Так ото стрілися ми з нею і вітаємо:
— Здоровенькі були!
— Дай боже!... а де, діду, був? — питає вона.
— Баньки дув.
Вона не зрозуміла та знов:
— А тепер куди?
— В куми до біди.
Варка знов не розібрала. Бачте: — тоді саме Бідиха такою ходила, так вона й подумала, що Бідиха розсипалася, і питається:
— А кого біг дав?
— Та й досі баба не розбере: чи дитину, чи дівчину.
— Ну, прощавайте.
Бачимо — Варка бігцем до Бідихи: тиць сюди, зирк туди, нічого не знати; Бідиха сидить та мички миче... Догадалася Варка, що Євмен візка підвіз і почала вона з того дня в'їдатися в діда та лихословити про його, а він мовчить та щось замишляє.
Якось в суботу — подзвонили до вечерні; йде Варка до церкви, вона любила першою прийти, остатньою вийти. Йде вона повз шинок; не можна нікудою було обійти; стояв він саме над греблею; другої дороги не було. Чує Варка — в шинку хтось так на бубні витинає, що аж стріха ходором ходить.
— Ну, вже-ж, — думає собі Варка; — се ніхто більш, як не Євмен... Бога у його в душі нема! Тривай-же! я тебе на все село засоромлю. Нема того, щоб на молитву до храму божого йти, а він чортів у шинку звеселяє.
Треба вам сказати, що Євмен чудово на бубон бив. Було як утне "Горлицю", або отієї весільної:
"Такий, такий журавель,
Такий, такий дибле".
Або:
"Ти-ж було селом ідеш,
Ти-ж було в дуду гудеш", —
так у мене, у старої, жижки до танців задрижать; а що-ж то в молодих!... Уся шкура заговорить!
До шинку Євмен хоч і заходив, так не на те, щоб там чопка смоктати; з людьми любив він балакати. Не без того, що було чаркою й покрепиться: почастує його хто однією, а він йому зараз здачі — двома; а щоб п'яним — ніхто зроду-віку його не бачив. Ні, ні! на що вже великі вороги його, лисий коваль Микола та отой Михайло, а й вони не посміють гавкнути, щоб Євмен хоч раз коли був п'яним. На підпитку і я його бачила, так де-ж той чоловік, щоб без вади якої був?.. Нема такого в світі, та й не було.
Еге! так ото й стоїть Варка проти шинку, та не тямить, що його діяти: яким робом діда викликати? Ждати — доки сам вийде, ніяково: і люди помітять, візьмуть на глузи, торохтітимуть: "яка стара Варка, а до музики, скажуть, така охоча, що й вечірню на неї проміняла"... Зайти-б у шинок — ще гірше... Опинилася Варка, наче в штанях без очкура — ні в тин, ні в ворота! Думала вона, думала, та як гуконе що-сили:
— Хазяїн! Шинкарю!!
Дід наче того тільки і ждав! Зараз вікно з шинку навстіж, та до Варки:
— Що отсе з вами, пані-маточко? Чи не на живіт? Може-б мені за шептухою побігти?
— Ходи сюди! ходи сюди!
Вийшов до неї дід.
— Хто на бубоні бив? ти?
— На бубоні, кажете ви? коли?
— Ще й коли!.. бач який святий та божий! Наче й не чув... Отут, в шинку, хто бив?
Дід дивується, хреститься, та й каже:
— Що отсе таке з вами? я отут з самісінького обіду, а бубону не чув... хто-б таки під святу неділю з добрих людей став бубнити?.. Се вам причулося...
Пішли змагатися: Варка своє: — ти бив, а Євмен своє: — се вам причулося. Варка аж ногами тупотить, лютує: а Євмен її хрестить та читає: "зидіте"... Плюнула Варка й геть собі греблею по-під вербами. А Євмен — бубон під кожушанку, та бігцем по-за вербами, між очеретами, — його невидко. Попередив Варку, сів в очереті біля дороги; скоро Варка порівнялась з ним, він як торохне в бубон, як заверещить не своїм гласом — та й присіла, з місця не рушить; з переляку мов прикипіла. А Євмен в очереті другим вже голосом під бубон:
"Тири-тири тирличко!
По дорозі пір'ячко!
То-ж його розгубила
Ряба Варчина кобила"...
Тоді прихильцем очеретами, городами до господи. Хата його в головах церкви стояла. Бубон під вулик, сам до церкви.
Приходить Варка — власним очам віри не йме: Євмен на вколішках біля крилосу стоїть на молитві... Після вечерні ледве ступив дід на цвинтар — Варка до його: ну його принародно ганьбити та соромити, що в шинку на бубон бив.
Євмен уважно її слухає, тужливо так дивиться на неї, головою журливо хитає й каже:
— Не во гнів вам, пані-маточко, з вами напевне щось, мабуть господнє попущеніє: і причувається вам, і привижається, — тут не без лукавого. Перехрестіться та ходімо вкупі; я вас самих через греблю не пущу; хоч воно ще й не вельми пізно, та повз очерет небезпечно. Люди добрі! проведім її через греблю, бачите, вона трохи стерялася.
Варка з того аж посатаніла, лютує, а дід її вмовляє, заспокоює та хрестом навкруги обводить. Люди дивляться, сміються, найпаче — дівчата, сороки ті... З того часу й покотилася селом гутірка, що Варка стерялася, що сатана раз-у-раз їй в ухо бубонить... Звісно: почали всячини додавати; стали гомоніти, що вона на людей кидається, кусається, піною з рота бризькає, що під язиком у неї щенята... Почали люди тікати од неї та й довели молодицю до того, що мусіла вона село наше покинути. Дівчата, тоді страх як зраділи; ніхто за нею не жалкував. От як штучно вижив Євмен Варку; та вже за рік, чи мабуть, за два, признався людям, а то-б ніхто й не відав, яку він кумедію вчинив з Варкою.
V.
Кажу-ж вам — жартун був дід Євмен, жартуючи і вмер; але пошли господи і всякому таку смерть тиху. Того року, як він помер, господь покарав наше село великою-превеликою посухою; з зелених свят до самого Спаса, коли не до Головосіка, дощ і не крапнув ні разу; люди й хмари не бачили. На полях усе вигоріло, навіть травою тільки той і поживився, у кого болото було, або на великій низині; жита погибли; пшениці вийшли огрійні; зерно з усього заміркувате. Недорід випав тяжкий. Ще до Різдва — що було в гамазеї позабирали, а до Стрічення і багатирі свої ями спорожнили, зате кешені понабивали. Дід Євмен, наче той Йосип прекрасний, заздалегідь вгадав недорід і цілі дві зими своїх ям не відкопував; беріг хліб. Діти трохи кривилися на його, часом злегесенька і дорікали:
— Понівечите, тату, зерно; попріє воно; пропаде, хоч-би вітром перепустили.
А він слухає те, та собі в бороду:
— Нехай ще... не попріє; в ямі ціліше буде... як помру, так ним поминатимете мою душу...
У піст так ціна на хліб підскочила, що й не сказати: три дні роби — на півпуда борошна не заробиш. Люди з голоду пухнуть, а доюни біля людського лиха руки гріють та радіють.. Отоді саме дід Євмен і показав свою добрість: покликав злидарів, відкопав яму і все чисто з неї жито пороздавав за спасибіг. Кинулися люди до млина, наче на ярмарок. У нашому селі славний млин водяний. Повеселіли люди, мелють та Євмена благословляють. Намололи і Великдень святий зустріли не з заплаканими очима; усім голодним Євмен сльози втер.
Прочули перекупці, що дід дурно хліб людям роздає, та до його:
— У вас ще яма є?
— Авже-ж є! повна, не порушена.
— Продайте нам.
— Годі! я ще не здурів, не продам.
— Чому?
— Тому, що мені грошей не треба; а у людей хліба нема, та й самому треба на дорогу. На тім тижні рушаю на той світ...
В середу на провідному тижні й другу яму відкопали. Зерно до млина. Перемолов, два засіки борошном набив. Тоді кличе майстрів і каже:
— А нуте лишень! заходьтеся та злаштуйте мені хату нову, та гарну, дубову, простору, — щоб не тісно було лежати, не важко сиру землю держати.
Зробили йому труну, славну таку з горбатим віком. Виготовив він зараз усе, що треба про смерть: сорочку гаптовану, покривала, рушники до хреста й до корогов, хустки під мари, а в суботу заходить до мене:
— Завтра по обіді, каже, приходь, Уляно! Обмиєш мене та на той світ причепуриш. А сьогодні нехай люди по борошно йдуть.
Я слухаю його і не тямлю, що казати, що діяти: думаю — се дід жартома; а серце моє чує, що ні!.. сплакнула нишком собі й мовчу.
І справді воно так сталося. Вгадав дід. Його праведній душі, мабуть, янгол подав звістку про день смерти. Перед вечернею, — дід роздав убогим борошно, попрощався з людьми, висповідався у отця Харитона. Другого дня за службою запричастився, прийшов з церкви до господи, нічого і в рот не взяв. Попрощався з усім родом, ліг на лаві, перехрестився і тихо-претихо заснув — переставився, наче свічка та догорів.
З великою шаною ми його поховали. Усі хрести, усі корогви з церкви за ним несли. Усе село було на похороні.
1892 р.