– Мені не хочеться ще йти додому. Пройдімось іще трохи…
І вони вернулись.
– Ви маєте силу, що впливає організуюче на мої почуття, – казала вона. Він намагався мовчати. Можливо і так наговорив забагато. – Ваша присутність обдаровує мене глибшими думками. Я можу з вами висловитись. Ви, можливо, думаєте про мене, що я легковажна. Не знаю, як вам сказати. Вловити мене, моє наставлення, мої хотіння… Я змагаюсь сама з собою і не знаю, чи розумієте ви, що значить з собою боротись. Мене тягнуть, чи краще поривають за собою кілька сил. Гарні, розумні, цікаві!… І я ще не знаю, яка з них візьме перевагу… Але поєднання всіх їх разом – виключене… Не знаю, Василю… Чи можете і чи в силі ви оцінити любов, яка… Яка йде від душі… – вона похилила голову, і голос її збентежено притих.
Василь намагався вловити сенс її слів. Відчував, що це щось стосується до нього.
– Неприємно усвідомлювати, що ти розснажуєш чиєсь почуття, яке йде від серця, – проговорив Василь обережно.
– Щось я не Так сказала, Василю. Уявім собі бурю… Над океаном. Видається, що вся її сила скерована, щоб збити хвилю. Тим часом:
Моя любов така велика,
вона дволика і столика…
Це писав мені один незнайомий, – сказала вона. – Ви мене розумієте? Буря не тільки робить хвилі. Вона топить пароплави, убиває людей, вириває дерева, руйнує будівлі. А завтра зникає… Так і любов. Знаю приятельку. Вона кохала. Бувало так, що вона з кимсь проводила вечір. Здавалось що той, з ким вона проводить вечір щасливий. А між тим вона отруїлась… І зовсім не за того, з ким проводила вечори… Така природа любові.
Ці слова Василь розумів. Розумів їх так, як вони сказані. Але він мовчав. Боявся розкривати їх, щоб глянути до них у середину. Відчував до неї страшну ніжність. Почуття його напиналось, мов вітри, і здавалось, що ось-ось щось станеться. Стане, впаде перед нею, обійме її коліна, прокаже їй молитву. Ах, що це, що так сковує його чинну волю? Взяв тільки її обережно під руку і трошечки, трошечки наблизився. Відчував край її одягу і дотик її руки.
Деякий час йшли мовчки. Йшли, дивилися вниз, перед себе, дорога западала і западала і, видавалось, що вони йдуть у якесь біле підземелля. Це не було небо, це був простір без початку і кінця з туманними завоями, вируванням безфоремного мороку, щось подібне до того біблійного хаосу, коли земля була невлаштована і дух Божий носився над нею. Один раз несподівано Настя взяла його руку і з притиском сказала: – Вассси-лю! Мабудь Василь ніколи не забуде звучання того слова. Воно зістанеться в найглибшому закутку його душі, там, де хороняться великі і святі цінності…
Надходив поволі світанок. Непомітно насувалась та сіра поволока на сонну землю. Не раз і не два доходили вони до фіртки, але знов і знов верталися, щоб ще і ще переживати те саме. І нарешті невідкличне прощання. Затримала довше його руку. Її тепло входило до нього, і він чув його кожним нервом.
Був п’яний від напливу щастя. Йшов, і земля під ним гойдалася, мов крижина. Все навкруги видавалось не дійсним…
________________________________________
Примітки
Дунайські хвилі – вальс Йосипа Івановича, написаний в 1880 р.
Марія Башкирцева (1858 – 1884) – українська художниця.
Гамсун Кнут (1859 – 1852) – норвезький письменник.
Винниченко Володимир Кирилович (1880 – 1851) – український письменник і політичний діяч.
Царівна – повість О. Ю. Кобилянської (1895).
Анна Кареніна – роман російського письменника Льва Толстого (1878).
Марія Антуанетта (1755 – 1793) – французька королева, дружина Людовіка 16-го, страчена під час революції.
Розмова із Шпачуком
Давно обіцяна розмова Шеремети із Шпачуком відбулася. Сталося то по приїзді з вакацій. Шпачук шукав нагоди для такої розмови, а Шеремета ухилявся. По місті то там, то там читали журнал малого гуртка, і з цього приводу відбувались дискусії. Почали ближче цікавитись гуртком… А що, а як, а хто там є, а хто що пише? Читали деякі вірші і декому видавались вони дуже цікавими. Семен Іванович читав також. Він дивувався, що це створено було без його відома, але все-таки його цікавило. На лекціях він ближче придивлявся до Шеремети. Це прізвище іноді згадували в розмовах разом з прізвищем Приходи, Козенка, Гнатюка. Якось так було, що Шеремету згадувалося частіше, ніж інших.
Шпачук не їздив додому на свята. Він проводив Різдво у місті. Зате він часто кудись зникав. Взагалі на лекції приходив не завжди. Варвара Сергіївна дала вже йому спокій, і невідомо, як він ще тримався в гімназії. Іншого вже давно звільнили б.
Василь Шеремета проходить Широкою. Йде просто, щоб пройтися, щоб когось зустріти. Гарний, морозний передвечір по Водохрищах. Він інколи зупиняється, оглядає вітрини, нові уланські з острогами "малиновий дзвін" чоботи, жіночі шовкові на дерев’яній нозі панчохи, листівки закоханих прилизаних кельнерів, антикваріат Грінберга зі старими томами російського Брокгауза. Йому так хочеться зустріти сіро-синій капелюшок все одно де, бодай здалека, але його ніде не видно.
Вертаючись, проходить біля ресторану Хмелюка. Звідти виходить гурт молодих, різної масті людей, і між ними Шпачук. Ось він стоїть на своїх грубих, коротких ногах і розмовляє з Боркою Лейбахом. Одягнений він у шкіряну, трохи бахмату, куртку, яку за революції носили чекісти.
Побачив Шеремету… Він вже кидає Лейбаха і простує до Василя.
– А-а! Здоров! Дай п’ять! – він веселий, живий, безпричинно дрібно сміється. Його очі приємні і ясні, обличчя свіжо голене, не по-юначому округле.
– Як провів свято?
– Гаразд.
– Зайдеш, може, до мене?
– Гаразд.
Василеві цікаво поглянути на своє колишнє мешкання. Зайшли. Все по-старому. Старі лубкові літографії, вилиняле в позолочених рамах дзеркало, запах перепаленого масла, вогких перин і часнику. На столі варшавська газета "За свободу", історія Польщі Левіцького, історія політичної економії Туган-Барановського і три томи Марксового "Капіталу" київського видання московською мовою.
Увійшов колишній Василів господар малорос Пастерук. За царя він був начальником в’язниці і не може забути того щасливого часу. Тепер він служить на складі "Сполем", приносить щомісяця мізерну платню і завжди зазначає:
– Ех! Колись ми щось важили. Не то, що ось ця жебранина. Здрастуйте, Вася! Как поживаєтє?
– Нічого. Дякую.
– В каком вже класє?
– В шостій.
– Хм!.. А так недавно бил у пятом. Время йдьот.
На цьому розмова скінчилась. Узяв свою "За свободу" і пішов до сусідньої кімнати.
Василь сидить на старому, розхитаному ліжку. Тут спить Шпачук, а минулого року тут спав він сам. Запитав Шпачука, чи буде ходити до школи.
– Знаєш, що мені школа, – сказав він. – Я вже однаково її не скінчу. Я вже застарий для школи. Війна забрала мої роки, а також революція. Я між вами все одно, що бик між телятами. А ти?
– Як звичайно, – казав Шеремета, розглядаючи том Маркса.
– Мав нагоду бачити ваш журнал…
– Ну і?..
– Нічого. Досить дитячий… Віршики… Панна Мединська пише про білі і ніжні сніжинки.
При слові Мединська Василь одразу почервонів і одвернувся. Шпачук, розуміється, все це помітив, але не показав того.
– А коли вже видасте ви? Мені хотілося б дечого повчитися, – сказав Василь.
– Чекай. Ще видамо. Мене тільки цікавить, чому, наприклад, тобі не бути з нами? Ну, Приходу я розумію… Він уже піп. Йому вже сняться книші… Але ти, Шеремето, цікавий хлопець… Передовик.
– На загальних зборах мене не так окреслено…
– На загальних зборах… Що таке загальні збори? Якийсь Москалюк…
– Знаєш, Прокопе, що? Оцього я якраз не люблю! "Якийсь Москалюк"… Тепер він "якийсь"… А чому зробили його головою?
– Для вигляду. Для фірми. Тому він і був таким головою, хіба не так? Но, но!.. Признайся… Тож я себе також не роблю головою.
– Я не про це…
– А цікаво про що?
– Не хочеться про це говорити.
– О! Говорити треба про все. Мова багато важить. Я, наприклад, хотів би з тобою багато говорити. Набралося чимало проблем, питань і досить цікавих. Бачу тебе в театрі, лізеш у перші ряди, пиячиш з Гнатюком… Ну, тому туди й дорога. Батько намеле, синок проп’є. Ти ж, скільки я знаю, тільки пнешся у перші ряди… А шкода. Можливо колись пожалієш і ти… Прогайнуєш молоді роки у школі, а потім…
Так! Школа, а ще така, як наша, нічого тобі не дасть. Дасть тобі диплом, яким зможеш після… – він ужив непристойні слова. – А нам треба знати життя. Велике, трудове. Ви там сходитесь, читаєте віршики… Таємна поліція має нагоду топтати за вами взуття, а потім вас посадять. Держава має поліцію, ви робите дурниці і будете думати, що кожний виконує святий обов’язок. Поліція буде вас шукати і лякатиме Варшаву страшними "вивротовцями". А на ділі ви – діти. Все то нічого не варте, смішне. Не варте фунта поганого клоччя. За мову, за вивіску. Ви хочете писати так, а тамті ось так. Ті м’ясо, ті мєнсо, а ті і тамті, мов два козли, що зустрілись "на вузькій стежці", як то колись писали в читанках. І от що ми такі за люди?
Колись тут був "старий" режим. Колись також з-під наших стріх виходили люди. Ішли також до міста. Ось наш господар зробився начальником в’язниці. Созон Кондратович з мого села – городовим. Носив отакі аксельбанти, мов генерал. Писарі, старшини, поштові "чиновники" у чорних мундирах з білими гудзиками. Мій один родич став церковно-приходським учителем з кокардою на лобі. Один навіть попав у депутати до Думи в Петербурзі і збудував на двадцять тисяч царських рублів серед села каплицю. А всі разом розходились по дуже широкій "матушці Расєї", їли досхочу, пили собі на здоровля, для розваги смалили в пульку, для приємності кохали жінок і славили царя…
Сьогодні зовсім не так. Не так, товаришу! – він ужив це слово до Василя вперше. Воно звучало трохи поблажливо. – Сьогодні по імперії лишився тільки спомин. Наш Пастерук згадує її частенько і можна його зрозуміти. Сьогодні він замітає в "Сполем" помости і сортує цвяхи. Городовими нас сьогодні не зроблять. Це вже минулося, мов Хвещин празник. За учителя нашого брата також не візьмуть. Навіть писарем у волості і то не можеш ти, голубе, бути. На це є покликаніші, ліпші, кращі від тебе, від мене чи від Пастерука.
Залишається ще одне – попівство. Прихода це й вибрав. Але ж не всі ми Приходівської вдачі. Не для всіх те ремесло надається.