Отаке!
Дмитро тоді в сльози:
— Пропала ж моя голова! Сорому за цілий вік не обберуся! Люде очі висміїЬть мені, просвітку мені не буде! Стидовище таке, що хоч з мосту та в воду!
Рюмсає та голосить, а нотаріус і рає.
— Доки,— каже,— палата розв'яже нам вузлик, можна лиху зарадити, можна порятувати справу векселями.
Іван і на те здався, така вже в нього воскова вдача була — аби до духу, так і тане.
Взяли та й написали векселі від Івана на сина.
Написали і гаразд! Весілля справили як слід.
Живуть молоді на місті, розкошують, рутяться, врядигоди і до батька навідуються, а батькові у них якось мулько... Звісно — чужа хата гірше ката. А приїдуть вони до нього — він, господи, який їм радий! Примів би, душу з себе вийняв та їм віддав.
Після Водохреща прийшло з межової палати, що нехай на плані стоїть не Ігнат, а Іпат. Зараз уступну і спорудили. Що ж би Іванові догадатись та векселі назад забрати. Де йому! Воно й те правда: як його зневіритись в рідну дитину? Тяжко! Еге! А воно саме отут зайнялося... Сказано не кидай іскри в попелі — сама згорить і село спалить. Вийшло таке, що і в світі не чувано й не видано. Ох, ох!
Навесні перед Благовіщенням3 гомонять у нас на селі:
— Варка показала приймакові двері!
Ось тобі й на! Думаємо: ненадовго свинота залізла до чужого болота! Пухлина вболіває за сином, сумує, Варку ганить.
— Не вміла,— каже,— моєї дитини шанувати! Та дарма! Я його до себе, може, хоче господарювати, а я собі в просо на піч.
Ще й шуткує! Не чув старий, яка гадина крадькома лізе до його господи...
На Великдень — нова чутка: Дмитро сплюндрував батьківщину, попродав усі землі, а сам п'є-гуляє з офіцерами. А тоді саме гусари прийшли на постой.
Іван віри не йме.
— Нехай,— каже,— після провід поїду, сам довідаюсь. Поки він поїхав, аж у середу по проводах чуємо щось
з дзвоником торохтить прямо до Пухлини в двір; бачу я: судовий пристав, я туди, цікаво... Чую: щоб ти думав? Зроду-віку не вгадаєш! Привіз пристав Іванові оповістку, щоб ставав на суд: син і невістка позивають, чому не виплачує їм своїх векселів... Бач! От як виплили ті векселі, наче олива на воді... Вони усі були на Дмитра, а він узяв та один на жінку пере-жирував.
Іван і каже тоді:
— Тут щось непевне: або вони показилися, або світу преставления не за горами вже. Які їм гроші? Коли я їх брав? Се так! Славно, батька в суд! Та за що? Які то векселі? Вони, простіть на слові,— тьфу! Вони замість уступної, уступну виправили — векселям квит!
— Се вже не моє діло,— каже пристав,— моє діло доручити вам отсі оповістки, щоб на суд ставали.
— А як не стану? — питає Іван.
— Поставте за себе адвоката.
— А як і сього я не схочу?
— І так присудять...
— Платить?
— Авжеж.
— Гм! А як не схочу? Я ж на те батько?
— Про се не скажу: порадьтеся з яким адвокатом, може, він відбрешеться.
Пухлина взяв ті оповістки, заскреготав зубами та до Рудого. А Рудий як виложив йому, що воно оті векселі і до чого вони ведуть, в Івана наче серце одірвалося.
— Буцім хто,— казав він потім мені,— узяв моє серце та в розтоплену яшвицю вложив.
Сидить він біля столу, а сльози йому кап-кап!.. Старі сльози, Якове, крий боже, які пекучі. Сидів, сидів, далі зненацька як демене кулаком об стіл, як гуконе^ие своїм гласом:
— На Сибір, на шибеницю піду, а свого не попущу! Ні! Щоб моя кров та з мене знущалася, щоб мій син та мене з моєї хати випер! Нівовік не попущу! Я його, де зустріну, задушу, щелепи йому надвоє роздеру, сокирою голову зітну! Суди мене бог та цар!
Отак розлютився! Звіром став чоловік, аж труситься, а очі аж горять... Рудий те бачить та лиса вдає, заспокоює, вболіває.
— Втихомиртесь,— каже,— до Сибіру далеко, обійдемось і без сокири, перо гостріше сокири і ліпше ріже.
Ох, боже мій, Якове, різачка була б попорізала його, вражого сина!
— Ми,— каже Рудий до Пухлини,— без хустки носа втремо.
Та й наустив старого повидавати векселі на віру. Він каже:
— Проти вас три тисячі, а проти нього тридцять; от йому і буде дуля під ніс. У мене є такі людці, що на них — як на скелю.
Пухлині наче світ хто заслонив. Положився на Рудого, а він його й підвів під монастир. Наробили вони векселів.
Скоро прочули про се ті люде, що давали Іванові в позичку гроші на весілля, і ті зараз до нього:
— А як же з нами? Ми готовиком давали, плати! Се така річ: умів брати, умій вертати.
Іван і каже їм:
— Нічим вертати: або цінуйте мою леваду, або ждіть, доки сам продам.
Люде на те до йього:
— Ми не жиди, щоб цінувати добро свого чоловіка. Підождемо.
Люде по-людськи, а Рудий потай Пухлини з тими векселями, що наригували проти Дмитрика, у суд. Суд таке діло — плати.
— Нічим!
— Коли нічим — цінувати. Пішла сутанія.
Звелів суд Рудому обписати і поцінувати усе Іванове добро, а самого Івана... Боженьку наш милий! Господи наш любий!.. Кажуть:
— Ти навмисне об'явився банкротом! Іди ж в острог! Він сюди-туди, кинувся на Рудого з колодачем... Рудий вбік,
а його під плечі та в острог!
Повезли!.. Господи!.. Аж млосно, як згадаю!
Цінують леваду, двір, хату, волів, коней; усе геть чисто поцінували, пошматували і попродали... Зруйнували чоловікове кишло і самого його навіки занівечили... Розсуди їх, господи!.. Більш нікому, а ти не скривдиш...
Слухай, Якове, до чого воно йде. Якийсь "конкурс" спорудили, та туди Дмитрика і Рудого і посадовили орудувати. Рудий цькує, Дмитрик гавкає на батька, а "конкурс" той рве... Розшматували, розшарпали Іванову худобу, та тоді до нього самого — душу з нього виймати заходились. Чуємо: лагодяться його судити та на Сибір запроторити за те, що він таку силу векселів повидавав. Еге! Чоловік у домовину дивиться, а вони на Сибір йому воза лаштують... Мордують чоловіка, а заступитися нікому.
Якось після жнив зустрів я нашого мирового суддю, питаюся у нього про Івана.
— По якому се,— кажу,— з ним таке нелюдське, недовідоме?
— Не моє діло! — каже і, спасибі йому, пораяв нам вдатися до слідчого та випрохати Івана на поруки.
Вернувся я додому. Саме на першу Пречисту зібралася наша громада порадитись: кому з чим проти жука виходити? Жук такий хотів на наші ярини налетіти, а начальство, як прочуло про його гаспидську думку, зараз веліло громадам виходити проти нього і нівечити.
От я тоді й кажу до громади:
— Так і так, той жук чи прилетить ще, чи ні, а от вже настоящий шершень налетів на нас: син з батька знущається, в острог задав, ще й в Сибір похваляється, а ми мовчимо! По якому се? Оте руде щеня баламутить людей, цькує, а нам байдуже! Гріха не боїмося! За що Пухлину на Сибір? Кому він що лихого заподіяв? Люде добрі! Схаменіться!
Громада взяла моє слово до серця. Зараз покликали Рудого: усі на нього мокрим рядном в один голос:
— Що ти, песький сину, витворяєш? На те ми тебе вигодували, щоб людей рвав!
Ганимо його, а воно — наче й не до нього, ще й сміється.
— Нападіться,— каже,— на кого багатшого! — і зуби скалить.
Хтось гримнув з громади недобрим словом. Тоді воно на дибки:
— Вам яке діло до мене! Я не вашого звання! Я міщанин, а ви козаки.
— Нехай ти і не нашого звання, так наших людей з кругу сонця зводиш, наше се^о поганиш. Вже ніхто, як ти, пострунив Дмитрика? Ти й векселі вимудрив, ти Іванові стежку до острогу протер, ти всьому лихові привід давав!
Змагається він:
— Моєї вини нема, я нічого проти закону не заподіяв, проти громади я не йшов. Хіба то моя вина, що батько не зважив своєї сили, не звернув уваги на свій вік — та й ну гратися з сином "у тісної баби!" Звичайна річ — хто дужчий, той і випре. Син молодий, при здоров'ї — він і випер.
Чи чув ти, Якове, таке? Добре випер з рідної хати та в острог... "Се,— каже,— "в тісної баби" гратися!.." Га! Чуєш! Добра гра! На аркані б він попограв!.. Громада обібрала трьох чоловік: мене, отсього Петра та Кіндрата Соху — і вирядила нас визволяти Пухлину... Нам тоді наче хто памороки забив: зовсім про тебе забули... На те вже воно йшло...
Ми до слідчого:
— Добре,— каже,— можна Пухлину на поруки, аби ви застанову положили.
— Велику?
— П'ять тисячів.
— Іги! Твоя сила — твоя й воля! Усе село перевішай — такої грошви не збереш...
— Чи не скинете чого? — благаємо слідчого.
— Не можна, не моя воля. Поставили Івана на суд, питаються:
— Яка за тобою вина?
— Велика моя вина,— каже він,— вигодував такого ледачого сина,— і вказує на Дмитрика, і він вже тут.
Присяжні й не судили його: моргнули один одному та в один голос:
— Не винуватий Пухлина.
Суд зараз його й випустив, каже до нього:
— Іди додому, тільки спершу верни казенну одежу. Пішов Іван з острог передягатися. Було вже зовсім смерком,
він і каже:
— Куди я проти, ночі піду? Переночую ще раз в острозі. Йому й не заборонили того...
Вранці повставали, дивляться... Пухлина не встає, до нього, а він вже закляк. Трохим замовк.
Петро глибоко зітхнув і перехрестився. Ми сиділи мовчки, німо, понуро... наче хто роти нам позашивав. Згодя Трохим підвів свої вогкі очі і каже:
— Бач, Якове, яка у нас "тісна баба" завелася! Порадь же ти нас: чи не можна і нам погратися з отим Рудим брехунцем "у тісної баби"? За сим ми до тебе і приїхали.
У мене в серці заходила така "тісна баба", що я насилу промовив:
— Нехай завтра, Трохиме, сьогодні час спати... Втомився слухаючи...
Полягали спати...
Цілісіньку ніч я й очей не сплющував... Усю ніч ввижалася мені "тісна баба" і не давала спати.
1889 У Києві
1 ...на Івана Хрестителя...— Тобто на Водохреще.
2 На самого Михаил а...— Церковне свято на честь архистратига Михаїла, що відзначається 8 листопада за старим стилем.
3 Благовіщення — церковне свято, яке відзначається 25 березня за старим стилем.