Дим йшов на неї, він взяв її за плечі і поставив на своє місце, до вікна, а сам став так, щоб дим витягало у шпару.
Вона взяла його руку із сиґаретою. Памва думав, що хоче затягнутися. Натомість витягла сиґарету зпоміж пальців і кинула її десь на підлогу, а порожню руку поклала собі на груди так, щоб відчувався корал. Вона притиснулася до Памви, тримаючи його долоню обома руками. Памві стало так сумно, що аж хотілося плакати. Він відчував, що це востаннє його торкається така молода жінка, та й не знати, чи хтось ще буде потребувати тулитися до нього, а щоб так відразу віднайти — цього не буде взагалі. Його перейняла страшенна ностальгія; він подумав про старість усіх тих жінок, котрих любив ціле життя, котрим тепер ще болючіше і безпросвітніше, ніж йому, крізь котрих усвідомлював власне старіння. У дівчини на диво легко відгорталося волосся.
Він поцілував її в потилицю і шию. Дівчина була тонка, а ще й довгі Памвині пальці, тож коли тримав долоні на її спині, тримаючи пучками за дві вузькі й тверді смуги м’язів уздовж хребта, то здавалося, що великі пальці промацують крізь живіт рельєф власних долонь.
Він знав, що хотів би вернутися з нею в гори, думав, що знає, що міг би. Він радий би навіть бути з нею там так довго, щоб цілком звикнути до того, що з нею, до неї, до її тіла, щоб втратити несподіваність, щоб вона стала звичною, знаною, неперервною, безперервною, водою, деревами, ліжком, сорочкою, виглядом з вікна. Дівчина раптом повернулася до нього спиною, але настільки зґрабно, що губи Памви ні на міліметр не зсунулися з шиї, а долоні самі опинилися на животі; вона похилилася, впершись руками у шкло, на животі здригалися різні м’язи, Памва розумів, що це все лиш пальці, шия, крижі, притиск, вино.
Все найсправжніше — надзвичайно жорстоке.
Він сильно обхопив дівчину під самими грудьми, притягнув до себе і повільно повернув її — так як було перед тим. За нею на заледенілому шклі залишилися два вигріті відбитки долонь. Памва пропхав руку аж під скуйовджене волосся, до самої шкіри, стиснув його у кулак і прихилив одну щоку дівчини до холодного вікна, припершись чолом до другої. Так тримав, заки вона не почала дихати спокійно, тоді обірвав усі доторки, навіть відступивши.
Щоб довше не затримуватися на тому, що сталося, вийняв з найглибшої кишені фотографію і показав їй. На фотографії жінка в білій одежі стояла, поклавши руки на рамена малій дівчинці, на березі невеличкого озера; за ними, трохи збоку, але аж на другому березі, сидів (на пірсі у вигляді дощаної паки) молодший, ніж жінка, мужчина у чорному вбранні і дивних нелітніх черевиках, голова майже поголена. Всі спокійно, майже байдужо, але якось інакше зосереджено дивилися перед себе. У жінки були м’які риси і довге волосся.
Памва знав, що дівчина зараз озирнеться. Вона справді оглянулася, побачивши лиш себе і трохи дуже уважного Памвиного лиця у вікні. То погляд жінки на фотографію був таким, що здавалося, ніби вона дивиться в очі, але не того, хто розглядає знімок, а в ті, що за його плечем.
Правдоподібно наймолодша не могла визначити вік фотографії — десь із середини тридцятих років. Вона глянула на Памву так само нетутешньо і нетеперішньо і пішла до вагона. Памва знайшов на підлозі недокінченого жетана і закурив, дряпаючи вжитим сірником нещільний лід на вікні.
Він наполягав на тому, щоб композиція фільму була такою ж, як на знімку: знімати фраґменти берега озера із цілком різними сценами, але завжди видно щось на протилежнім боці, а в самому кінці підняти якось камеру над озером, щоб показати, як довкола озера відбуваються одночасно несумісні речі. Ну і спробувати досягти такої відірваності, як погляди жінки, дівчинки, чоловіка.
Коли поїзд в’їхав у місто, Памва заходив до вагона забрати мішок. Він вийшов, щойно вагон спинився. Було ще зовсім темно, добре, що простояв у тамбурі, бо під ранок ще більше похолодніло, він би дуже змерз надворі.
Памва згадав собі, як у двадцять п’ять років думав, що запізнав уже всі основні структури життя, що далі вони почнуть просто повторятися, звичайно — щоразу трошки інакше, але нічого принципово нового вже не відбудеться. Однак з того часу і дотепер жити ставало все цікавіше.
Через туман — чим далі Памва відходив, тим більше — вокзал нагадував велетенський пароплав, усередину якого заїжджають поїзди. Здавалося, ніби поруч море. Памва часто зупинявся перепочити. На всіх вулицях палили листя. Іноді треба було проходити через дуже тривалі пасма диму. Де неде купища лиш починали розгоратися, а в інших місцях залишились самі скопичення білого попелу, який ще зберігав форми листя. Недалеко від дому назустріч Памві їхав автомобіль з жовтими протитуманними фарами. Через те відстань до нього неможливо було визначити інакше, як на звук, бо інтенсивність світла цілий час була однаковою. І тільки зовсім поруч стало ясно, що то тягач без жодних причепів. А в самому подвір’ї Памва настрашився від несподіванки, коли відчув, що на нього хтось дивиться, сидячи у темному авті (ще й вікна були запітнілі). Памві щось подібне колись снилося — він іде нічним добре освітленим містечком, вікна так само непрозорі, він зупи няється, відкриває двері, питається в когось, як їхати кудись то, а той рисує пальцем схему на вікні, запхавши руку все редину автомобіля, якогось малесенького фольксваґена, і він їде далі за схемою, але надворі холодно, а тут тепло, вікно далі пітніє, передовсім на лініях схеми, та зникає, а якимось іншим чином пересуватися чомусь неможливо, треба встигнути, заки карта не зникне зовсім, бо поновити її чомусь теж не можна.
Так само темно, але на стіні відчувається присутність мінімального прояснення зпонад дахів. Не вмикаючи світла, Памва поніс мішок довгим коридором просто до кімнати, безпомилково знаючи відстані до стін, шаф, полиць з книжками у кожному місці впродовж коридору. Ціле життя він мешкав лиш у цій квартирі (колись Памва уявляв собі — як дивно і неприродно було орієнтуватися, повертати у різні відгалуження людям у перших коридорах). У кімнаті він висипав усі горіхи на підлогу. З цього боку будинку на вулиці була ілюмінація. Памва знайшов пуделко сиґарет у кишені зимового плаща на вішаку і вийшов на балкон. Виноград вже не відгороджував від вулиці, залишилося саме бадилля. На балконі у збанку була приготовлена перед від’їздом кава — він дуже любив мало не заморожену каву, дуже любив максимально бути на балконі і любив, ідучи чи їдучи з дому, приготувати собі каву, сиґарети, свіжу книжку або журнал, попраний светер, щоб застати це все вдома відразу.
Він трохи задовго сидів на балконі, бо майже не спав цими днями і боявся, що не втримається від охоти полежати у теплому ліжку, розпростатися після мішка, лавок, засне і не встигне зібрати книжки на ранок. Подумав, що, незва жаючи на переповненість сьогоднішнього дня різно манітними передбачуваними подіями, день не буде таким густим і пересиченим, як учора (хоч сам не знав — де вчора, а де сьогодні, бо дні не закінчуються, якщо їх не обривати, це єдиний спосіб перетягнути день у день), плин його сьогоднішнього часу буде лінійним, а не дифузним; і майже ніякої виконденсованої музики.
Коли він почав мешкати тут сам, то обидві кімнати, коридор, кухня, спіжарка і навіть балкон були захаращені речами, незмінними з дитинства. Все мало свою історію, своє додаткове значення (навіть додаткові значення). Більшість речей були невжитковими. Він кохався у тому світові. Він пам’ятав усі хроніки, і часто йому здавалося, що сам пережив давні події. Не розумів, як можна жити у сучасних нецікавих, пристосованих лиш для перебування будинках. Довший час він не знав нового міста. Йому непотрібно було купувати ніякої одежі — у шафах зберігалося більше доброго старо давнього одягу, ніж можливо зносити. Коли він купував якусь книжку, то згодом виявлялося, що така сама, але у давнішому виданні, вже є у величезній невпорядкованій бібліотеці. Памва жив серед такої кількості старих знімків, що ніяк не міг звикнути до теперішніх лиць. Іноді носив настільки коштовні перстені чи брошки, котрі інакше як бутафорія тепер не могли сприйматися.
Потім він довго досліджував генетику кожної речі — що і як вплинуло на його власну еволюцію. Виявив, що вся колекція якимось певним чином розкладена ще й в ньому. І не все гаразд — разом з речами він успадкував безліч комплексів, вад, хвороб, страхів, дивнот, звичок, проклять і гріхів, помилок і непорозумінь. Одного дня він виявив, що просто не потребує більше все це мати, йому не хотілося ні зберігати старі речі, ні володіти ними, ні знати, що вони поруч. Він захотів порожньої квартири, життя, звільненого від диктату, дискурсу речей. Памва почав їх продавати. Довший час він міг з того добре жити, багато мандруючи світом.
Тепер у порожній кімнаті стояли лиш величезне відкрите фортепіано і дивне ліжко, придумане і змайстроване самим Памвою. На білих стінах залишилося трохи графіки і гербарних листків. Найдовше він зберігав усі фотографії, але, знайшовши довгі дерев’яні скриньки зі шкляними неґативами, фотографії попалив. Неґативи стояли на вузькій полиці, котра тонко перекреслювала цілу одну стіну. Весь одяг вмістився на вішакові з багатьма гачками, припасованому між подвійними дверима на балкон. У коридорі залишилося ще досить багато непотрібних книжок, попакованих у куфри, а в кухні стояли лиш великий креденс з вікнами і численними відділами, де вмістилися все начиння і всі продуктові припаси, і так само великий стіл.
Щодо ліжка, то його, властиво, не було. Була велика коробка, вища від Памви, але без накривки, а замість дна — настелені матраци, коци, подушки. Коробка чи загорода була вибудувана з дощок. На внутрішнім боці загороди три малися маленькі полички, де Памва поскладав сиґарети, попільничку, кілька пляшок з алкоголем, найпотрібніші ліки, якісь журнали, колекцію ножів (ножі, як і олівці у збанках на фортепіано, були зібрані вже тепер, всіх їх десь повіднаходив сам Памва), нотні зошити, поляриси (нас правді — то банки від голландських тютюнів) з грішми, картки паперу з посписуваними реєстрами неґативів у скриньках. Щоб потрапити до ліжка, треба було однією драбинкою вилізти на верх загороди, а другою злізти вниз.
Почало розвиднюватися.