У променях вечірнього сонця було видно школу віддалік, а вздовж її стіни вишикувались люди під прицілами німецьких автоматників, що стояли на двох танках. Пролунали черги, і люди почали падати. Андрій і чотири його сестрички притислись до матері. До школи під’їхала чорна легкова машина. З неї вийшов офіцер, і розстріл припинився. Із тих, кого розстрілювали, живих залишилося п’ять-шість чоловік. Ревнули двигунами танки і, розвернувшись, під'їхали до гурту тих, кого вигнали з погреба. Автоматники на броні приготувались, але не стріляли — очікували офіцера. А той, під’їхавши та оглянувши людей, сказав:
— Цивіль. Ніхт шісен.
І тут з гурту вибіг якийсь старий і кинувся тікати. Він встиг перескочити через колючий дріт, перебігти залізничні колії, та автоматна черга наздогнала його. Старий упав біля водокачки. Він — Андрій також кинувся втікати, але зачепився ногою об колючий дріт і впав на колію. Автоматна черга, що пролунала вслід, на якусь мить запізнилась. Він устиг побачити, як сипнули іскри від куль, що влучили в рейку, і знепритомнів.
А коли отямився, то побачив мамине обличчя, на якому з'явилась раптом невимовна радість. Адже вона була впевнена, що його вбито. Разом з появою свідомості прийшло й розуміння того, що сталось.
Вони мешкали в селищі Зайцеве Дніпропетровської області, що прилягало до залізничної станції. В 1943 році станцію і селище захопили партизани. Але того ж дня з’явились німецькі танки і зав'язався бій, який під вечір закінчився перемогою німців. Фашисти перестріляли практично всіх мешканців села. А тих, хто зостались, вишикували вздовж школи…
Водночас із усвідомленням ситуації Андрій відчув сильний біль у нозі. Зачепившись за колючий дріт, він глибоко роздер ногу. Власне, це поранення й було ціною за те, що він зостався жити. Тим часом мама, відірвавши смужку від спідниці, перев’язала рану.
Йшов дощ, була осінь, і йому — дев’ятирічному хлопчикові довелося шкандибати босоніж по холодній грязюці три кілометри до селища — йому, мамі і чотирьом сестрам. Він стримувався, щоб не плакати від болю, час від часу торкався рани рукою і йому ставало легше. Раптом дощової осінньої ночі засвітило сонце, щось клацнуло…
Яскраво світила лампочка. Поряд з ліжком стояли Федір Олексійович і Докукін, а він — Зорін стогнав, погладжуючи рукою шрам на нозі.
— З вами все гаразд? — заклопотано запитав Абрамов.
— Дитинство приснилось.
Він лежав у самих тільки трусах, не вкритий. На столі залишились недоїдена булочка і шматок ковбаси. Зорін не пам’ятав, як він їв і як потім ліг. Цей момент випав з пам’яті. За вікном була ніч.
— Що, Федоре Олексійовичу, збирати манатки? — запитав він, одягаючись. — Розумієте, не мав змоги…
— Не треба пояснювати, Андрію, — зупинив його Абрамов. — Тепер слід думати над тим, як виправити ситуацію.
— Але ж мене відсторонено.
— Ти там з ними не дуже чемно… — озвався Докукін.
— Та він мене принижував!
— А ти знаєш, що то за один? — знову Докукін.
— Назвався головою Державної комісії і все…
— Генерал. А ті двоє — майор і капітан КДБ.
— Ну, то й що? — Зорін відчув у своїх словах такі ж самі нотки, що і в голови Комісії.— У генерала що, немає ні прізвища, ні імені?
— Немає. Голова Комісії і край. Він відповідає тут за все хазяйство.
Тим часом Абрамов переминався з ноги на ногу, пошкрябував над вухом, нарешті сказав:
— Андрійку, треба б вибачитись. То державний чоловік. Ну, ви ж розумієте, на користь справі…
Раптом у пам’яті Зоріна спалахнуло те, чого він ніяк не міг собі уявити; широке, незасмагле обличчя, ріденьке з сивиною волосся, глибоко посаджені очі під білястими, як устюки, бровами. Очі не дивились, а обмацували поглядом.
— Не буду я перед ним вибачатись, — сказав Зорін.
Федір Олексійович скрушно похитав головою, ще раз шкрябнув над вухом і поплентався до дверей. Він був вище середнього зросту, сухий, з поставою людини, яка найменше дбає про свою зовнішність. У багатьох Абрамов невідомо чому викликав співчуття. Але тільки до першої бесіди. Тоді з доброї, на вигляд недолугої, людини поставав ясний, глибокий, незакомплексований жодними догмами розум ученого.
Коли за Абрамовим причинилися двері, озвався Докукін:
— Розумієш, як воно виглядає, старий? Твоє запізнення може бути витлумачене як провокування твого ж відсторонення від експерименту.
— Дурниці,— сказав Зорін.
— Ні, ти ось послухай. Ти запізнюєшся на захід, ініційований найвищою владою держави. Не на шахтний експеримент, який зрештою можна повторити, не на міжнародний конгрес, де без тебе також вода освятиться, а на підземне ядерне випробування. Жодна причина не може бути об’єктивною. Жодна! Тому так і повівся голова Державної комісії. Він нам з Федором Олексійовичем цього не казав, але в його словах читалося підтекстовно: змалодушив.
— Тобто злякався?
— Ну, ти сам прикинь… — Докукін вийшов.
В кімнаті пахло полірованою меблею і лінолеумом, за вікном текла ніч — передостання перед вибухом. Зорін якийсь час дослухався до шурхоту шин за вікном, що став уже не таким частим, вглядався в вогники, які час від часу зникали, здавалося лускали, як бульки на чорній річці.
"Отож виходить, що я злякався, — подумав він. — Треба було б тому голові Комісії побувати зі мною у вибої, коли апробовувався новий метод проходки…"
Згадка про опівнічні зміни раптом відсторонила весь клопіт. Події тих днів були такою глибокою "зарубкою" в його свідомості, яку час не виводив.
…Вони з Абрамовим шість годин просиділи в приймальні начальника Державного комітету з гірничо-технічного нагляду України Нирцева,[6] який зустрів їх, мало сказати, не дуже привітно.
— Ти згоден сісти в тюрму, якщо загинуть люди? — запитав він навпростець у Зоріна.
— Так, — відказав Зорін, не вагаючись.
— А сім’ю ти маєш?
— Маю.
— А вона згодна?
— Такі питання я сам вирішую.
— Тоді сідай і доповідай.
Нирцев був крайньою інстанцією, до якої вони звернулись за дозволом на проведення експерименту. Попри непривітну зустріч, вони з Абрамовим не сердились, бо розуміли, що змушували його ризикувати своїм становищем. Якщо трапиться лихо, то вся відповідальність ляже на Нирцева.
Близько години тривала бесіда з начальником Державного гірничо-технічного нагляду України — людиною, котрій було відомо про вкрай негативне ставлення до їхнього методу Центральної комісії по викидах та головного інституту з безпеки робіт в гірничій промисловості МакНДІ, як і негативне сприйняття його на різних наукових конференціях. Нирцев заздалегідь був проти експерименту. І все ж кригу було зламано. Мабуть, на нього справила враження впевненість Зоріна і його готовність власноручно працювати у вибої.
— Але ж на нараді з викидів із трьохсот учасників вам повірили лише двоє — ви та ваш науковий керівник, — Нирцев кивнув на Абрамов, котрий тільки вряди-годи вставляв свої зауваження. — Навіть ваш директор Поляков[7] утримався. Я це добре пам’ятаю.
— Мабуть, ми не достатньо аргументовно виклали свою ідею, — дипломатично відказав Федір Олексійович. — Великій аудиторії завжди важче пояснити, аніж окремій людині.
Нирцев довго мовчав. У ньому відбувалася якась боротьба. Та нарешті озвався:
— Зробимо так, — він ще трохи повагався, а тоді підсунув Зоріну аркуш. — Пишіть…
То був проект листа-дозволу на перевірку способу. В ньому обумовлювалося, що роботи виконуватимуться у нічну зміну з неділі на понеділок. В шахті перебуватимуть лише четверо — він — Зорін, його помічник та два шахтарі-добровольці. Відповідальність покладалася на нього. Під час роботи мусив чергувати загін гірничорятівників, на поверхні — "швидка допомога", а кліть мала перебувати внизу. Результати випробування мусили подаватися Міжвідомчій комісії, що її формував міністр вугільної промисловості України за участю МакНДІ. Об'єктом апробації було обрано шахту "Петровська-глибока" в Донецьку, глибину — 1200 метрів, де найбільше траплялося викидів породи.
…Роботу починали об одинадцятій ночі. Зорін разом із начальнком дільниці, та головним інженером шахти проводили інструктаж та виявляли добровольців. З десятьох-п’ятнадцятьох згоду давали двоє-троє.
Шахтарі люд небоязкий, але вони не розуміли, чому в найнебезпечнішому за викидами місці проходка проводитиметься без попередньої відпалки. Пояснення Зоріна, що існує максимальна швидкість заглиблення комбайна в масив, за якої викидів не буває, їх не переконувало. Зрештою, як і колег-учених. Викид-бо це — смерть. Попередити його можна, тільки тормоснувши як слід вибій зарядом вибухівки, а вже тоді пускати туди людей і техніку. Але траплялося, що й після цих попереджувальних заходів на шахтарських кладовищах з’являлися свіжі могили. Ось чому так довго вагався Нирцев. Ідея була надто проста і на перший погляд скидалася на авантюру. Безпека обумовлювалася швидкістю проходки комбайна: за надто малої швидкості знижувалась продуктивність, за великої ініціювалися викиди. Зорін винайшов і теоретично обгрунтував такий режим проходки, коли і викидів не траплялось і продуктивність була прийнятною. Але все те було поки що на папері. А як буде насправді?
Сім років він ішов до цього експерименту. В глибині душі Зорін сам не був певен. Втім, він не сказав би, чи то були його власні сумніви, чи сумніви, посіяні в його свідомість науковими друзями й недругами.
Зорін мав працювати на комбайні "Ясинуватець" — машині, вагою в сто тонн, управляти якою йому дозволялося з відстані двохсот метрів. За тим стежили гірничорятівники. Та вже з першого разу він побачив, що працює навпомацки — не видно було масиву. І тоді Зорін став очікувати, поки поснуть гірничорятівники — це ставалося десь о третій по півночі і починав вести проходку безпосередньо у вибої, пильно стежачи за породою: як вона відвалювалась, які шпарини утворювалися в місці вгризання фрези. Виснажлива, тривожна праця компенсувалася втіхою: спосіб показував високу безпеку і задовільну продуктивність. Після шести місяців вдалого експерименту йому захотілося визначити межу швидкості проходки, за якою вже працювати ставало небезпечно.
Це було перед травневими святами о четвертій ранку. Гірничорятівники спали. Він дав максимальне навантаження на комбайн. Проходка була вдалою, і Зорін крізь вивантажувальне "вікно" заліз у вибій.