В-ван!

Виводив він зрадника, пускав по­переду, сам за ним, і так, щоб ні близько, ні далеко. Дати вспокоїтися чоловікові. А коли вспокоїться — глибокий випад уперед і долонею лівої руки (а доло­ня в Івана, як лопата!) підсічку йому під коліно — р-раз! Встояти від Іванової підсічки ніхто не може. Починає падати. Ось тут йому навздогін з автома­та — чирк! Автомат у Івана висить під правим пле­чем, так з-під плеча воно й стрілялося. Черга в два-три патрона, а то й одиночним — і завжди без про­маху. Бо як же ти промахнешся, коли воно ось тут у тебе перед самими очима.

Чи він їх ненавидів? Знав, хто вони й що і які їхні провини? Не знав нічого. Старшой не казав, а більше — в кого ж ти розпитаєш? Згодом їм, правда, додали писаря, але той був ще мовчазніший за Стар­шого, понурий і байдужий, мов старий кінь. А Іва­нові що? Йому аби догодити Старшому! І хоч той і не розпитував, не давав розтулити рота, Іван навіть по його спині бачив, що він Іваном задоволений. А це, може, більше й за орден!

Перший, якого Старшой звелів Іванові "провес­ти", був, мабуть, хіба ж такий зрадник. Як ото ска­зано: "всіх мастей". Захеканий, пітнявий, вугрува­тий, обмундирування на клапті. А матюкався! А що вже про товариша Сталіна ляпав своїм язицюрою! Послухаєш таке — то ще й тебе в спільники запи­шуть. Тут Іван і не вагався. Припинити отой бруд­ний потік — хіба не священний обов'язок!

Поки відступали, роботи було багато. Оточенці, запроданці, ошуканці, а їм із Старшим за всіх оддувайся. Машину їхню розбило бомбою, довелося Стар­шому вдовольнитися полуторкою, в донських сте­пах дійшло до того, що не було й лісу, щоб накривати бліндаж для Старшого. Ламали хати, тягли звідти дерево, але яке ж там дерево! Брус, обапіл, ну, якась там гнила соха — хіба це вбереже від бомби? А Стар­шой любив, щоб бліндажі — в три, а то й у п'ять накатів, і щоб колоддя таке, що й не обхопиш. Іван фашистської стрілянини не дуже й боявся, але бомб — спаси й помилуй! Тоді здавався собі таким великим, що фашист із самольота точно ж його ба­чить і гатить бомбою просто в нього! Іван ладен був хоч і крізь землю провалитися, коли починалася бомбьожка, а Старшой вимагав "оберігати техніку"! Тут душу не вбережеш, а йому — техніку! До себе в бліндаж Старшой не пускав ніколи, хоч би й небо впало Іванові на голову. Мовляв, не має права, щоб сторонні біля секретних документів.

А який же Іван сторонній!

На Маничі вони стояли після наказу номер 227. Ну, наказ! Це вже мовби точно для Старшого. Ні кроку назад, а хто ступив або занесе ногу, щоб ступ­нути, — того, значить, безпощадно, бо позаду сам товариш Сталін, неприсутньо-присутній, всюдису­щий і всемогутній.

І залізні слова наказу;

"Панікери й боягузи повинні винищуватися на місці". Все точно! Старшой з Іваном якраз же на тому місці.

В степу голо, сонце як скажене, небо роззявлене вдень і вночі. Бліндажик Старшому вирили в ярку. І не бліндажик, а так — печерка, вкопалися в кру­тий схил — ото й уся музика. Садоне бомбою, то й могили не треба, так тебе там і загорне.

Старшой весь кипів, а коли він такий (хоч воно ніби й не видно), то краще до нього й не потикайся! А тут конвой привів двох. Ніби й командири, хоч не знати, які, бо петлиці поодривані. Але хромові чо­боти і ремені з зіркою. Ну, конвоєві що? Привів, здав затриманих чин-чинарьом, одержав розписку — і в своє розташування. Але Іван устиг перехопити конвоїрів. Пригостив командирським ароматним тютюнцем (Старшой віддавав йому свою коман­дирську пайку), натякнув про свою належність і все інше, закинув і про тих приведених. Хто й звідки? А конвоєві що? Віддав коня, то на тобі й батіг! Кого привели? Якісь кінознімальники, чи що. Так вони самі кажуть. І кажуть, що один майор, а другий ка­пітан. Знімали бойову операцію і попали в оточен­ня. Три дні вибиралися. Камеру із своїм кіном схо­вали десь у балці. Домагалися, щоб іти шукати. Мабуть, брешуть, а там хто його знає.

На всяк випадок Іван присунувся ближче до пе­черки Старшого. Там творилося таке, що він і не чув ніколи. Стояв крик, і кричав сам Старшой! До чого можна довести чоловіка.

Івана покликано майже тоді, як він підсунувся до печерки. Старшой ніби й крізь землю вмів бачи­ти, де його помічник.

— В-ван! — гукнув він із незвичною для нього роздратованістю.

Іван не став випробовувати терпіння Старшого, негайно всунувся до печерки, стукнув чоботярами.

— Пров-ди!

Іван мовчки відступився од дверей, дав дорогу тим двом. Вони вилетіли так, ніби збиралися бігти ще до якогось вищого начальства зі скаргами на Старшого. Але яке ж начальство над Старшим? Хіба що сам Лаврентій Павлович Берія?

І кому ти поскаржишся, коли тебе знайшли не на бойовій позиції, а хтозна й де, а в наказі № 227 що сказано? "Єдиною причиною залишення позицій може бути тільки смерть".

Не знайшла вас смерть на вашій позиції, то знайде тепер наказ. Бо цей наказ сильніший і страшніший за смерть.

Іван заметушився, щоб не відстати од тих двох. Надто вже вони прудкі та жваві. Ще бігти за ними доведеться, доганяти. Такого ще й не було ніколи. Щоправда, ніколи ще й команди "провести" Іван не отримував так швидко. Бо тільки ж привели цих кінознімальників. Трохи незвично — такі темпи. Але ж наказ номер 227 і обстановка напружена. Фашист робить по шість і по вісім нальотів за день. Ну, б'є по бойових порядках, сюди ще не добрався, та однаково ж обстановка.

Ті два йшли поряд. Хоч один, коли правда, ма­йор, а другий капітан, а йдуть, як рівні. А треба б — один за одним. Так воно положено, так підручніше й Іванові. Бо тоді заднього стукаєш під коліна, він падає, чи чиркаєш по ньому, а він уже збиває перед­нього, і ти чиркаєш і по тому. Бити завжди треба заднього: за нього нікому заступатися. Коли ж двоє поряд, то впоратися з ними не знаєш і як.

Той, що, мабуть, майор, низенький, замашний, гостроокий, різонув Івана поглядом, засміявся:

— Готовий кадр для нашої кінохроніки! Ти куди нас ведеш, боєць? Хочеш потрапити в кінолітопис?

Іван подумав: от же люди! Самим би подбати, як не потрапити на небеса чи до чортів-дияволів, а вони ще про нього — хочуть всунути в якесь своє кіно. Кіна не буде.

— у нього й обличчя добре, — сказав той, що капітан, — не таке злюче-презлюче, як у його Стар­шого.

Звідки вони могли знати, як звуть Старшого, Іван не встиг не довідатися, ні здогадатися.

Бо роззявлена паща степового неба виплюнула йому на голову чорний клубок пікірувальників, і бомби заверещали з усіх боків, а летіли всі тільки в Івана.

Він упав ще до перших вибухів, уже вбитий, уже розшматований, а вибухи далі нівечили й нищили його велике тіло, і все розлетілося й не позбираєш, не стулиш докупи: очі он там, а рот у крикові ще далі, руки й ноги вже не його, а де він сам, цього не знає ніяка сила. Його кидало, било, рвало, він кор­чився, мов черв'як, плазував й грібся в землю, пла­кав і скавучав, як пес, когось благав, проклинав усіх богів і молився до всіх дияволів.

Коли наліт закінчився (він тривав кілька хвилин, але для Івана то була вічність), Іванове тіло стало збиратися докупи, сповзатися, стулюватися, склею­ватися. Він ворухнув рукою, ногою, кліпнув оком, дихнув, чмихнув носом від сухої глини, в яку зарив­ся обличчям, грудьми, животом. Щось його ніби придавлювало зверху, він пустив туди руку і закри­чав од страху і болю. Іван кричав, поки й з'явився Старшой, побачив, як він лежить і який він лежить, обійшов Івана довкола, не приховуючи знущання в голосі, сказав:

— Як же це ти заду свого не вберіг? Стесало тобі все осколком мало не до кістки. Ну, та наросте нове. Кістка в тебе, як у слона.

Іван заревів од розпуки, але то вже було не знати й до яких вищих сил. Старшой слухати не став, співчувати не вмів, утішати не хотів. Викликав сані­тарів, Івана забрали, одтарабанили до медчастини, зробили йому промивання, укол, перев'язали, втіши­ли, що "до свайби заживе".

Про кінознімальників Старшой не питав. Іван теж мовчав. Може, їх порозносило бомбами, а може, й вислизнули, хоч хто б там із того пекла міг вискочити.

Вони із Старшим дійшли аж до Сталінграда, прав­да, були не в самому Сталінграді, а трохи збоку, але ж були! І на Курській дузі теж, хоч і не на самій дузі, а південніше, теж збоку, але теж були — нічого не скажеш. І за кожну битву в Старшого орден, а в Івана медаль і подяка від самого Верховного, також і трофеї, це вже само собою.

На війні теж чоловік може хіба ж так жити! Іноді Іван згадував себе в той досвіток, коли вперше стріляв у людину, і струшував із себе спогад, як селезень воду. Загримів би тоді на передову — вже й кісток ніхто б не позбирав. А так — усе, бач, точно.

Коли після безконечних відступань перейшли в тотальний наступ, роботи не поменшало, а побільша­ло. А на чужій території — то й не кажи! Старшой уже був майором (звали його і далі Старшим, бо це, як він сам пояснив Іванові, було, може, вище за ге­нерала), Іван теж дійшов до старшого сержанта. З технікою в них тепер був повний ажур. Трофей­ний вантажний "мерседес-бенц" з африканським ка­муфляжем, а для Старшого — "додж три чверті", вже мовби персональна машина, а Іван — її водій.

І все біля штабів, високих та превисоких, серед таких людей, що страшно й подумати. У них теж були водії, пихаті, задавакуваті, спесиві, але Іван і тих не дуже празнував. Бо вони тільки водії, а він — ще хтось, за ним стояла таємниця, стояло "оте". Загалом кажучи, таємниця могла б гнітити його про­сту душу, та виявилося, що в цім є ніби розкошу­вання, чи що. Несподівано для себе він виявив у собі не просто схильність, а майже любов до таєм­ничості. Це не гроші, не звання, не сита їжа, не любов красивої жінки, а щось набагато більше: страшна влада над людьми, над їхньою долею, їхнім життям, влада безмежна і безконтрольна. Іван дивився на Старшого — і світ йому затулявся цим неймовірним чоловіком. Ні тобі схитнеться, ні зворухнеться. Ідей­ний і твердокам'яний. Ні свата, ні брата. Довкола самі налякані. Навіть генерали пробують загравати, запрошують на обіди, присилають воєнторгівських свистюльок з відрізами на мундири й шинелі, з па­кетами і коробками. А він усе те зневажає. Для ньо­го ні посади, ні звання, ні здібності, ні гідності, ні заслуги.