Персик? Під Тамбовом?
Мічурін. Такі
Отець Христофор. Яким чином?
Мічурін. Беру монгольський бобовник і схрещую його з південним персиком. Ви уявляєте віддаль? Потім, коли я побачу...
Отець Христофор (зіскакує в гніві). Це блуд, а не персик! Іване Володимировичу, не блюзнірствуйте! Не перетворюйте божого саду на будинок розпусти!
Мічурін. Ех, темнота!
Отець Христофор (забігав у хвилюванні). Не спокушайте мене! Олександро Василівно! Терентію! (До Мічуріна). О, я бачу вас! Бачу, хто водить вашою рукою, щоб осквернити землю господню, пречисту матір всього сущого!
Мічурін. Заждіть, мислителю. Вже коли почали розмову про землю, так дозвольте вам сказати, що в житті рослини земна куля грає роль батька, а не матері.
Отець Христофор. Як? Хто ж тоді мати?
Мічурін. Зовнішнє середовище природи, ось хто. Воно — справжня мати-вихователька. Розуміти треба. Треба мати фантазію.
Отець Христофор. Дозвольте...
Мічурін. Нічого не дозволю.
Отець Христофор. Дозвольте! Я кажу...
Мічурін. Не перебивайте мене!
Отець Христофор. Я кажу...
Мічурін. Я кажу, не перебивайте мене, чуєте! Нічого ви на природі не розумієтесь... або брешете. Сядьте!
Отець Христофор. Ну, знаєте, хай я нічого не розуміюсь, але я все-таки скажу вам: це так безглуздо, неможливо і гріховно, як у тваринному царстві спарувати собаку зі щукою.
Мічурін. Хороше порівняння. Але вже, видно, з цього приводу мені не з вами розмовляти.
Отець Христофор. Ах, ось як!
Мічурін. Так. От створю нове персикове дерево і напишу до Академії наук.
Отець Христофор. Це справа не Академії наук, а найсвятішого синоду.
Мічурін. Сашо, чуєш?.. Розумію. Он як. Так знайте, я теж до синоду напишу.
Отець Христофор. Що?
Мічурін. Я напишу, що ви в бога не вірите. Отець Христофор. Як?.. Як?.. Як?.. Олександра Василівна. Іване Володимировичу!
Отець Христофор. Олександро Василівно, Терентию! Будьте свідками!
Мічурін. Чого — свідками? Ви, священнослужитель, насмілились заявити мені, прихожанину, в моїй хаті, що ви в бога не вірите?!
Отець Христофор. Коли?.. Я говорив про помилкову думку юності.
Мічурін. Облиште. Це не вертається. Нема у вас бога! Пуста ви людина. Синодський чиновник у рясі, і більш нічого. Вчений! Горох розводить!..
Отець Христофор. Не смійте!
Мічурін. Він не вірить у персик. Він ні в що не вірить!
У хвіртку входить листоноша Бурьонкін.
Бурьонкін. Доброго здоров'ячка, Іване Володимировичу!
Т е р е н т і й. Тихше, йди сюди.
Отець Христофор. Ось я-а-ак...
Мічурін. Так. І ніяка ряса тебе не врятує.
Отець Христофор. О! Ти злий... Ти раб химер своїх і марень облудних! Ти пригнічуєш ближніх!
Мічурін. Я служу дальнім. (Підійшовши до отця Христофора, тихо). Хто ти? Чому при твоїй появі мене охоплює печаль, нудьга, слабість? Ідіть геть. Я не хочу лагодити ваш годинник. Він непотрібен вам. Ваш час не рухається. Ви вічні, як косність.
Отець Христофор. Іване Володимировичу, не треба. Погарячились.
Олександра Василівна. Іване, ради бога.
Мічурін. Ідіть геть... Ідіть! Ідіть!
Т е р е н т і й. Та йдіть уже, добром вас просять.
Отець Христофор (бере годинник). Добре, Іване Володимировичу. Я піду... Я піду! (Виходить).
Мічурін. А-ай...
Бурьонкін (підходячи). Заспокойте ваші нерви, Іване Володимировичу. Здрастуйте. Доброго ранку, з добрими вістями.
Мічурін. Здрастуй, Кузьмичу.
Бурьонкін. Плюньте ви на них. Ви подивіться, скільки кореспонденції приніс. Вся пошта ваша. От діла! Сьогодні, Іване Володимировичу, ми з вами побили рекорди. Шістдесят листів, шість бандеролей і чотири закордонних... Во!.. Просто забирайте з сумкою — все ваше. А ви хвилюєтесь. Адже всі оті попи, купці, справники тобто, повірте, до ста літ доживуть, а ніхто їм ніколи не написав і не напише такого шанобливого листа. Во! Дивіться — Персія, їй-богу, бачите. А ось Англія чи Голландія... Зараз, зачекайте... Во марка — король якийсь!
Мічурін. А, ну їх, королів. Поглянь, чи немає з Сибіру, з Кавказу.
Бурьонкін. Є! Заждіть. Тут ще Америка є, на пошті казали...
Мічурін. Та ну?..
Бурьонкін. Є... Де вже вона? Ага, ось. Баришня з свічкою. Ось вона. Запитує! Щось таке їй треба від Івана Володимировича, Олександро Василівно. Наша бере! Всім буду казати.
Мічурін (розкриває конверт). Насіння.
Бурьонкін. Дайте подержати. (Бере).
Мічурін. Алтайське.
Бурьонкін. Насіннячко, чи думало ти, що потрапиш в Козлов? Ну, рости, рости... В час добрий. Побачимо, чим ти нас порадуєш.
Олександра Василівна. Спасибі, Федоре Кузьмичу. Буде радість.
Бурьонкін. Обов'язково. До таких людей, як ви, радість повинна прийти по закону.
Олександра Василівна. Спасибі.
Бурьонкін. І вам спасибі, панове, від усіх добрих людей. А марочки оці прошу мені подарувати.
Мічурін. Колекцію збираєте...
Бурьонкін. Іване Володимировичу, життя прожити — не поле перейти. Хочу, щоб діти мої бачили, що батько їх недаром переходив житейське поле. Я марочки під склом повішу. Будьте здорові.
Мічурін
Олександра Василівна
Бурьонкін. Щасливо залишатись. (Виходить).
КАРТИНА ДРУГА
Рання весна. Сад. Маленька оранжерея. Грядки сіянців. Мічурін на грядці, схилився над рослиною, наче лікар над хворою дитиною. Видно з усього, що минуло чимало часу.
Мічурін. Ні! До персика нам, видно, ще далеко. Сашо, запиши: дикий мигдаль з персиком не схрещується.
Олександра Василівна. Записую вже п'ять років.
Мічурін. Ще раз запиши: дикий мигдаль з персиком не схрещується. Пошукаємо обхідних шляхів. Хто ж винен тут — я чи персик? Звичайно, я. Не вистачає майстерності спостереження. (Уважно розглядає сіянці). А ці вимерзли.
Олександра Василівна. Так. Я ж казала тобі...
Мічурін. Тільки, будь ласка, без зауважень.
Олександра Василівна. Але ж я нічого ще не сказала, господи.
Мічурін. Зажди. Я кажу, вони знову вимерзли. Отже, зовсім ймовірно, що мені дуже важко. Зрозуміла?
Олександра Василівна. Ну...
Мічурін. Так от розуміти треба, а не зразу: "говорила та говорила".
Олександра Василівна. Ну, мовчати теж не
буду.
Мічурін. Ні, ти все-таки помовч. Дай мені висловитись.
Олександра Василівна. Ну, висловлюйся. Оратор! Смішно.
Мічурін. Так. Я, очевидно, смішний серед тисячолітніх зарослів ніким не розгаданих закономірностей. Шановні пані і шановні панове! Якщо вам важко зі мною, облиште мене. Я проробив лише маленьку щілинку в таємницях і вже бачу, який слабкий і жалюгідний я. Ну, що я знаю?
Олександра Василівна. Ти знаєш більше від усіх.
Мічурін. А-а! Поки що я знаю лише одне: цей сад нікуди не годиться.
Олександра Василівна. Що? Мічурін. Я відмовляюся від цього саду.
Олександра Василівна. Ти що? Здурів? Ти пам'ятаєш, що казали іноземці? В світі подібного нема.
Мічурін. Багато вони розуміють, твої іноземці.
Олексагндра Василівна. Ну, звичайно, у тебе всі дурні і нездари. І ти сам завжди з усього невдово-лений.
Мічурін. Сашо, я прошу уваги і співчуття, а не критики!.. Цей сад я вирішив перенести в інше місце.
Олександра Василівна. Але вже раз переносили.
Мічурін. Не туди перенесли. Доведеться ще раз. (Пауза). Чого ти мовчиш?..
Олександра Василівна. Я згодна.
Мічурін. Ну от, слава богу, за багато літ хоч це зрозуміла.
Олександра Василівна. Тобі не соромно?
Мічурін. Рідна моя... Не те що соромно, голову б розбив об дерево, так я собі надокучив. Ну, та що робити, коли не вистачило передбачливості зрозуміти все зразу. Грунт жирний! Ось вони виросли швидко і померзли, розманіжені панята! А ми розплачуємось за їх швидкий ріст.
Олександра Василівна. А куди переносити?
Мічурін. В Донську слободу. Там цей казнокрад Агапов продає ділянку. Чудовий грунт, виснажений, пі-сочки, яри, болотця.
Олександра Василівна. Але ж там водою заливає.
Мічурін. Ну й добре. Там, коли вже виживе, то буде дерево, а не тепличний паразит. До речі, сарайчик є — пожити на перший час.
Олександра Василівна. А гроші? Адже на хлібі сидимо. Діти. Ваню, подумай про дітей.
Мічурін. Я думаю про дітей. Про кого ж мені думати? Все, що я роблю, я роблю для дітей. Коли-небудь вони прийдуть у наш сад. Я думаю...
Лунає гучний хриплуватий голос, з-за кущів з'являється X р є н о в. У витягнутій наперед лівій руці він тримає на поводі мисливських собак, а в правій — кашкет. З живота звисає ягдташ з дичиною. Добрий десяток качок за поясом.
X р є н о в. Все думаєте, все мрієте! Моє шанування, панове!
Мічурін І
ОлександраВасилівна /"Здрастуйте.
Хренов (оглядаючи сад). Боже, яка благодать! От уже де завжди свято, це у вас. Ельдорадо!
М і ч у р і н. Чи не можна без глуму?
Хренов. Образились за Ельдорадо? Ха! Але ж це обивателі ради лихослів'я так охрестили. Олександро Василівно, чи не хочете качечку? Чудесні качечки! Не образьте мисливця!
Олександра Василівна. Ні! Ні!
Хренов. От ненавиджу ці принципи! Ну, хочете в обмін? Вже признаюся — за цим і зайшов.
Олександра Василівна. Не розумію.
Хренов. За травичкою.
Олександра Василівна. Ах, клематис! Зараз. (Виходить).
Хренов. Яка розкішна настойка на цій траві — китайська медицина, клянусь! В Америці такої нема! Тубо! Це медицина, особливо перед ухою з йоржів... Сьогодні ми на лугу смажили... Голубчики мої!.. Тубо!..
Мічурін. Ви мені щось хотіли сказати.
Хренов. Я вам багато дечого хотів сказати, але ви людина противна, колюча, як йорж. Бог вас покарав, тому я помовчу.
Мічурін. Не скаржусь і не чекаю похвал.
Хренов. Ні, чому? Ви розумний. Все ваше листування з закордоном я знаю і все, що ви робите, теж знаю, оскільки мені це належить. Тільки нічого з цього не вийде. Країна наша темна. "Фрукти — народу..." Які фрукти?! Аби був хліб!
Мічурін. Не єдиним хлібом...
Хренов. Чув. Гордість вас заїла. От що. Пихатість. Незгода. Ви подивіться на мене. От я справник. А я не гордий і не пихатий. Гордості в мене ні на гріш. А вже кому б, здається!..
Мічурін. Я не гордий. Я зосереджений.
Хренов. Воно й видно. Тубо!.. Так... Потім говорите казна-що.
Мічурін. Не розумію.
Хренов. Нащо ви отцю Христофору мислі одкри-ваєте? Це людина лукава, кар'єрист. Чорт його зна, що він напише про вас до синоду. Не дивіться на мене так. Думаєте — справник, то вже й сучий син!.. Про мене гидоту говорите. Називаєте мене казнокрадом, Ноздрьо-вим, Собакевичем. Називали? Мічурін. Не криюсь.
X р є н о в. Отож-бо... А який я Собакевич? Хіба що собак люблю. Погана ви людина. Аморальна! Все вам не так.