Та хіба він чує? Хіба він знає в гарячці бою те, що знають віти? Хіба він знав, що в них причаїлися московські кулеметники, які обсилали ціле поле тисячами смертей? Хіба він чув, що там його товариші-козаки йому гукали? Ні. Він не знав, він не чув, він не бачив. Він знав, чув і бажав лиш ціль одну – перемогу. В ньому щось їдко-болюче було, що гнало його на що завгодно, аби вперед, до перемоги. Помста, лють, кривда – гнали ним.
А кулеметник, злий, з палаючою в розгарі пикою, мокрий від поту, що струмами лив по випнутих крицевих вилицях, запалих щоках, тік за комір… Збивши на потилицю будьонівку, присів в яскраво зеленому листі саду, строчив. Він, може, так само, як і Пилип, забув за все, крім одного: перемога! Він бачив, як по зелених, злегка хвилюючих ланах, що останнім промінням заходячого сонця осипалися, летіли темні точки, летіли стрімголов просто на нього. Він присіда, строчить. Точки летять, збільшуються, деякі падають і никнуть з гарячого зору кулеметчика. Довжелезні їх тіні головами своїми вже його самого торкають, і це підсичувало снагу його, несвідомо підсичувало.
І от на нього, гарячого, повного жару і жаху за щось, що може вирвати з його очей сонце, світ, поля і все, наскочив такий самий, горючий таким самим жахом Пилип. Кулеметчик пригнувся, ніби над ним уже занесена шаблюка, рванувсь наперед, кинув скоростріл і схопив щось останнє. Що? Рушницю? Так хватає рушницю, рвучко, гарячково до плеча її прикладає. В оці видно не Пилипа, ні. Видно йому власну свою смерть, і він, чуючи її кожним нервом, відпорно і різко б’є: ж-жох! Щось тріснуло, обірвалось… Точка, – смерть кулеметника, шарпнулась назад і викрикнула щось. На полі димок невидний розлягся.
Пилипів коник рванувся, звівся на диби і, дико заіржавши, кинувся стрімголов по полі вздовш балки. Пилип відчув, що його ніби шарпнуло щось, цупко і рішуче. Він здригнувся ввесь, підскочив і розгорнув праву долоню, шабелька відлетіла. Кінь з іржанням ще раз став дуба, струснув з себе Пилипа, що полетів наліво, торкнувшися рукою землі… Шапка геть відлетіла, якийсь удар, не болючий, але дзвінкий, від чого задзвонило все: сонце, небо, яке до того опасалося тисячами блискавиць. Кінь востаннє рванувся, і хлопцеві окривавлені уста та зуби заорали по шорсткій, сухій землі.
Далі все зірвалося, вертнулося, линулася темнота, як тої зловіщої ночі, коли його знайшли були в сіні. Сонце зірвалось, загуло і зникло. Все зникло. Кінь згубив Пилипа, відбіг до яру і покотився по кручі, шелепнувши покривавленою масою з висоти в прірву. Пилип лежав уже тихо. Кров ще лилася через уста, що соковито цілували землю, свою любку болюче кохану, нічим, ніколи, ніде незамінну, цілував криваво останнім, довгим поцілунком.
За Пилипом так осторонь, долиною, мчав хорунжий Дядюра. Вигулькнувши на пригорок, умить побачив він не Пилипову смерть, а смерть його коника, що із скелі зірвався. Побачив він і кулеметчика, ввігнався, здійняв шаблюку і сікнув, не знавши й сам по чому… Щось чавкнуло, зідхнуло голосно і простяглося…
* * *
Ген-ген пізніше, по війні, в гурті товаришів хорунжий Дядюра не раз оповідав, як блукаючи з чужими військами по Україні, в селі одному жида вішали. Розповідав далеко від тих степів, вітрів, тих балок на бруку європейського міста… Розповідав довгу казку про Пилипа з сіна та про його гроші, які хотів "по-справедливому"… ага!… "По-справедливому".
Зате газети всіх країн розсурмили "справедливі" вістки про "погроми". Чому не рознесли вони вісток про Пилипа, що запашного весняного вечора, зрізаний кулею чужого зайди на власних ланах, довго цілував свою землю? Що кров, яку мав, гарячу кров свою віддав випити їй одній… їй! Палко кохав він землю, своє небо, своє сонце. Хто відібрав це все в нього? Яким правом?