Денис був іншої вдачі, на речі дивився похмуро, лірики не визнавав і коли сідав до стола, то цікавився вмістом чарок, стаканів і стопочок переважно. Калістрат в цій компанії вважався за знавця жіночої статі, і Устина Купріянівна з закусочної завжди, коли він вмощувався, щоб обняти її, казала: "Доведуть вас ці фокуси колись до неприємності". Сьогодні Калістрат був настроєний опозиційно до Луцька, головне через те, що Луцько цілу дорогу говорив у піднесеному тоні про Любов Касянівну. Слухаючи його, Калістрат раз у раз повторював: "Казав сліпий, побачимо".
Любов Касянівна вийшла в кухню збуджена від багато-людства і хвилювання. Хоч їй вже було понад п'ятдесят, але в цю хвилину їй можна було дати щонайбільше сорок п'ять років. Одягнена вона була в чорну спідницю і білу батистову кофточку, прикрашену вгорі великою блискучою брошкою. Каштанове багате волосся її було гарно викладене великими хвилями спереду, а ззаду зібране у пишну корону. Окремі волосинки вибивалися з цієї корони, і, коли їх власниця ставала проти світла, вони відливали красивим темно-золотим блиском. На ногах у неї були нові туфлі на середніх каблуках і добрі панчохи, що робили натруджені її ноги акуратними і охайними. Голос у Любові Касянівни був грімкий, око велике й бистре. Колись воно належало жінці вогнистої вроди, але й тепер ще. в ньому спалахували живі вогні. Обличчя Любов Касянівиа гарно припудрила, і якщо біля вух крізь цю пудру підіймався густий пушок і окремі волосини, то це не збіднювало картини, а, навпаки, збагачувало її: зразу видно було, що жінка в літах і за життя бачила всячини.
Поява її засліпила Луцька. Було зрозуміло, що перед такою жінкою треба схилитися — і все! І Луцько схилив свою рудаво-сиву їжахувату голову і тепер бачив лише руки Любові Касянівни. На мить заплющивши очі, він уявив, як ці руки наливають Гурію Андріяновичу повну топазову стопочку, і серце його налилося до неї любов'ю і вдячністю. З усієї цієї картини Денис, навпаки, побачив лише пушок на щоках Любові Касянівни і великі жилаві руки. Після привітання, обернувшися до Калістрата, він сказав: "В се, як у людей, нічого особливого" — і знизав плечима. Калістрат же, оглянувши хазяйку, подумав: "Огрядненька собі,— але в цю ж мить, згадавши, що він в опозиції до Луцька, додав:— Але Устина Купріянівна куди поважніша буде!" Ярошенко нічого не думав, бо, привітавшись з господинею, глянув випадково через її плече у світлицю, і зір його в той самий момент спинився на знаменитій карафці. Вона до пробки була налита калганівкою, біля карафки на тарілках лежали оселедці, парувала гаряча картопля і червоніли купи смаженої риби в томаті. Ярошенко несамохіть облизався і відчув, що випити йому в цю мить закортіло до смерті. Він навіть зробив рух у той бік. Отак вони й познайомилися з Любов'ю Касянівною.
Почали сходитися гості. Прийшов Опара з жінкою, Григорій Пимонозич з жінкою і з дочкою, Коля і Фрося. Коли прийшла вже дваддять п'ять років як закохана пара — Іван Іванович і Женя,— відразу стало весело: Женя співала, танцювала, всіх торсала, викликала на танці.
Луцько придивлявся до нових людей, декотрих з яких він, звичайно, знав, але найохочіше все ж таки стежив очима за Любов'ю Касянівною. Отож коли всі вже вмостилися навколо стола і на мить стало тихо, він, увесь почервонівши, підвівся і, підносячи вгору золотисту стопочку, не спускаючи очей з Любові Касянівни, проголосив:
— За найдорожчу Любов Касянівну, від усього серця як за господиню дому цього.
Сказав він це щиро, та коли Денис похмуро зауважив, що перший бокал належить підіймати за іменинника, він розгубився, закліпав повіками, засіяними рудим ластовинням, і сів. І все ж цей тост сподобався Любові Касянівні. Вона простила промовцеві і його неголене обличчя, і запухлі очі й подумала: "Хіба знаєш, як кому живеться. Може, людині й шляху іншого не було?" І привітно глянула на Луцька. їй не треба було б цього робити, бо цей погляд її перехопив Ка-лістрат, що, як відомо, був сьогодні в опозиції до Луцька. Отже, перехопивши той погляд, він сказав без слів, адресуючи цю свою репліку Луцькові: "Ач який! Вліз у чужий дім і верзе казна-що". Ця мовчазна репліка забрала чимало сили в Калістрата, і, щоб підкріпитися, він простяг руку до чарки. Але, на лихо, сталося так, що біля цієї чарки стояв стакан, звичайний стакан, з якого всюди на світі п'ють чай, воду, ситро. Калістрат взяв цей стакан, спочатку подержав його, оглянув з усіх боків, потім підсунув його до карафки, налив по вінця, підніс до вуст, перехилив і випив до краплини.
Вчинок Калістрата справив на тих, хто це бачив, різне враження. Опара поморщився і невдоволено знизав плечима. Пріся від здивування широко розплющила очі. Женя зсунула брови, Іван Іванович, ремонтний слюсар, пильно придивившися до Калістрата, пізнав у ньому закусочного гостя і відразу ж перестав і дивуватися, і цікавитися ним. Інакше був настроєний Денис. "Ти диви!" — вигукнув він захоплено. Луцькові вчинок хоч і сподобався своєю сміливістю, однак здався безцеремонним. Він штовхнув у бік Калістрата, прошепотів: "Ну, знаєш!" У Гурія Андріяновича жест Калістрата викликав суперечливі почуття: з одного боку, щось схоже на заздрість, з другого — побоювання, що це може не сподобатися Любові Касянівні. І він нишком глянув на неї. Глянув і зацвів, захоплений: Любов Касянівна нічого не бачила і не помічала. Привітна, ласкава, вона дивилася теплими очима на гостей і запрошувала:
— Беріть ось вінегрет, а оце ось жарена гуска; тут квашені яблука. Прошу, товаришу Калістрате, не знаю, як вас по батькові.
Ще Гурій Андріянович не відцвів од захоплення, як Калістрат вже засовався. На нього насмішкувато дивилися добрі десять пар очей. Чоловік хилить горілку стаканами, а хазяї не знають навіть, з ким мають справу, і називають не по батькові, а офіціально — товаришем? Під тиском всіх цих обставин Калістрат спочатку був зніяковів, але випита горілка вибила вже його з рейок пристойності В нього вселився горілчаний біс, а коли це з ним траплялося, тоді вже він нічого не чув і не бачив. Забувши і про десяток пар насмішкуватих очей, і про Любов Касянівну, він простяг до карафки руку і налив ще один стакан. Після цього в карафці напою катастрофічно поменшало. Гості, спостерігши цю дику картину, поодверта-лися. Денисові стало страшно, що Калістрат все видудлить сам, не залишивши йому, Денисові, нічого, і він потягся й собі до стакана і налив його по самі вінця.
Луцько дивився на все це здивовано і злякано.
Коли вся карафка і пляшки, які стояли поблизу цієї компанії, були спустошені, Денис прицмокнув і, звернувшись до Калістрата, голосно вигукнув:
— А добра була горілка!
— Дуже добра! — підтвердив Калістрат, і в голосі його продзвенів виклик господарям.
Почувши ці розмови, Гурій Андріянович відкликав Любов Касянівну і тихо промовив:
— Дай грошей, я ще куплю.
— Ні, не треба,— відповіла Любов Касянівна.
— Як це не треба? — спитав Гурій Андріянович здивовано. На гулянках його душа ставала широкою і щедрою без кінця.
— А так, що не треба,— спокійно відповіла Любов Касянівна.
Гурій Андріянович почервонів і, насилу стримуючи себе, сказав:
— А я прошу тебе: дай!
— А я кажу тобі: не дам!
Гурій Андріянович скипів. Уражене чоловіче самолюбство його призвело до сказу, і він крикнув, як до нього-кричало не одно покоління солом'янських людей:
— А — так, то получки не дам!
— І не треба,— стримуючи себе, відповіла Любов Касянівна.
Гурій Андріянович був обурений до самої 'дуніі. Дарма що п'яного Калістрата, а потім і Дениса незабаром було виведено з-за столу, дарма що Ярошенко, розгорнувши гармонію, почав грати найвеселіших пісень і танців на світі, а Женя змусила вийти на гопак всіх присутніх, він ходив, як хмара.
З цього дня в сім'ї у Гурія Андріяновича утворилася мовчазна неприязнь. Зовні нічого начебто особливого і не сталося. Любов Касянівна зливала Гурію Андріяновичу на руки й на голову, коли він приходив з заводу, подавала йому білий рушник, ставила на стіл повну стопку, але робила це все мовчки, з пустими очима, які дивилися поверх плеча Гурія Андріяновича. В кімнаті, де був Гурій Андріянович, Любов Касянівна довго не затримувалася, виходила в кухню. Коли Гурій Андріянович заходив у кухню, Любов Касянівна накидала хустку і, взявши кошолочку, виходила з дому.
Був хороший літній вечір, спека вже спала, скрізь на Солом'янці заторготіли відра, забряжчали дужки,— люди почали поливати садки, квітники, городи. Любов Касянівна поралася біля квітів. До неї з повними відрами наблизився
Гурій Андріянович. Не зиркнувши в його бік, Любов Касяківна зайшла у сіни, і коли вийшла звідти, у неї в руках була її звичайна сумка. Все діялося без слів, холодно, відчужено.
У великому дворищі, де жив Гурій Андріянович, знайшли притулок з півдесятка робітничих домочків. Вся площа була розбита на малюсенькі дворики, розгороджені один від одного колючим дротом, натягненим на стовпчики. Дворики були засаджені всякою городиною і декоративною зеленню. Там тяглися під сонце стовбури соняшників, там височіли буйні кущі жоржини, зарості якихось високих, кущатих жовтих і фіолетових квітів. В іншому дворику весь п'ятачок був засаджений картоплею. Картопля вже цвіла, і її пахощі насичували передвечірнє повітря. На межниках, де господарки висипали попіл, кублилися кури; там і там на ланцюжках дзявкотіли Жучки й Шарики, яких отак хязяїни рятували від гицелів. У двох двориках над стовбурами кукурудзи, яку вигнало мало не в два людські зрости, підносилися дерев'яні мальовані голуб'ятні, і хлопці різного віку, озброївшись жердинами, свистіли й улюлюкали, позадиравши голови в небо.
На стежці, що вилася між двома стінками кукурудзи і соняшників, замигтіла людська постать. Це був Луцько. Ішов він якось піднесено, навіть зовнішній вигляд його був не такий, як завжди: рудий їжакуватий чуб був старанно розчесаний, стерня на щоках поголена. Все життя він ходив у синіх сорочках, тепер на ньому була біла сорочка в рубчик і піджачна пара з бавовняної тканини в смужку. Руде обличчя його чи від жари, чи від хвилювання було червоне.
Не доходячи до домочка Гурія Андріяновича, стежка вигиналася знаком запитання, бо треба було обминути вишню Гурія Андріяновича і розбитий навколо неї квітничок.