Коли б яке інше у нас ремесло, а то — роби колеса, а з чого робить? Не укравши — ні з чого... А на крадіжку на ту,— кажу вам, як перед богом,— часу йшло у нас більш, ніж на саму роботу. Отеє поїдемо, було, полювати на обіддя, чи на спиці, чи на маточини, беремо з собою й двох синів, підлітків вже, щоб чатували, заким ми пиляємо деревину. Отак і зведемо учотирьох день і ніч; а трапиться де поблизу полишитися — часу на крадіжку хоч і менше піде, зате кілька день треба переховувати крадене: зразу в роботу не можна його пускати, боязко, щоб не набіг трус. Як став ото я собі рахувати та мізкувати — бачу: ні, правда не за Венедиктом, і дійшов своєю головою до того, що й ви радили: дешевше, мовляв, купити, ніж украсти... На лихо, й ціни на колеса упали; зробимо стан, продамо баришникові — тільки на хліб; а тут і хліб дорогий став; з'їжа у нас велика: що заробимо — те проїмо, ніяк не зіб'ємось на заводини. Бідкалися ми тяжко. Тим часом новий пан отсей колишній ваш гайок продав попові. "Ну,— думали ми,— з попом, може, швидше уладнаємось". Пішли до попа, просимо у нього лісу на віру: колеса спродамо, заплатимо.
— Се не моє діло,— каже нам батюшка,— ліс не мій; я купив його синові, єднайтесь з ним, а моя хата скраю.
Ми до поповича. Молоде воно хлоп'я тоді було, чи було йому й двадцять. Просимо його:
— Згляньтесь, паночку, на наші злидні, продайте нам дерева йа віру.
Не згодився. На віру, каже, нікому нема у мене, тим паче таким злодіям, як ви.
Тяласо нам, а тут як прип'яли нас навесні за подушне!,. Просто — хоч умирай! Знаємо, що платити треба, а платила ніде взяти... Останню конячку продати, так тоді самим хіба торби на плечі та в Київ, у Лавру... Що ж його діяти?.. Не зоплатимось — старшина коня забере та під молоток і продасть... Отак журимось — аж ось прийшла чутка, що Онисько з перепою занедужав.
— Се на наше щастя,— каже Венедикт,— сю ніч до поповича по обіддя.
Прийшла ніч темна така, що хоч око виколи. От так, як перед першими півнями, ми і в лісі. Вибрали березу на маточини; добра береза, станів на три хватило б. Взялися до неї; тихесенько пилкою звалили її, обчухрали; звісно, нам цівку треба, а не гілля, порізали березу на шматки так, щоб учотирьох однести до воріт; тоді нарізали дубків на обіддя й послали хлопця додому по коня. Молодицям ми заздалегідь наказали, щоб вони причепурили в клуні в засторонку добрячу схованку: там була у нас така потайна яма, куди ми ховали дерево; яму, звісно, притрушували, щоб не знати було її. Ну, ото привезли хлопці воза й стали саме проти того місця, де зложили ми нарубане дерево. Утрьох взялися ми зносити дерево на віз, а четвертий — мій синаша Михайло — лишився біля коня. Перенесли один цурупалок — нічого, гаразд; перенесли й другий — нікого не чутно; ледве взялися за останній — аж тут де не взявся Онисько з поповичем і з наймитом. Венедикт з сином, скоро уздріли їх, березину геть на землю, а самі навтікача, тільки підошвами крешуть, а я затремтів, свою колоду упустив; вона мені як дасть по ногах — я й присів... Попович з наймитом до мене, а Онисько за Венедиктом; може б, і догнав був, але, плигаючи через рів, спіткнувся та головою в рів — добре забився! Підвівся і вже не гнався за Венедиктом, вернувся до мене й каже:
— Ну, що нам з тобою робить?
Я мовчу та трушуся, а попович до Ониська:
-т— Розпряжи спершу коня та припни на приколень, нехай пасеться, а ти — до наймита,— знайди шматок лати завдовжки в косову сажінь та принеси сюди.
Чую я отеє й жах мене бере: се вони коло моєї смерті заходжуються; почав я молитися богові
Приніс наймит лату.
— Бери,— каже до нього попович,— лату, сокиру й віжки, а ти, Онисько, злодія та йдіть за мною.
Я йду, мовчки молюся, аж сорочка на мені труситься; думаю: або повісять, або зацуркують мене! Господи! Хоч би було попрощатися з жінкою та з дітьми.
Привели мене до болота.
"Еге! — думаю.— Утоплять мене".
— Ну, злодію,— озвався до мене попович,— роздягайся. Я йому в ноги, прошу в нього милосердія, а він регочеться
й каже:
— Не бійся, дурню, ми не будемо тебе топити, кому охота за тебе йти на Сибір... Роздягайся.
Роздягли мене, як мати народила.
— Лягай тепер на землю — постіль м'яка!
Я знов йому в ноги, а він мені закаблуком в груди; я повалився.
Простягли вони мене, підложили під поперек мені оту латину, розп'яли мої руки й поприв'язували до неї, а ноги скрутили налигачем; не можна мені ні перевернутися, ні поворухнутися.
— Давай тепер лози! — каже попович. Примчав Онисько добру горстку лози.
Перевернули мене спиною догори... Попович і каже до Ониська та до наймита, даючи їм лозу:
— Тепер, хлопці, по-московськи — в дві руки, та не хватайтеся, повагом, слухайте моєї команди.
Як взялися мене полосувати!.. Мати божа! Спершу я кричав, що сили було, а потім і духу рішився, і не скажу, чи довго вони мене катували.
Пішли собі, а мене так, зв'язаного, й покинули біля болота. Отоді-то почалися мені суще пекельні муки. Гаспидська мошка та комарі, почувши людську кров, так густою хмарою і вкрили мене!.. Боже ж мій, батьку!.. Паночку-голубоньку мій, що я тоді притерпів, того й не вимовити!.. Лежу, поворухнутися мені не можна, а клята мошка та комарі так і п'ють, і п'ють мене... Ох-ох — жахливо й тепер! Не тямлю, як я доліз до болота і вліз у воду; не тямлю нічого; а вже світом отямився, коли Онисько розв'язав мене й витяг з болота. Глянув я на себе — усе тіло моє пухирем взялося. Одягся, приліз рачки до хати... Як побачили мене жінка, діти, небожата — так очам своїм не йняли віри... Почали голосити, потім положили мене в клуні, думали: вночі дійду...
Вранці привезли попа сповідати мене та: запричастити.
— Що се ти, Іване? — спитав батюшка.
Я йому усе дочиста на духу розповів; ні з чим не потаївся. Він як глянув на моє тіло, так аж заплакав. Запричастив він і каже до мене:
— Молись богові!.. А одужаєш, приходь до мене, я тобі запоможу, аби ти покинув своє погане ремесло — злодійство... Та прости, не кляни мого сина.
Я заприсягнув, що коли господь одведе од мене смерть і я видужаю, такч довіку рука моя ні до чого чужого й не доторкнеться; і дітям, і внукам закажу красти.
— Нездужаю ото я,— говорив далі Іван Чепіга,— гнилою колодою валяюся по засторонку; тим часом чую — припікають Венедикта: плати! — а платити нічим. Забувся сказати вам, що попович, як ото злапав нас на порубі, так і коня нашого, й воза забрав. Ходив до нього Венедикт прохати, щоб вернув. Де там!.. І слухать не хоче; позивай, каже, мене в суд. Ну, де вже нам позиватися! Венедикт не стерпів — пустив йому півня, а сам опинився на Сибірі...
Видужав я, пішов до попа; довго він мене наставляв та поучав, потім дає мені десять карбованців і каже:
— Візьми отеє, та з моєї легкої руки й щирого серця нехай тобі господь поможе розжитися, а злодійство покинь.
Що ж би ви думали? Справді у попа легка рука була! За ті десять карбованців купив я дерева та й прийнявся з хлопцями за роботу. Діло просто горить у нас! Звісно, дерево не крадене, робимо сміло, не ховаючись, не озираючись, бо певні, що ніхто трусити нас не прийде. За тиждень утрьох п'ять станів коліс учистили; зараз їх до міста; вже до баришника не повезли, а сміло розторгувалися на базарі. Продали добре, купили хліба, солі і, знов на готівку — дерева. Та отак щонеділі: за тиждень зробимо п'ять станів, а в неділю продамо... Діло наше йде добре.
Минув рік.
Ми самі собі дивуємось та дякуємо богові за його ласку. Нема у нас ні сварки з людьми, ні лайки: нікого ми не боїмось; спокійно лягаємо, спокійно встаємо; ні голоду, ні холоду не знаємо; не бідкаємося і про одежину; усе у нас є — не багацько, а без нужди живемо; живемо не пишно, але затишно. Отак за рік і з попом поквитували, і чужої порошини не зайняли... І на душі у мене — просто літній, погожий день!..
На друге літо упала нам з неба нова божа ласка: їхав нашим хутором якийсь молодий панок; колесо візьми та й розсипся йому у возі; усі спиці повилітали, цілий день мусив він просидіти у нас на хуторі, доки ми йому нове колесо зробили; бачте, у нього був не простий віз, а бричка, так просте колесо з нашого воза йому не годилося. От він слово по слові розбалакався з нами й став нам розповідати, як і де люде живуть по слову спасителя... Добре розповідав, наче пописаному. Як тепер я собі міркую, так ледві чи не янгол божий то був або хто з святих... Ото як поїхав він, я почав радитися з дітьми, а потім і з усім нашим родом: а що, коли б почали ми хазяйнувати в своєму хуторі так, як той радив: не твоє, не моє, а всіх нас; а що всіх, то й твоє, і моє? Приміром так: хата й що в хаті — те моє, а що в дворі й за двором — те гуртове. Порадилися, умовилися, спробували: добре діло йде; і скотини побільшало, й земельки на гуртові заробітки прикупили... Горілки ніхто з нас і не лизне; сваритися і лаятися ми забули вже й як! І в селі тепер нас люде не цураються, а шанують, тільки продражиили нас "гуртовиками"; та ми на се не ображаємося! Що ж! Ми справді живемо й працюємо гуртом і, хвалити бога, навіки нам добре; коли б тільки здоров'я мені більше... Що ж! Кляті комарі випили його. Ех! Коли б не вони!.. Та вже ж не вернеш... От бачте, як ми прожили отсі десять літ. Перш за все дяка попові, що зарадив мені оті десять карбованців. Що, паночку, коли б оті гроші були у мене раніш? Що, коли б той пан, що купив ваш хутір, або той попович, дали були мені дерева на віру?у Не зазнав би я комарів, і Венедикт не був би в Сибірі. Ох, гроші, гроші! Недобрий чоловік вас видумав!
— Самі гроші, Іване, нічого не вдіють: розум та добре серце всьому голова на світі.
— Авжеж... 1887 р. У Переходовці
Подається за вид.: Кониський-Перебепдя О, Я. Твори: В 4-х т.— Т. 4.— С. 23—45.
1 На теплого.Олексі я...— Церковне свято, відзначається 17 березня за старим стилем.