А мамонт мій стоїть, уже при-спокоївшись, і дивиться на мене оком прояснілим, знов бачить, видно, в мені того, хто, аж під черевом у цього мамонта пролазячи, рани йому щодня промивав та сінцем годував із руки...
— Може, й справді ваша ласка йому пригадалась? Михайло Михайлович сидить, похнюпившись у тривалому роздумі.
— А що ми знаємо про них, братів наших менших? — каже він, зітхнувши.— Нічого не знаємо, або майже нічого...
Нарешті з'являється Ганна Адамівна. Музики б треба, герольдів до її виходу, бо це не поліщуківна наша, а скорше герцогиня якась із тутешніх замків сходами пливе, без ліфта спускається, всміхаючись нам навстріч! У золотавих, неймовірно мініатюрних черевичках ступає, кожен крок робить просто-таки граціозно, підібравши пальчиками свою розкішну, з темно-синього оксамиту сукню! О, ця сукня! Ми й не підозрювали, що в тих валізах Ганни Адамівни жде свого часу ще й така розкіш... Сукня довжелезна, матеріалу вистачило б на трьох, і пошита зі смаком, та ще й декольтована досить сміливо, на гарній оголеній шиї Ганни Адамівни коралів разочок червоніє.
Не забула наша королева і прикрас прихопити в дорогу. Але ж ця сукня великосвітська, вона нас просто вбиває!
Керівник у розпачі:
— Ганно Адамівно!
— Що — Ганно Адамівно? — всміхається до нас добрий дух нашої делегації, повертаючись і сяк і так, виблискуючи в своїх темно-синіх, як осінні озера, оксамитах.— Хіба вам не подобається? А черевички?
— Все чудово,— збентежено белькоче наш лідер,— і черевички золоті, і цей ваш панбархат... Тільки ж усе це вечірнє! Треба було це вчора — в мерію на прийом!
— Вчора я не зорієнтувалась,— Ганна Адамівна обеззброює нас своїм чарівним усміхом.— А сьогодні вирішила пофорсити... Невже накажете неторканим додому везти таке добро? Дома за клопотами нема коли покрасуватись, то хоч тут...
— Але ж етикет, зрозумійте, Ганно Адамівно,— аж стогне лідер,— сукня — вечірня, а надворі, гляньте, сонце яке!
— Сонце Провансу,— в тон докидаю і я.
— То ви теж вважаєте, що це буде недоречно? — Ганна ^Адамівна кидає на мене посуворілий погляд.
— Ні, я так не вважаю. З модами та етикетами я не в ладу, однак ясно бачу, що ці оксамити вам до лиця... Суто жіночий виріб. Хто ткав таке чудо, певне, уявляв наперед, як, переливаючись, плавко тектиме цей оксамит по жіночій статурі... Темно-синій, мов вода на осінніх озерах...
— Чуєте? — Ганна Адамівна, підтримана моїм жартом, знову вдається до керівника делегації.— Звідки ви знаєте, що на кориду в такому не можна? Жанетта казала, що на умовності у них взагалі не зважають...
— А преса? — вигукує Михайло Михайлович.— Жовта преса, вона тільки й шукає, до чого б учепитись!..
— Ну якщо ви вважаєте, що я осоромлю делегацію,— з тінню образи в голосі мовила Ганна Адамівна,— то я зараз піду й заміню! Буду, як вчорашня...
Перспектива нового перевдягання лякає Михайла Михайловича ще більше.
— Ні, ні! Що ви! — стривожено вигукує він.— Якщо підете в номер, отоді напевне наша корида лясне!
— Та й Жанетта, мабуть, уже чекає,— нагадую я.— Ходімо, нічого страшного...
І ми виходимо, нарешті, з готелю. Нас огортає гаряче повітря, дихати легко, нам сміється згори розпашіле сліпуче сонце Провансу.
Як і було нам розтлумачено, прямуємо алейкою через парк, між рядами листатих, розімлілих на сонці платанів, зустрічаються очам ще якісь дерева та кущі субтропічні, а далі, по той бік парку, ледь чути гомін глухий — наче від далекого водоспаду,— то вже корида гуде...
Алея парку не асфальтована, лиш посипана крем'яхами, жорствою морською, кожен камінчик здається нам розпашілим до нестерпних температур: до Ганни Ада-мівни ми переймаємось навіть співчуттям, коли вона, підібравши кінчиками пальців важку свою сукню, сторожко ступає по тих крем'яхах своїми золотими черевичками, що явно їй тиснуть,— видно, як кісточки пальців аж випинаються крізь імпортне золото... Однак поки що ні разу вона не спіткнулась, і рицарської підтримки приймати не бажає, подану руку відсторонює, ступає вперед, балансуючи по розпеченій жорстві зі спритністю віртуоза. Коса на голові викладена тугою короною,— Ганна Адамівна вчора сама казала, що хоче здаватися вищою, "хоч би трохи підрости", і зараз вона — та ще на своїх шпильках — справді стала вища, і це їй теж пасує...
Що глибше в парк, то ревище долинає до нас гучніш: то вирує корида. Ганна Адамівна, пробираючись, мов через брід, по камінцях, не минає нагоди поцікавитись:
— Аз якого сторіччя беруть початок у них ці кориди?
Запитання стосується передусім мене, бо, за уявленням Ганни Адамівни, я для неї тут — мов ходяча енциклопедія, їй все треба знати, в усьому впевнитись — така вона. Бувши в музеях, не розлучається із своїм дамським блокнотиком, слухаючи гіда, щораз у мене перепитує, стишено уточнює хронологічні дати, імена історичних осіб — все, що торкається цього Провансу, викликає в неї посилений інтерес. Роки панування Ан-жуйської династії, альбігойські війни, точна дата ліквідації вольностей Провансу — все Ганна Адамівна невтомно фіксує до свого блокнотика... А тепер ще це: з якого часу існують кориди?
— А біс їх знає,— кажу не досить чемно.— Може, ще з римських часів... Коли, замість биків, людей випускали на арени...
Михайло Михайлович, прикривши лисину газетою "Фігаро", іде прихнюплений, піт з нього ллє ручаями, його, котрий несе відповідальність за делегацію, все ще непокоїть думка: якою буде реакція публіки на цей панбархат нашої дами? Зокрема, що заспіває Жанетта? Може, стане наполягати, щоб повертатися якнайхутчій до готелю змінювати вбрання, бо куди ж у такому явно вечірньому туалеті йти на залиту сонцем кориду?
А втім, Жанетта, зустрівши нас в умовленому місці — біля фонтана, виявила притаманний француженці такт.
— О, це навіть оригінально! — вигукнула вона, оглядаючи нашу даму зусібіч.— Яка розкіш... І так підкреслює талію!..
Михайло Михайлович спідлоба пронизує перекладачку гострим недовірливим поглядом: схвалює, а чи щиро? Себто в спеку полудневу вирушати в цих важких вечірніх оксамитах на кориду Жанетта вважає виявом оригінальності, а сама? Сама вона — в ситчику, худенька, легенька, аж не віриться, що вже вона мама.
— Тільки чи не жарко буде? — турботливо запитує перекладачка нашу супутницю.
— А я спеки не боюсь,— відповідає Ганна Адамівна спокійно.— У нас у цеху ще жаркіш...
Це нам відомо — там, де вона працює, стукотнява верстатів не вщухає протягом цілої зміни, і повітря завше нагріте понадміру, робітниць окутує вологе, майже тропічне тепло,— його вимагає сама технологія виробництва.
— О, біля цього фонтана ми вчора були! — радісно впізнає Ганна Адамівна найбільший із паркових водограїв. Тільки звечора він був різноколірно освітлений і біля нього на помості виступали естрадні співаки.
Певне, й сьогодні тут готуються до свята, адже день недільний, всюди так сонячно, на узвишші помосту дівчатка-танцівниці всі в білому, виряджені нареченими, тренуються перед виступом, усміхненим летючим гуртиком линуть вони одна за одною у ніжних своїх серпанках, навіть увагу Михайла Михайловича привертають ці повітряно легкі, ніби з піни морської зіткані, юні феі Лангедока. Публіки поки що тут не густо, всі на кориді, проте учасниць виступу це, видно, не засмучує, не знаючи втоми, пливуть і пливуть вони лебединим колом, невагомі в своїх серпанках і почувається, що мають істинно високу від цього насолоду.
— Славно танцюють дівчатка,— похвалила Ганна Адамівна.— Іч, які журавки... Аж не хочеться йти звідціль...
Одначе йти треба, треба стрибати по камінчиках далі, адже нас чекає корида, корида!
Десь звідтіля, з ще не видимих сюди трибун, дедалі гучніше долинає до нас потужний, замкнутий у бетоні гомін... Мабуть, уже почалось; там, певне, всі погляди на арену, де шаленіє двоборство, бій людини з биком, бій, що, як нам пояснювали, доносить до нашого часу рештки якихось прадавніх культів, тих загадкових, грізних, кривавих, що вимагали неминучої жертви.
На арені, однак, ще нікого: ні бика, ні людини, хоча всюди по амфітеатру панує напруга й неспокій, вирує збуджений перегук охоплених нетерплячкою численних болільників, які всі до єдиного жадають, щоб усе сталося швидше, сталося якомога жорстокіше, з шаленством, з найгострішими небезпеками, з влучними ударами, з кров'ю такою, щоб аж бризкала з арени увсібіч, в самі очі трибунам!
Жанетта проводить нас до заброньованих для нас місць, на панбархат ніхто не звертає уваги, ще здалеку нам енергійно подають знаки хлопці з мерії, і поруч них привітно махає рукою сивий, гарної постави чоловік — голова місцевого відділення Товариства дружби, наш добрий знайомий, з яким ми вже встигли заприязнитись за дні перебування тут. В минулому він військовий льотчик, це саме від нього почули ми надзвичайну історію, що сталася свого часу в полку "Нормандія — Німан", де й наш знайомець не раз здіймався в небо, щоб битися з фашистськими літаками. Ось тоді й стався випадок, що про нього добре було б дізнатись усім цим дедалі дужче шаленіючим болільникам, рицарям кориди... Мав би кожен із теперішніх бачити, як десь летять у небі двоє, хоч наземні служби вважають, що летить там один... Бо коли під час наступу льотчики полку брались переганяти свої літаки вперед, хіба ж не траплялось такого, що, скажімо, П'єр, всупереч правилам, без відома служб, іноді прихоплює з собою на борт і свого наземного механіка, буквально "упаковуючи його у фюзеляж", як висловився цей наш знайомець за вечерею напередодні. А потім, коли потрапили під зенітний обстріл, коли струменем гарячого мастила вдарило тобі в обличчя і крізь дим та пломінь чуєш уже по радіо із землі наказ, скориставшись парашутом, покинути літак, то хіба ж ти міг покинути, знаючи, що поруч тебе, довірившись тобі, закупорений у фюзеляжі, без парашута летить твій механік і друг Іван Полтавець? Сіли-впали на ріллю, і хай поламані, потрощені обоє, але не знищені, зосталися разом для життя...
— Ото дружба,— тільки й сказала вчора Ганна Адамівна, вислухавши під час прогулянки розповідь французького ветерана. Цілий вечір були ми під враженням почутого, а сьогодні ось і друг наш постає перед нами мовби інакший, і на кориду він з'явився без туги та горя в очах, мабуть, це сонце, це небо блакиті рідкісної, дивовижно світлої, ці вируючі життям трибуни — разом усе, видно, навіває нашому другові настрій далекий від учорашнього, втягує в іншу стихію, де всі прагнуть видовища, де людині хочеться бодай трохи забутися, звільнитись від тисяч і тисяч своїх буденних напруг...