Я їі повинна сказати...— недужа на хвилиночку замовкла і далі тихо промовила,— сказати вам...
— Мені? — дивувався лікар.
— Еге, вам, іменно вам, тільки вам і більш нікому... Не дивуйтесь! Не дивіться так чудно на мене... Коли ви правду кажете, що я видужаю, так нічого спішити, я й видужавши скажу... А коли думаєте, що я вже не встану, я мушу тепер сказати... Я не хочу заносити в могилу своєї тайни~.
Лікар не знав, що казати: і туди гаряче, і туди боляче... І недуг йому здавався страшним, тяжким, і промовити "бог знає" — у нього нехватало сили... Він не був твердо завірений, що недуг не візьме іншої, небезпечної для життя путіу але сказати це недужому — нт, не можна!*.. Лікар мовчав.
— Що ж мовчите? — питала Марина-— А я ж прохала у вас правди! Говоріть правду! Смерть мені не страшка... Коли вмирать, то день терять... Так умру?
— Колись умрете.
— Я не про "колись" питаю вас. Се я й без вас знаю, що живою не опинюсь на небі... Але не "колись", а на сей раз! Чуєте?
Вона взяла його за руку і пильно-пшіьно глянула йому в вічі.
— Ні, ні! Не вмрете... Не повинні! — якось наче скрикнув Калина і встав з свого місця. В сих коротких, словах його, в цьрму "ні, ні!" можна було запримітити незвичайну ноту: якимсь сердечним криком, якимсь пекучим болем віддавала від себе відповідь лікаря...
— Чого ж ви встали? Сідайте знов... Я вам вірю... Вірю, що на сей раз не вмру... Ну, і добре!.. Видужавши, я вам скажу свою тайну.
V
Запізно вночі вернувся Калина додому. "Я вам скажу свою тайну" — віддавались в ушах його Маринині слова... "Вам, іменно вам, і тільки вам".— "Чого ж се так, що тільки мені? Яка у неї тайна? Чим таким я завірився їй так, що вона свою тайну ввірить мені, а не кому іншому?.." Такі гадки снували у голові Калини, не даючи йому ні сну, ні спокою. Та він і не мізкував про сон: не сон у нього був на думці! Сяде він біля столу, замислиться, сидить, гадає; схопитьсяі, закурить папірос-ку і почне бігати з одного кутка хати в другий...
— Що ж се таке діється зі мною? — спитав він голосно сам себе. Зітхнув Калина; серце його розширилось і відтіля вилетіло те слово, якого він довго не смів сам собі промовити. Слово "я її люблю!" Та чи се справді ж? А серце в відповідь до нього: "Для любові нема ні московки, ні циганки..." — Так, так!..— розмовляв Калина сам з собою, ходячи по хаті.— Так, я її люблю, тоблюї.. Московка! Гм, хіба серце на се вважає? Хіба воно шукає національного відгуку? Ні, йому потрібен відгук серця дівочого, люблячого... А чи те серце буде у московки, чи в польки, чи у німки — все одно! Воно серце, воно л ю б и т ь, і в сьому, тільки в сьому вся сила, та сила, котра навіки зближає мужчину і женщину!"
І знов Калина ходить по хаті і знов собі мізкує-гадає: "Ну, люблю, люблю, а чи любить вона мене? А коли любить, то що з того? Хіба що з сього буде? Даремна річ!.. Овва! А хіба закажеш серцю, хіба воно вважатиме на те, чи буде що з того кохання, чи ні? Ну, певно, що не буде, та хіба зупиниш його? Хіба приневолиш не кохати? Не буду я його неволити, хай кохає — кого знає!.. Що буде, те й буде!.. Не всі ж тії вінчаються, що вірненько кохаються. Аби вона мене кохала — от і усе! За одну хвилину щастя-кохання, господи, скільки-то літ можна віддати отакого життя, яке я тепер справляю... Будь же, що буде! Кохай, моє серце, люби! Я тебе не неволитиму!"
Стало влсе дніти надворі, як Калина сплющив очі і заснув. Минуло ще тижнів зо два, поки Марина зовсім одужала.
Марина була сирота. Після батька вона зісталась п'яти літ, а після неньки десяти. її і старшу сестру Надежду забрала до себе рідна їх бабуся по матері. Але тут мало звертали уваги на виховання сиріт. Та й нікому було: бабуся була стара вже, вважала тільки на те, щоб діти молились богові, щоб були гаразд "до лиця" одягнуті, щоб не пропускали служби божої та щоб біля них була гувернантка. Син її, дядько сиріт, був чоловік з природи здорового та малоосвіченого і розвитого ума, а до того на його руках було велике крамарське діло. Не мав він часу піклуватись про освіту і виховання своїх небожат. Взяли до дітей гувернантку з Москви. Се була інститутка — з патріотичного інституту, дівчина вже немолода, літ за тридцять, з себе негарна, непоказна, більше мовчала, ніж говорила, і ще менше мислила... Нагадувала вона доброго старого кота. Всю увагу в освіті гувернантка звернула на французьку мову і музику, а в Марини якраз не було вдачі ні до мови, ні до музики... їй подобалось Євангеліє, іменно його історична частина про Христові муки... Не вподобала її гувернантка, ославила її дівчиною лінивою, непокірною і без розуму. Перемінили гувернантку, привезли другу з Москви ж таки, панну Уткіну. Строге, серйозне лице Уткіної, але з.виразом розуму і волі, спершу лякало Марину; потім вона до нього привикла. Вчиться Уткіна не приказувала Марині, а радила, і вчення в них пішло добре. Уткіна давала їй дещо прочитати із Пушкіна; познайомила її трохи з історією і, може б, і навернула те, що було вже пропущено, та, на лихо, не пройшло й трьох місяців, як вона занедужала і вмерла. Більш гувернанток вже не брали, і Марині ніхто вже не суперечив вчитися, "як сама знає". Так вона росла й зросла собі спокійно, не спішачи. Що найкращого було у Марини — так її голос. Заговорить вона — і мов дзвенить срібло молодих, дівочих, чистих літ. У духовній стороні найбільш розвилось релігійне чувство і прихильність до вбогих і старців, а тих і других вона бачила круг себе доволі. Євангеліє до того мало вплив на розвій у Марині остраху зневажити або зобідити слабішого. Вона любила Христа більш всього і всіх, любила його глибоко, міцно, але якось боячись. Людей силкувалась "усіх однаково любити". Одне слово: Марина на сімнадцятому літі була натура не зіпсована, хоча й неосвічена і без розвою.
Тим часом у Царевомосковськ стали засилати різних засланців, а поміж ними були люде освічені. Засланці бували у Кабанова, спізнались з його небогами. Марина з охотою і з увагою слухала розмови засланців, сама розпитувала їх, і в ній збудилась цікавість знати, піднялося бажання вчитися, чита ти. Тут знов випала притичина і перепона. Марини-на сестра вийшла заміж у друге місце і взяла туди з собою сестру. Нове місце було ще більш глухе і темне, ніж Царево-московськ; вчиться тут вже шкода було, та й не до того: щодня або у Маринииої сестри гості, або вони у кого в гостях. Так провела Марина півроку і вернулася в Царевомосковськ за тиждень до свого недугу.
VI
На засланні, як і в тюрмі, час не йде, а лізе, наче рак: години здаються днями, дням же кінця немає. Особливо тяжко доводиться українцям, засланим на північ, в кінці марта і з початку квітня. В сю пору у нас на Україні вже сади сметаною залиті, бузок кадить своїми пахощами, жито інколи вже до пояса буває, а на півночі в сю пору стоять ще такі "утреннички", що в кінці квітня трапляється їздити саньми, а на річках дід, мов у нас на Різдво . От у сю-то весняну пору найбільша нудьга нападає на українців у засланні. Нудно і тяжко, тяжко і нудно!.. Чоловік привикає навіть до тюрми, але українець ні вовік не навикне до північної весни, і північний чоловік нізащо не зрозуміє отієї весняної нудьги і туги засланих українців.
Калина доволі часто бачився з Мариною. Хоча до Кабанова ходив рідко, раз у тиждень, але вони, не змовляючись, стрічались у знайомих... Недаром же говорять: душа душу чує, серце серцю вість подає. Ніколи ні разу ні Калина, ні Марина не промовили ні єдиного слова про кохання. Марина любила слухати, як Калина розказував про природу України, про її людей, про її історію, страждання. Калина примічав, що його речі западали глибоко в серце Марини. Любила вона слухати, як він читав "Кобзаря", хоча й не завжди розуміла Кобзареву поетичну красу. Частіше усього вона просила його читати "Признаніє" Гребінчине і "Полтаву" Пушкіна. Справді, Калина так добре читав, що кожне слово його виявляло те чувство, яке хотів виявити автор. За зиму доволі вони всього прочитали.
Прийшла і в Царевомосковськ весна: сніг зник, висохло, зазеленіло, стало тепло, повіяло справжнє весняне повітря, весняне чувство. Груди розширялись, дихали ширше, легше, глибше, наче бажали, скільки мога більш втягти в себе того повітря... Справжня весна, але ж і по календарю вже була половина квітня.
Кабанови спорудили маївку і закликали усю молодіж; а й молодіжі тієї було не геть-то, бо і всіх мешканців у місті було півтори тисячі... Маювати почали зараз з обід; находились, набігались, наспівались доволі і потомлені вернулись до Кабанова в годині десятій вечора. Калина, вертаючись, стрів якогось недужого і, даючи йому пораду, відстав від товариства. Коли прийшов він до Кабанова, тут вже усі були "на місцях": більшість грала в карти, а дівчата і парубки вигадували "фанти". Пристав до них і Калина.
— Що тому робити, хто вийме фант? — питають.
— Той повинен одкрити кожному свою тайну або вгадати чужу.
— А коли в мене нема ніякої тайни? — озвався Калина*
— Се не може бути. Як-то... Чоловік без тайни! —-ч перебила його Марина.— Самі ви говорили, що в житті кожного чоловіка є що-небудь таке, така сторона його історії, що б хотів вирвать її...
— Овва! Так як же можна говорити таку тайну?..
— Ну, чужу вгадуйте!
Фант вийняла Марина. Пішли вигадки, регіт, веселості. От дійшла її черга й до Калини.
— Приходьте завтра, як звечоріє, на сьому самому місці я скажу вам справдешню свою тайну,— шепнула вона йому на вухо.
Калину мов приском хто обсипав, одначе, щоб "одвести очі", він зареготав і голосно сказав:
— Якраз так! Се справді моя тайна: я боюся мерців...
— Ви, ви? Лікар — мерців боїтесь? — покотився сміх на всю хату...
А Марина глянула на Калину так, що в тім погляді він зрозумів — все.
Сказаної години на другий день Калина був в домі Кабанова. Чи дома? — спитав він лакея.
— Старої нема, до церкви пішла, а пан з панією внизу у себе.
— А панночка?
— Тут, у себе. Заходьте.
Калина пхнув лакеєві карбованця і пішов в залу. А лакей не вспів причинити дверей, швидше побіг до скляного бога, щоб протерти очі дарованому карбованцю. В залі не було ще світла, а в другій кімнаті, котра звалася "класною" і в котрій жила Марина, вже світилося.