердохліб.— А тепер написав доктор, лауреат і ще там хто він — і машина закрутилася?
— Ну, ти справді Твердохліб! Сигнали не в нас, а там,— Нечиталюк покрутив пальцем над головою, але не просто над головою, а трохи навскоси, невизначено, таємниче, значливо.— Ти мене розумієш? А наше діло яке? У нас обов'язок. Битва за справедливість.
— Тільки обов'язок і примушує мене братися за цю неприємну справу,— врешті доторкуючись до папки з заявою, сказав Твердохліб.
— Слухай,— Нечиталюк навіть не став потирати рук, нахилився до Твердохліба майже змовшщьки,— я тебе прошу: нікому не кажи, що я цю справу тобі... ну, доручив чи — не дай бог— нав'язав. Скажи, що сам випросив у мене. На такій справі, знаєш, можна й заслуженого юриста...
Тепер Твердохліб не мав сумніву: справу доручено Не-читалюку, а він спихає на нього. А ще хвалиться козацьким походженням.
— Я-то нікому,— підводячись, сказав він,— а тільки як же ти Савочці скажеш? І що Савочка скаже тобі?
— Левові в клітку кинемо шматяру м'яса! — потираючи руки, зареготав Нечиталюк.— Програю партій з двадцять у шахи — і мені все простять. Савочка — це доброта... Наш добрячок-нутрячок... Тільки ти мене не продай...
"Та хто б же тебе купив!" — хотів сказати Твердохліб, але промовчав, забрав папку з заявою і пішов до своєї тісної кімнатки.
Не подобалася йому ця справа. Ще сподіваючись, що тут якесь непорозуміння, Твердохліб не став виписувати повістки докторові наук, а зідзвонився з ним, сказав, що йому передано заяву, і спитав, де б їм краще зустрітися: у доктора на роботі, або вдома, чи в прокуратурі.
— Я хотів, щоб усе було офіційно,— сказав доктор,— тому вибираю прокуратуру.
Приїхав наступного дня до прокуратури власною "Волгою". Поставив машину під знак, що забороняв навіть зупинку, спокійнісінько замкнув дверцята і піднявся до Твердохліба в його келійку. Твердохліб бачив у вікно сіру "Волгу", бачив, як з неї виходив високий худорлявий чоловік, тепер мав його перед собою, по той бік свого кульгавого столика, дивився на його густо зарослі чорним волоссям нервові руки, на вихудле аскетичне обличчя, на зневажливо підібгані губи, пробував проникнути в думки цього чоловіка і не міг.
— Масляк,— сказав доктор.
— Твердохліб.
— Прибув точно.
— Дякую. Ваша машина? — кивнув Твердохліб на вікно.
— Моя.
— Там знак.
— Бачив.
— Заборонено зупинятися.
— Знаю. У мене дозвіл зупинятися де завгодно.
— Мабуть, і переганяти де завгодно?
— Думаю, що так.
— І переганяєте, не дотримуючись правил?
— Коли треба. Я надто зайнятий чоловік. Мій час вимірюється не звичними параметрами.